— Ти — стерво, падлюка, ти — американський шпигун. Кажи, як тебе звуть!
— Я вам уже сказав, і я не... попереджаю вас, ви робите страшну помилку. Ви будете відповідати’...
— Ага, та ми ще будемо відповідати? Перед ким? Перед американськими капіталістами? Ану, зв’язать йому руки! Тоді в нього краще розв’яжеться язик. Швидко!
Емведисти кинулись до шпигуна й знову, як уранці, замотали його в шнур, зробивши з нього немов замоток. Ставши біля нього, вони застигли в бойовій готовості.
Під час в’язання в голові Степана, як у засуджених на смерть в останню хвилину пролітають у душі вихорі думок, спогадів, картин минулого життя, так в одну мить пронеслось міркування: не треба ні за що давати признання в шпигунстві, не треба, це — вірна смерть. Опинатись усіма силами! Хай катують, аби не смерть!
Голова радгоспу злегка перехилився до уповноваженого МВД і щось тихо сказав йому. Той підвівся і, поправивши на поясі револьвер, ступив до емведистів. Всі чекально дивились на нього, а надто шпигун своїми запухлими, обсиняченими очима.
— Взять на футбол! — після короткого роздуму сказав уповноважений спокійно, таким тоном, який буває в лікаря, коли він із кількох засобів лікування вибирає найбільш вартий випробування і дає наказ фершалам ужити його. Тоді один із них, знаючи вже порядок, впівобороту повернувся до ворога народу, розмахнувся й з усієї сили вдарив його кулаком по лівій щоці. Степан од болю, несподіванки й ослаблення сильно хитну и-ся на другого "фершала". Але той не підтримав його. Навпаки, він звично й швидко відступив убік і дав упасти зв’язаному замоткові людини на землю. Після того він замахнув правою ногою і передком чобота з розгону, як в футбольну опуку на спортивній площі вдарив замоток у бік. В середині грудей "шпигуна" щось крекнуло, з горла йому вирвався несамовитий і, видно, цілком рефлективний зойк болю, і все тіло сколихнулось убік першого "фершала".
Мрійний уповноважений з посмішкою, яка говорила: "А бач, як діє цей лік!" — глянув на голову радгоспу. Той аж устав, щоб краще бачити операцію, і засунув руки в кишені.
Тим часом перший емведист, коли в його бік хитнулось тіло ворога народу, теж розігнав свою праву ногу і теж усадив передок у груди йому. Знову з них вибухнув несамовитий крик і вже не спинявся, бо "фершали" почали бити без перерви, захоплюючись змаганням на силу і швидкість.
І вмить крик зник, немов пацієнт пірнув у воду. — Стійте!! — тривожно крикнув секретар і підбіг до групи. — Ви його вб’єте, сукини сини, і ми загубимо нашу премію та ще й під суд попадемо. Ідійоти, хіба ж можна так? Він зомлів. Давайте швидше води. Розв’яжіть його! Ти, розв’язуй, чого стоїш, вилупивши очі!
Два емведисти кинулись виконувати наказ секретаря, а голова радгоспу вийняв з коробочки цигарку й закурив. Але очі його неспокійно вдивлялись у зомліле (чи мертве?) тіло, яке хилиталось од рухів рук, що хапливо розв’язували шнур. Третій емведист бігом приніс відро води й стояв з ним напоготові.
Коли весь шнур було витягнено з-під Степана, всі нахилились над ним. Він. не дихав. З носа й рота текла густа, майже чорна, кров, застигаючи в рудуватій щетині вусів і бороди. А спухле лице, в синіх плямах під очима й на вилицях, з брудними, налиплими на чолі пасмами жовтого волосся, — було мертво-спокійне.
— Лий йому на голову й на груди, — скомандував секретар. Третій емведист линув із відра, як на вогонь, на обличчя та на груди Степана. Він не ворухнувся. Секретар став на коліна перед ним, розстібнув його мокру всю сорочку, приклав вухо до грудей і почав слухать.
— Чорт його зна! — нарешті, відхилившись, бовкнув він. — Може, й мертвий уже. Лий ще!
Третій емведист знову линув. Усі ще напруженіше вдивлялись у мокре, закривавлене, понівечене лице.
— Приставляється падлюка! — муркнув голова. — Дать би йому ще пару поцілунків чоботом, ожив би.
Але ворог народу не оживав.
— Мабуть, по лікаря доведеться посилати! — з досадою сказав уповноважений відділу і теж закурив. — Трохи передали хлопці куті меду.
Раптом секретар, що не зводив очей з лиця катованого, зробив рукою знак, щоб мовчали, і нижче нахилився до закривавленого лиця. Заплющені повіки на ньому злегка здригнулись і слабенько розсунулись угору.
— Живий.. .— з полегшенням кинув секретар і встав з колін. Усі теж одсунулись трохи набік і почали чекати. Шпигун застогнав, ще, видно, не опритомнівши зовсім.
— Тепер треба іншого способу, нічого не зробиш, спортили хлопці футбол, — з жалем промовив мрійний уповноважений. — Ну, та нічого, поправимо.
