Макс недбало підводиться, засуває руки в кишені й розвезеною, лінивою ходою йде собі геть. А Труда, чудна дівчина, раптом радісно, в захваті хапає Руді за руку й бурно тягне його в протилежний бік, до графського будинку. Вона така щаслива, що мусить забігти обняти мамуню, паню Штор, і сказати добридень бідній трупоїдці-принцесі. Смішна, вперта, завзята старорежимка. І досі страшенно сердита на сонячний хліб. Але дурненька, що ж вона робитиме: трону однаково не буде вже зовсім, ніколи-ніколи не буде. Баста. Так чого ж іще мучити себе? Правда? Ну, от, наприклад, чого вона й досі не побралася з своїм Георгом? Чого, спитатися? Попа їм треба було? Вінчатися? Пристойно, звичайно, морально? Фі, фі! Годі! Ніяких пристойностей і моралей. Попрощайтеся, ваша світлосте! Тепер вінчає сонце, співає вітер, свідки — сосни, музика й танці —у грудях. Правда? — Правда, Руді, смішні й бідні ці двоє? Так чудесно могли собі давно жити разом. А тепер от... Ех, а ще, мабуть, місяців кілька до справжнього літа зосталось. Правда, Руді?
І раптом Труда зупиняється, перепиняє Руді дорогу й здивовано дивиться йому в лице.
Ні, Руді! Чого ви стали такий?! Я щось не так сказала?! Я вас чимсь образила?
Ні, Руді нічим не ображений — в нього тільки трошки заболіла голова, занадто довго на сонці ходив. Але це дурниця. (О, тут Труда така занадто вже помітлива).
— Правда, Руді, ви — страшно милий. Ви — прекрасний, Руді. Я вам це цілком серйозно кажу. І коли б я не... цебто коли б інші умови, я б неодмінно вас покохала. Ви — такий дитячий і сильний. Але вас покохає краща за мене. Я вас оженю! Знаєте, Руді, я вас оженю! Серйозно! Хочете, Руді? Я вчора здибалася з одною колишньою акторкою. Страшно мила. І надзвичайна красуня! Просто серце холоне дивитись на неї. І вона за вас питала. Знаєте? Їй-богу, Рудії Вона дуже хоче зазнайомитися з Рудольфом Штором.
Ну, Руді мусить попрощатися — він додому не хоче йти (крізь скло нижньої веранди видно дві голови, одна обросла рудявою бородою з улазливими сіренькими очима, друга — іпишно-червона).
І Руді повертається й іде в сад. Але в саду кострубатий технік із цілим виводком техніченят скубе свіжу траву, піднявши галчиний крик.
І доктор Рудольф знову йде на вулиці, на площі. Поранені, понівечені, з повибиваними шибками, з пообгризуваними вогнем стінами, із сміттям, брудом, із слідами руїни й смерті, вони блискають черепками, побитим склом, покоцюрбленими старими вивісками, смішними золотими літерами реклам, вони повні гуку, співу, сміху. І вітер шугає вогким, хмаряним, весняним духом у мрійно примружені очі, в ліниві, сонні, ще не вмивані лиця, гасає по норах, лопотить розвішаними ковдрами, задирає сукні, торохкотить обідраною бляхою непотрібних смішних вивісок.
І дивно, і солодко, і незрозуміле, що так можна цілими днями мружитись, потягатись, підставляти лице сонцю і вітру. І сьогодні, і завтра, і післязавтра, і довгий, безкраїй ряд днів, сонячних, вільних, просторих. Боже мій, ну, що ж такого, що іржавіють машини, порохнявіють лабораторії, що миші гризуть бібліотеки. "Тепер вінчає сонце, а музики й танці — у грудях. Правда?" Та, розуміється, правда!
***
Уже рябіє сад зеленим ряботинням, уже вишні, яблуні, груші повдягали біло-рожеві вінчальні серпанки, вже гуде старий сотнями телеграфних стовпів. Сонце щедро, по-материнському, повними жменями, цілими оберемками жбурляє свої віясті посмішки. Савану й сліду немає, чорні, масні латки затяглися зеленими їжачками. Сиві, червоні, жовті бруньки женуться одні за одними, репаються, розгортаються зеленими вушками. Кострубатий, лисий із вихорами на висках нахаба-технік із сокирою в руках ходить по подвір'ю, по саду, знову по подвір'ю. Ех, рубнути б що-небудь! Помахати б сокиркою, щоб аж у плечах занило, розігнати б кров — застоялася за зиму. Он рубає дрова отой трупоїд, управитель графський. Помогти хіба йому? Ач, як невміло сокиру тримає.
Нахаба-технік помалу, гуляючим кроком підходить до Ганса Штора, закушуючи в рудих вусах посмішку вищості. Ех, управителю, управителю, не сокиру тобі тримати, а нагайї Так для нагая часи минули, а сокирка льокайських рук не слухається.
— Ану, чоловіче, давайте я вам іпоможу. Пустіть.
Насамперед сказано "чоловіче". Потім нахабна, фамільярна посмішка. По-третє, від цих скотів, навіть помираючи, поміч брати гидко.
Ганс Штор мовчки велично повертається спиною до нахаби-техніка й сильно замахується сокирою. Дровиняка, спасибі їй, із кректінням розколюється.
Технік знизує плечима й іде далі — не треба. Ще просити! Але рубнути що-небудь проте хочеться. А ще приємніше б оце закасати рукава, стати біля верстата й стругнути б сталевий брусок. Вжж, зі-і-і! А мотор: ррак, ррак, ррак! Та розчинити вікна, та щоб небо видно було. Чудесно!
