Коли Степан Петрович, гарненько вимившись при березі пісочком, вийшов із води й перебіг до своєї одежі, двох хлопців біля неї вже не було, а вона лежала вірно охоронена не торкнутими черевиками та клунком. Одягшись, Степан почув голод і щоб скористуватись нагодою, перейшов з клунком до вдягнених купальників, що курили, і запросив їх скласти йому компанію в сніданку. Серед них було двоє старших дядьків, а решта були молоді парубчаки. Всі, розуміється, охоче (і трохи здивовано) прийняли запрошення й пили горілку чудного чоловіка, не вагаючись. Коли велика чарка обійшла разів по три всю групу, очі й зуби заблищали усміхом і язики почали розв’язуватись, так що через кілька хвилин Максим Ковтун уже знав, скільки робітників було в радгоспі, чи не потребував він нових, чи були в ньому трактористи (він охоче став би за тракториста), чи добрий був заробіток, чи задоволені були люди, чи начальство радгоспу добре поводилось з робітниками.
Спочатку відповіді були стримані, обережні, але по четвертій чарці виявилось, що начальство було як скрізь по радгоспах і колгоспах: "порядошні стерви", злодії, хабарники, насильники. Голова радгоспу, секретар та уповноважений МВД при радгоспі складали трійку, яка дурила всіх: і владу, і робітників, крала заробітки радгоспників, панувала і жила краще за колишніх поміщиків, а селяни та робітники були колишніми кріпаками, які не мали права ні протестувати, ні кинути радгосп, ні навіть запізнитись на роботу.
— Так. Значить, як скрізь, як і в колгоспах. Ну, а що чувати у вас про війну? — спитав Максим Ковтун.
— Та що ж чувати, — посміхнувся дядько з кудлатою, круглою, неначе з кожуха зробленою бородою, — ждуть війни.
— А чого ж вони ждуть од неї?
— Та чого, звісно чого: якоїсь зміни. Бо трудно вже так далі жити. Та хто його зна, як воно буде! — раптом схаменувшись додав він. — Ну, хлопці, гайда додому, бо на пропаганду спізнимось, та нас ще за прогульщиків запишуть. А ти, чоловіче, з нами?
— Та от, хочу спробувати, може за тракториста приймете.
— А чого ж? Здається, хтось казав, що треба б нам ще одного тракториста. Документи в тебе є?
— Є, розуміється! — сказав Максим Ковтун і мацнув себе лівою рукою по правому боці піджака, — пальці намацали шкіряний портфельчик у бічній кишені.
— Ну, так і гаразд, — ухвалив дядько, — може, товаришами будемо.
— Дай Боже! — зідхнув Ковтун і підтяг на спині клунок.
Коли вони прийшли на подвір’я радгоспу, там перед ґанком великого будинку (колишнього графського палацу) купчились люди, а на ґанку стояв без шапки, з папером у руці огрядний, одгодований, чорнявий і сильно рум’яний чоловік, років сорока з блискучими очима й червоними губами. Максим Ковтун і його товариші підійшли зовсім близько до ґанку.
— Оце наш голова радгоспу... — прошепотів йому на вухо дядько з круглою бородою, — він щонеділі нам говорить пропаґанду. Колись говорили попи, а тепер комуністи.
Максим Ковтун з цікавістю підступив ще ближче і став так, що йому було чути навіть хрипке дихання голови. Голова помітив новоприбулих і трохи довше зупинив погляд розумних, гарних очей на незнайомій постаті Степана.
— ... Так от, товариші, — раптом аж закричав він, немов надавши сили для нових слухачів, — американські капіталісти не хочуть миру, вони хочуть спіймати нас, пролетарське отечество, у свої діряві сіті. Та ,не спіймають! Совєтська власть під руководством нашого батька всіх народів, генералісімуса Сталіна, добре пильнує. Вони насилають нам своїх шпіонів, своїх ком... комсополітів і хочуть нас. .. Комсополіти — це значить в роді, як їхні комсомоли, політичні, значить, комсомольці: комсополіти.
Степан Петрович од такої несподіваної інтерпретації космополітизму не міг стримати легкої посмішки, яку, правда, зараз же похопився прикусити. Але голова радгоспу вхопив її своїм блискучим оком, і Степан побачив, як кров кинулась у лице начальникові, як очі враз звузились, стали злі, хижі, губи стислі. Він хотів говорити далі, але, видно, від злости забув і від того ще дужче розлютився. Степан Петрович згадав, що сміх є найболючіша образа для людей примітивної ментально-сти. Голова радгоспу раптом звернувся просто до нього і гостро спитав:
— Ти хто такий?
— Я? — перепитав Степан Петрович, щоб виграти час і приготувати свій сердечний усміх.
— Еге ж, ти! Хто такий?
— Я — робочий, Максим Ковтун. Прийшов роботи прохати у вашої милости, — з милим уклоном сказав Ковтун і навів на начальника свої одверті, щирі хлопчачі очі.
— Якої роботи? Що ти вмієш?
— Я знаю мотор і можу бути за тракториста.
— Свідоцтво маєш? Де робив до цього? Чого роботу покинув? Летун? Покажи документи!