І він, о дійшовши, сів на своє місце. Голова радгоспу теж сів і прихилився всім лицем до його лиця.
— Що будемо тепер? — діловито, з відживленою енергією стиха спитав він.
— Мабуть, візьмемо на спрагу... — таким самим спокійним, роздумливим тоном лікаря, який береться до іншого ліку, відповів мрійник. — Хай як прочуняє, спробуємо витягти признання. А як не дасться, що ж, будемо брати іншим способом.
Через кілька хвилин ворог народу очуняв. Його підвели, всадили на стілець лицем до столу, за яким сиділи всі "слідчі", і два "фершали" тримали його з обох боків за плечі, щоб не впав.
— Ну? — суворо, але з відтінком повчальности звернувся до нього голова радгоспу. — Будеш опинатись? Скажеш, хто ти?
Степан дивився перед себе запухлими щілинами колись великих очей і нічого не відповідав. І невідомо було, чи й чув він товариша голову.
— Ну? Відповідай! Чи хочеш ще науки? Ти — американський шпигун? Правда? Признавайся!
Шпигун безсило крутив головою в один бік і в другий і прошипів крізь набухлі губи:
— Я — не шпигун... я вже... сказав... хто я...
— Ти брешеш! Добре. Ти скажеш правду. За ніч надумаєшся ... Дайте йому повечеряти.
Він моргнув третьому емведистові. Той зрозумів і голосно сказав:
— Слухаю!
Всі вийшли, забравши всі свої порожні папери й кинувши оком на шпигуна. Він сидів на стільці, переломившись на один бік і тримаючи себе за груди лівою рукою. Кров не переставала текти з носа, і він час од часу кашляв і плював теж кров’ю. Стіл і лямпочка на ньому лишились у камері, а стільці емведисти забрали. У вовчок з-за дверей увесь час дивилось чиєсь обличчя. Але "американський агент" усе сидів так само, неначе замертвів, чи йому було одбито здатність рухатись.
Через якийсь час заклацав ключ у дверях і в камеру ввійшов перший емведист з невеличким шматочком хліба і великим оселедцем у руці. Він поклав їх на стіл перед арештованим і з суворою поблажливістю сказав:
— Ну, голодний, мабуть? Вечерю тобі приніс, добру порцію. Хоч і диверсант, а все ж таки людина. їж.
"Диверсант" з трудом розплющив очі, потримав їх на хлібі, на смачному, жирному оселедці, зробив рефлективний, ковтливий рух горлом і мляво взяв в одну руку хліб, а в другу оселедець. Але як тільки він укусив раз, так усе тіло, не зважаючи на гострий біль, напружилось, очі поширились, уста почали швидко, жадібно рухатись, жуючи.
"Фершал", бачачи, що "пацієнт" прийняв лік добре, з свідомістю справно виконаного обов’язку задоволено вийшов із камери. Коли "пацієнт" з’їв увесь хліб і всього оселедця, ввійшов другий фершал, виніс стіл, зігнав зі стільця шпигуна, захопив разом з стільцем лямпочку й пішов із камери. Степан Петрович стояв і хитався, але встиг догнати емведиста слабеньким голосом:
— Земляк!...
Той чекально озирнувся.
— Дай води... Цілий день не пив... Спрага сильна. . . Та ще оселедець...
Емведист суворо покрутив головою.
— Не полагається.
І хотів— іти, але Степан Петрович застогнав і аж скрикнув майже з риданням:
— Та май же жалість! Людина ж ти, чи ні? Один кухлик. Дай! Ради Бога!
Солдат раптом люто повернувся до нього й з незрозумілим, немов би безпричинним вибухом ненависти закричав:
— "Кухлик, кухлик"! Тобі дай кухлик, а себе під розстріл за тебе? Падлюки прррокляті!!
І він вихром вилетів з камери і поспішно замкнув її за собою, наче боявся, що закривавлений, напівживий труп наздожене його.
У льоху настала густа темнота. Степан, хитаючись і почуваючи в грудях за кожним рухом гострий біль і кашляючи, пішов наугад до свого гною. Але загубив напрям, наступив на щось м’яке, зачув сморід і кинувся швидше у другий бік. Не знайшовши своєї купи, він упав на землю й ліг на спину. Під нею щось гостро кололо й душило, — він з болем повернувся і витяг з-під себе черепок і шматок пляшки. Не маючи сили шпурнути їх від себе, він поклав їх набік і знову ліг.
У роті, в животі стояв такий гарячий зойк спраги, який, здавалось, пересилював і ниючий і ламаючий біль у грудях, і гострий кашель, і смертельну розбитість усього тіла. Думок ніяких не було, навіть жаху перед завтрашніми муками, та навіть можливістю смерти, не було. Пити! Хоч півкухлика, хоч чверть, хоч один ковток води!
"Розуміється, це ж один із наших способів "слідства", — подумав Степан Петрович, — це нормально, але все ж таки хоч би, ж один ковток, я ж іще не американський шпигун."
Раптом щось сильно, гостро вкололо його в ногу. Він шарпнув її. І зараз же зачувся тонкий, колючий писк, і щось дрібно-дрібно пробігло по його нозі вгору до живота.
(Продовження на наступній сторінці)