Родіон. Ну, так чого ж не хочеш говорити? А Родіоном, а не Родьою, чому раптом став звати? Чому?
Антипович (здивошно). Як повсігда. Присягаюсь, не знарошне.
Родіон. Ну, розказуй! Пошану до мене почув? От і з цього видно, що маєш за сумасшедшого. Добре, добре. А я, як бачиш, щось не дуже похожий на нього. Навіть це помітив. А ти сам не помітив.
Антипович. Присяй-біг, не помітив, Родіоне... Родя Тимофійович!
Родіон (сміючись). А бач? Бач? Ех, ви!.. Ну, а Ліма як? Що з Лімою було?
Антипович (благаюче). Не питайте ви мене, Родіон Тимофійович! Брехать вам трудно, а правду тяжко мені із'яснять. Впослєдствії, як схочете, розкажу вам спеціально.
Родіон. Ну, бог з тобою. Так чай пить? Гайда чай пить! (Іде, обертається). Гляди ж: панночку не пускать! (Виходить).
Антипович. Слухаю, Родіон Тимофійович. А, боже, боже! (Бере з канапи подушку і плед і виносить в передпокій. Вертається, іде до столу, озирається і пробує одчинить шухляди. Вони замкнені. Зітхає). А, боже, боже! (Ходить по хаті, шукає ключа).
Входить Лобкович, озирається.
Лобкович. А де ж Родіон?
Антипович. Чай п'є. Чай п'є.
Лобкович. Ну, як?
Антипович. Нічого. Все благополучно.
Лобкович. Навіщо самого пустив чай пить?
Антипович. Нічого, Тимофій Наумович. Він веселий, спокійний. Не треба дуже на очі лізти. І так сердиться. "Ви,— каже,— за мною наблюдєнія робите, а я здоровший за вас усіх". Все замічає, Тимофій Наумович. Нічого, нічого, самого мало-мального такого в йому нема. Як повсігда.
Лобкович. Спав як?
Антипович. От тільки зовсім не спав. І вночі... неспокійний був. Плакав.
Лобкович. Плакав?
Антипович. Атож. Дуже плакав. Я не тривожив його, не входив, у сінях, он там за польтерою стояв і слухав. І кричав. А, боже, боже! Сидить ото, значить, тихо-тихо. Все нічого. Та раптом як закричить: "Ма-а-ма!" Та так же страшно та жалібно, як, бувало, хлоп'ям побачить щось страшне у темній кімнаті. І зараз же сам собі другим, своїм, теперішнім голосом: "Що я, що я!" Один раз я ввійшов до нього. Та тільки удаю, що нічого не чув, а так ніби зі сну щось почувалось мені, чи не подать води. Щоб соромно йому не було. А другий раз так тільки в сінях покашляв, щоб голос людський подать йому.
Лобкович. А... розмовляв?
Антипович. З привидами? Розмовляв. Я їх жену: то кашляю, то ніби за чим увійду. Та це все нічого, а от що: пляшечка, у його якась є, каламарчик такий манесенький. Все він його в руках крутить. Боюсь, чи нема чого... недоброго в каламарчику тому?
Лобкович. Нюхає?
Антипович. Та от в тому й штука, що не нюха нічого. Тільки держить та дивиться на нього. Задумається і довго сидить так, а потім знов крутить, дивиться, говорить щось про себе, а що саме, не дочуваю.
Лобкович. Він у кишені в його?
А н т и п о в и ч. Та де! — не в кишені. У столі. Це я теж запримітив. Все в стіл ховає. Міг би в кишеню покласти, пляшечка малесенька,— ні, кожного разу в стіл. І ні разу не виймав пробочки. От у цім ящику. Замкнене.
Лобкович. Треба вкрасти, Антипович. Неодмінно!
Антипович. Та як? Ключ треба підібрати. Або в його вкрасти ключ? Я вже думав: уночі, як роздягнеться, візьму одежу й вийму ключ. Помітить, що пляшечка пропала? Помітить. Другу, таку саму підкласти з водою? Га? Так я думав.
Лобкович. Правда, другу.
Антипович. Не інакше, як другу. Тільки б найти таку саму, сходственну.
Лобкович. Це найдемо. Швидше тільки, Антипович.
Антипович. До ночі треба постараться. Вдень нічого, вдень йому легше. Сонечко побачив, людей, собачок, і зразу йому вияснилось. Веселіше й чай пішов пить. От тільки не пойму я, Тимофій Наумович, навіщо він звелів не пускать до себе панночку Калерію Семенівну?
Лобкович. Звелів не пускать?
Антипович. А ні боже мій! Дома, каже, говори — нема.
Лобкович. Був я оце в неї. Листа він їй написав. Ти одсилав?
Антипович. Я, я!
Лобкович. Прощається з нею в листі. Антипович. Прощається?
Лобкович. Атож. Ну, ми з нею побалакали. Любить, видно, його.
Антипович. Любить?
Лобкович. Любить. Так не одійде. Не така. Сказала, що зараз приїде сюди. "Одвойовувать,— каже,— приїду".
Антипович. А диви! Одвойовувать? А що ж, Тимофій Наумович, і одвоює. Хто-хто, а вона може. І це ви правильно, Тимофій Наумович, що до неї. Йому, може, страшніш усього, що од неї одказується. Це правильно. Е, вона воєвода! Одвоює!
Лобкович. Так ти, звичайно, пусти, але йому щось вигадай.
Антипович. Та й вигадувать не треба. Аби прийшла, аби побачив її. Чого ж так і боїться, щоб не впустили? Лобкович. Ну, а більше чого?
Антипович. Приказав по телефону Миколу Івановича, жениха, значить, Ліми Тимофіївни для чогось визвать. Лобкович. Навіщо? Не знаєш?