Максим Ковтун хапливо поклав клунок біля ніг і поліз лівою рукою в праву внутрішню кишеню піджака. Очі всього зібрання пильно стежили за його рухами. Ковтун витяг свій потертий, шкуратяний портфельчик, розгорнув його і швидко почав мацати в ньому пальцями, — там не було нічого, ні свідоцтва, ні пашпорта, ні нотаток, ні грошей, нічого, все зникло до найменшого папірця. Він ще раз і ще раз, цілком по-дурному, пошукав пальцями в портфелі, потім підвів очі на голову радгоспу і щиро-зляканим голосом сказав:
— Все украли. Документи, гроші, все...
— Ага! Отакої!... — не здивувавшись, "здивувався" голова. — А хто ж то такі нехороші люди, що вкрали?
— Я не знаю, хто. Я думаю, що це ті два хлопці, що купались разом з нами. Як ви гадаєте? ... — І Максим Ковтун озирнувся до своїх недавніх співтрапезників на березі ставка. Але вони дивним дивом уже зникли й він побачив тільки потилицю дядька з кучерявою бородою, що тисся крізь натовп. А коло голови радгоспу стояв один із хлопців, які пили його горілку й щось тихо казав начальникові. Той хитав головою і ввесь час зитжав на Максима Ковтуна.
— Ага, — нарешті сказав він. — Так я й знав. Я зразу побачив, що воно за птичка... Так, от, товариші, оце вам і зразок американських подарунків прийшов до нас, — і він показав пальцем на Степана Петровича. — Ось цей диверсант і ворог народу тільки що робив хлопцям американську пропаганду на березі ставка. Казав, знаєте, що прийде нова війна і дасть нам нового Гітлера.
— Це ж неправда! — голосно сказав Степан Петрович, — я нічого такого не говорив.
— Не говорив? Значить, люди брешуть? Так от ми побачимо, хто бреше. Трохиме! — раптом повернувся він до смуглявого парубка, що тільки що шепотівся з ним. — Що казав цей чоловік людям на березі ставка!
— Та що ж? — з викликом змахнув угору головою Трохим, — казав, що весь народ наш жде американців і щоб усі готувались повставати проти совєтської власті.
— Та це ж неправда! — з усміхом, але трошки вже занепокоєний промовив Максим Ковтун.
— Даниле! — замість відповіді йому гукнув у юрбу Трохим. — Правду я кажу, чи неправду?
Степан Петрович хутко озирнувся. Данило, отой дядько, що зідхав за американцями, вистромив голову з натовпу і голосно, злякано, поспішно гукнув:
— Правда! Істинна правда!
— А що ще казав? — спитав голова радгоспу.
— А ще казав гад, що наше радгоспне начальство — стерви, злодії, гнобителі, щоб ми його не слухали...
Тут вистрибнув навперейми новий голос:
— Щоб ми бунту вались!
Степан Петрович не встиг повернути голову на цей голос, як із юрби то тут, то там почали навипередки вилітати вигуки:
— Казав, щоб ми міліцію різали!
— Щоб палили радгоспні та колгоспні винбари!
— Щоб.. . щоб. . .
Нарешті голова радгоспу, цілком уже переконаний, звернувся до натовпу:
— Так ви чули, товариші? Отже хто бреше: наші товариші, чи оцей приблуда?
З юрби вибухом як на команду, розляглись крики:
— Приблуда! .. Диверсант’. Шпигун!... Бить його! .. . На розстріл!
Голова радгоспу простяг руку до розпалених і роззявлених очей:
— Тихо, тихо, хлопці. Ми зробимо по закону. Ви будете свідками і підпишете протокол. Трохиме!
Степан Петрович уже зовсім серйозний ступив один крок наперед і підняв голос:
— Чекайте, товаришу голово, дозвольте ж і мені сказати, як було! Це ж.. .
Але товариш голова повернувся до смаглявого парубка, що підбіг до нього, і величним жестом руки показав на Максима Ковтуна:
— Завести його в льох. І зараз же покликати начальника міліції!
Трохим кивнув головою комусь понад себе, зійшов східцями до Степана і крикнув до’ натовпу:
— Розступіться! Дорогу арештованому!
І тоді грізно до Степана Петровича:
— Марш за мною! Петько, сохраняй тил!
Петька, ще молодий хлопець, став позад Іванченка і, штовхнувши його в спину, наказав:
— Марш!
Степан Петрович замовк і, все тримаючи в одній руці порожній портфель, а в другій схоплений з-під ніг свій клунок, пішов за спиною Трохима.
Через якісь двері в фундаменті будинку його завели спочатку у вузький коридор, а з нього в один із переділів великого льоху. Тут, у цьому переділі було вгорі заґратоване віконце і глухі мокрі від вогкости стіни. На земляній долівці валялись черепки, шматки битих пляшок і в кутку купка гнилого сіна чи бур’яну. Ніяких меблів, навіть тюремних стільців чи тапчанів. Унизу стін видно було дірки, очевидно, ходи-нори пацюків. [Щурів]
Хлопці, обшукавши якнайпильніше і з великим смаком арештованого, відібравши його гаманець, ножик, олівець, цигарки, сірники, вийшли, замкнули двері і хтось із них ще подивився у чотирикутну дірку в них, у "вовчок". Клунок Ковтуна вони теж узяли з собою.
(Продовження на наступній сторінці)