Технік спльовує й іде на терасу. Щасливці малярі — їхня майстерня з ними. Ач, патлачі, порозкарячували свої мольберти, начепили на пальці дощечки з фарбочками й подумаєш, яку роботу роблять — важності-бо, пихи, страшенної серйозності скільки! Стільки ж, як у Фріцхена й Амальхен, що позують їм.
Досадно технікові, непокійно, тісно. У ліс, на поле піти? Ну, щодня в ліс Візочок дітям зробити? Ех, будь мотор, можна було б спробувати літачка за найновішою системою зробити. Так де ж ти тепер мотора знайдеш! А малярі тупцюють, важно хмурять брови, наче бозна-що путнє роблять. А всього но портрети сонливих Амальхен і Фріцхена.
Технік спльовує в сад і лягає на канапу. А сад шумить, гуде, пострілює бруньками, шарудить тисячами лапок, крилець, гіллячок — робота кипить, робота важна, весело-серйозна, як пики малярів.
Доктор Рудольф одчиняє горішні половинки вікон. Пальми, бідні, недомерзлі, покалічені пальми, вдячно похитують хвостатими головами. А померзлі квіти сухо шелестять під заграваннями вітру, що прожогом влітає крізь вікно й вилітає в двері.
Блищать, переливаються зайчиками металічні прилади, такі вони чистенькі, вимиті, витерті. Та що з того?
Доктор Рудольф одгрібає лівою рукою нолосся з чола, з ганчіркою в правій шкандибає до вікна й виглядає. Ні, нема нікого в саду, тільки Макс страшенно копає під вікном, готує місце для квіток. Сласно вгризається лопатою у вогку шкіру землі й вириває шматок за шматкам. Він нічого не вміє робити спокійно, поважно. Все з палом, із зривом. Аж піт рясними краплями стікає по чолу до густих нахмурених брів.
Ні, нема сьогодні нікого в саду! І знову доктор Рудольф іде до вимитих, вичищених, прибранях, як до танців, машин і приладів. Тісно йому, непокійно, журно. А Макс пильно, сласно, люто копає.
Часом станс Макс одпочити, змахне рукавом піт і скоса гляне на хвіртку в мурі. Але зовсім уже не того, що когось чекає, а просто так собі, цілком машинально. Нікогісінько й нічогісінько йому не треба, і хай йому дадуть опокій. Хай собі десятки різнорідних лицарів крутяться зграями — йому цілком байдуже, аби тільки дали йому спокій.
Ах, ну от якраз: їхня ясновельможність із двонолесом. Новенький кашкетик, кучері розпатлані, очі в захваті. А де ж зграя лицарів? За муром лишила піджидати?
— Добридень, Максе! Ви копаєте?! Для чого?! Що тут буде, Максе?
А щоки пашать, очі здивовано поширені, губи зашерхли ніжною дитячою шкуринкою, прудко, задихано то розкриваються, то стулюються.
— Тут буде мавзолей.
— Мавзолей?! Який мавзолей?! Правда? Ви серйозно? Серйозність Максового лиця не підлягає ніякому сумніву — брови хмуро стягнуті до перенісся, очі встромлені в землю в понурій задумі.
— Максе, який мавзолей?
— Всім лицарям, починаючи від чорно-срібного й кінчаючи рудо-мідними
Труда швидко припинає двоколесо до куща й хапає грудку мокрої землі з металічним слідом од лопати; Макс зараз же понуро, трагічно схрещує закочені волосаті руки на грудях і підставляє всього себе під удари. Він готовий прийняти все, що прекрасній дамі різнометалевих лицарів завгодно буде з ним зробити.
— Ви — недобрий. І злий. Не хочу з вами мати діла. Я до вас у страшно важній справі, а ви...
— Я готовий до всяких послуг.
— Ви готові тільки лежати й посвистувати. От бачите, що це таке! Га!
Труда підносить трошки вгору ногу й показує черевика. —Маленький, давно-давно нечищений, подряпаний, такий бід ненький, він на смерть поранений— підошва геть-чисто відірвалась, обвисла — і черевичок роззявив рота, показуючи білий обтягнений навколо язичок.
— Фі, фі, фі-і! Каюк. Ну, що ж, стільки різнометалевих лицарів, та не можуть полагодити одного черевичка?
— Ах, вони полагодять! Собі не вміють. Та й не в тому річ. Руді! Ідіть сюди! Швидше!
— Але ж Руді хімік, а не швець, дозвольте вам нагадати. І не лицар.
Труда раптом пильно мовчки дивиться на Макса і, зітхнувши, знизує плечима.
— І я не лицар, на жаль.
— Ну, як до кого. Руді! Я в дуже важній справі. Це нарешті стає вже зовсім безглуздя; в Берліні живе кілька мільйонів здорових ледарів, а ми мусимо ходити в подертих черевиках. Ви подивіться .. Ну? Це — остання моя пара. А ми хочемо організувати театр. Ну, куди ж тут театр, коли черевиків нема, сукні подерті, електрики нема, води нема, в театрах од канонади всі шибки повибивані. Страшно безглуздо, нарешті. Що ж, так і будемо ми, як вівці, жити?
Макс із жахом підіймає руку, робить круглі очі, відсахується назад.
— Боже мій! Що я чую?! Руді? Що ми чуємо?!
— Максе, ви нічого не розумієте.
— Цілком із вами згоджуюсь: нічогісінько не розумію.
— Охоче вірю Але ви. Руді, розумієте! Правда?
(Продовження на наступній сторінці)