Антипович. Не сказав. І Микола Іванович теж питали навіщо. Ну, обіцяли приїхать перед нівірсітетом. Зараз, мабуть. Ну, і знов же Настя Тимофіївна хоче бачить Родю. Питала, чи встав. Навіщо, не знаю.
Лобкович. Не знаєш? Угу, поганка! Це вона, вона за все винна! Усе, за тим же! їй діла нема, що людина гине, їй давай, їй. Ну, добре. Хай явиться сьогодні з векселями! Кажу: гроші Родіонові, він хазяїн. Так вона тепер до нього. Через його на мене. Мати вже не...
Входить Родіон.
Родіон (побачивши батька, говорить весело, безтурботно). А-а, батьку! Здоров, здоров! Дякую, що зайшов. Ну, як справа?
Лобкович. Нічого. Ти як?
Р о д і о н. Я? Я — чудесно! Знаменито спав, оце поснідав. Гулять піду або на велосипеді махну куди-небудь. А то Антипович мене тут зовсім заганяв своїм доглядом. Все підглядає, чи не закукурікаю або чи не лізтиму на стінку з піною в роті... Ну-ну, я жартую, Антипович. Я жартую. Я ж розумію: цілком натурально чекати від мене чогось такого після вчорашнього. Сам злякався вчора. Ну, як мама? Заспокоїлась?
Лобкович. Заспокоїлась.
Родіон. Ну, й чудесно. І не було чого хвилюватись. А що сказала, так це тільки добре. Принаймні, одної дурниці не зроблю. А ти мені гроші, батьку, все ж таки давай. Давай, давай.
Лобкович. Хоч сьогодні.
Родіон. Дуже добре. Справи я все ж таки не покину. Та й взагалі — усе нісенітниця!.. Ну, піти погуляти, чи що? Ти куди? В університет?
Лобкович. Ні, сьогодні не йду. Так вийшов...
Входить Настасія, пильно вдивляється в Родіона.
Настасія. Можна? (Вигляд стриманий, похмурий).
Родіон. Можна, можна! Здорова, Насте, здорова!
Настасія. Можна тебе на хвилинку?..
Родіон. Хоч і на десять, Насте. До твоїх послуг. Секрет чи й при батькові можеш?
Настасія. При батькові навіть краще.
Родіон. Тим краще, коли краще. Про гроші балачка буде? Так?
Настасія. Про вексель. Попрохай батька підписати вексель.
Родіон. Таки хочеш іти до нього? Настасія. Хочу. Іншого виходу нема. Попрохай батька.
Лобкович встає, ходить, понуро мугиче.
Р о д і о н. Та невже іншого виходу немає? Жаль мені тебе, Насте. Нічого ж не вийде з цього.
Настасія. Я грошей не прохаю. Тільки вексель підписать.
Лобкович. Це все одно.
Настасія. Ні, не все одно. Я не піду вже від нього. Розумієш? Не піду. А вексель тільки в тім разі пред'явить, коли піду.
Р о д і о н. Та ти ж сама казала, що він примусить тебе піти. Таке життя тобі зробить, що не видержиш і втечеш. І вийде те саме, тільки гроші пропадуть.
Н а с т а с і я. Не втечу! Не втечу, бо сама йду до нього, по своїй волі, свідомо. Знаю, що йду на розп'яття, як ти колись сказав. І через те не втечу. Хай робить, що хоче. Коли знатиму, навіщо робить, мені легше буде... Родіоне, ти повинен мене зрозуміти, ти ж стільки говорив про дітей. Для сина йду на розп'яття! Він же погубить його! Хай моє життя гине, а не дам хоч дитину загубить!
Родіон. Підпиши, батьку.
Лобкович не відповідає, мугиче.
Настасія. Кажу, грошей не прийдеться платить. Знаю, на що йду. Знаю навіть, що буде гірше, ніж було. Але не втечу! Та повірте ж ви мені, повірте муці моїй!!!
Родіон. Підпиши, батьку! Підпиши!
Лобкович. Підпишу.
Настасія. Слово?
Лобкович. Сказав — підпишу. Якого ще слова? Настасія. Добре. Дякую, Родіоне. Прощай. (Простягає руку).
Родіон. Бувай здорова, Насте. Бажаю тобі. Просто до нього йдеш?
Настасія. Так. До нього. Спасибі. Прощайте. (Виходить, тримаючись рівно, урочисто, суворо).
Родіон (дивлячись їй услід). Дійсно, як на розп'яття пішла.
Лобкович. Ну, я теж піду. Родіон. Чекай, разом вийдемо.
Лобкович. Мати хотіла до тебе зайти. Підожди її. Потім підеш. Зараз має бути.
Родіон. Ну, добре. А ти куди поспішаєш?
Лобкович. Невеличку справу тут маю. Хутко прийду. Бувай. (Іде в сіни).
Родіон. Швидше приходь! Бувай!
Лобкович. Антипович!.. Сказати треба...
Видко, як у сінях щось говорить Антиповичу. Той хитає головою. Родіон, наспівуючи та посвистуючи, бадьорячись, ходить по хаті: поглядає на вікна, переставляє меблі. Швидко входить Прокопенкова. Прямує до Родіона, весело посміхається.
Родіон. Кіля?! Калерія Семенівна?!
Прокопенкова. Доброго здоров'ячка! Не ждали? Думали, так я вас і послухалась? Ну? Руку давайте! Ач який! (Гладить його руку, пригортає її до грудей). Ну, чого так дивитесь? Думаєте, вашого Антиповича злякалась? Аякже! Взяла та й увійшла. Бо маю повне право! Ну?
Родіон. Навіщо?
Прокопенкова. Бо хочу! Хочу, от і все! Родіон. Я ж писав...
(Продовження на наступній сторінці)