Устина Марківна. Родіоне! Слухай же, коли тобі кажуть...
Родіон (схоплюється й майже бігає по хаті). Значить, я — божевільний... Значить, я — божевільний. Значить, я — божевільний.
Устина Марківна. Родіоне! Родю... Послухай!.. Родю!
Родіон (зупиняється, озирається навкруги. Раптом дико, з жахом, в одчаю): Ма-а-мо! Ма-а-мо!
Устина Марківна (кидаючись до нього). Родю, Родю, дорогий, бог з тобою! Послухай же, послухай, нічого в тебе немає, нічого! Присягаюсь тобі, Родю, дитинко моя!
Родіон (опанувавши собою). Що я, що я!.. Дурниці! Цього не може бути... Я цілком здоровий... Галюцинації бувають і у здорових людей. Говорімо про щось інше. Не треба на цьому зупинятись. У мене сьогодні просто нерви трохи підняті. Я погано спав.
Устина Марківна. Правда, правда! Ти послухай, Родю, я питала у професора Іваницького. Він категорично запевняє, що ти не захворієш. Категорично!
Родіон. Професор Іваницький? Так?
Устина Марківна. Атож! А він же відомий. І коли б я сумнівалась, хіба б я сказала тобі? Сказала б? Ти вже з цього одного можеш бачити, що тобі нічого не погрожує.
Родіон. Так-так, розуміється. Дякую, мамо, дякую. Та я вже й не думаю. Все Минуло. Ти прости мене. Мене раптом схопив безглуздий, скотячий жах. Я взагалі сьогодні збентежений різними ви... (Застигає з безглуздим, розтеря-ним виглядом).
Устина Марківна. Родю?!
Родіон. Що? Ні, це нічого. Зі мною часто це буває, що випадає думка. Це буває. (Підводиться, тихо). Так, мамо, я збожеволію... (Іде, натикається на меблі й повертає в кабінет).
Устина Марківна (біжить за ним). Родю! Родику мій! Господи, господи!
Тихо. Чути голоси з кабінету. Входять Лобкович і Антипович.
Антипович (благаюче, шепотом). Тимофій Наумович! Не треба! Навіщо! Яка майстерность? Тимофій Наумович, ходімте додому!
Лобкович (суворо). Не можу, Антипович. Не можу. Дай мені спокій. Годі. Розумієш ти це слово: не можу!
Антипович. Розумію, Тимофій Наумович, але ж не треба. Уб'єте ж ви його. Уб'єте ж! Та од одних ваших слів, од страху він... хворий стане. Тимофій Наумович!
Ло б к о в и ч. Не можу, Антипович, повинен. Повинність моя, повинність. Урозумій же ти це! Та я ж загризу себе, коли з ним станеться потім, як він уже жениться. Він же мене навіки прокляне. А я й так, Антипович... Чого ти хочеш од мене?! Не можу! Іди собі звідси, іди!
Антипович. Тимофій Наумович!
Лобкович (голосно). Родіоне!.. Є хто-небудь? Родіоне!
Антипович. А, боже, боже!.. Тимофій Наумович! Голоси в кабінеті. Входить Родіон і за ним Устина Марківна.
Родіон (безживно). Це ти, батьку? Здоров.
Устина Марківна зупиняється біля дверей кабінету. Лобкович пильно дивиться на них обох.
Р о д і о н. Що дивишся так, батьку? Я поки що... все ще розумію.
Лобкович (скажено до Устини Марківни). Ти сказала?! Ти сказала?!
Устина Марківна (тихо, рівно). Сказала, Тимофію...
Лобкович. Як же ти сміла?! Як ти сміла?! Родіоне, не вір! Чуєш, не вір! Неправда! Це через гроші... вона хотіла, щоб я твої гроші оддав Насті. Це Настя послала її сюди! Не вір, Родю! Ти здоровий, цілком здоровий! Хлопчику, не вір!
Родіон. Батьку, батьку, не хвилюйся. Я не вірю. Я знаю: дурниці.
Лобкович. Я тобі кажу, не вір, Родю! Чуєш? Ти сам побачиш... Ух, ти! Ти! Пам'ятай!
Родіон. Тату, не треба. Це добре, що сказала. Так треба. Все одно.
Устина Марківна стоїть непорушно, суворо жде.
Л о б к о в и ч. Та що "треба"? Ну, що "треба"? Що?
Родіон (підходить, обіймає батька). Нічого, тату. Все дурниця. Не треба хви... (Застигає з порожнім виразом і зараз же стріпується).
Лобкович. Що тобі!.. Що з тобою?!
Р о д і о н. Це нічого. І це нічого! Все нічого, батьку! Будемо боротись, дурниці! Правда? (Жалібно, криво, страдницьки посміхається).
Лобкович (незграбно, незвично-ніжно, соромливо-стримано голубить). Розуміється, розуміється! Не треба тільки... той... Треба міцніше того... А головне, не вір, не вір! І все буде, як перше, як перше!
Устина Марківна опускається на стілець, кладе голову на спинку його й голосно, з одчаєм ридає.
Лобкович. Устино! Замовкни!.. Що ти робиш? Замовкни зараз же!
Родіон. Нічого, нічого, нічого, батьку. Нічого. Хай! Лобкович. Замовкни ж ти!!!
Устина Марківна встає і йде в кабінет.
Родіон. Нічого, батьку. Нічого. Все нічого. Що там? Хай!
Лобкович. Хлопчику!.. Хлопчику мій! Не вір ти, не вір! Чуєш?!
Родіон (стомлено опускається на стілець, дивиться в одну точку й байдуже говорить). Я не вірю, батьку.
Антипович одвертається і, витираючи очі, виходить. Лобкович з загубленим виразом дивиться на сина.
Завіса
ДІЯ ЧЕТВЕРТА
Кабінет Родіона. Праворуч — канапа. На канапі — подушка і плед. Ліворуч — великий стіл до писання, на ньому телефон. Так само, як і в вітальні, речі в непорядку. Ранок. У вікна б'є сонце. На них штори. Родіон ходить по кімнаті, напружено думаючи. Антипович обережно визирає з-за портьєри з передпокою й ховається.
Родіон (зупиняється біля столу, деякий час стоїть непорушно, дивлячись в одну точку перед себе; потім лице йому немов здригується, й очі осмислено приковуються до чогось на канапі. З усиллям говорить перші слова). Знов?.. Даремно. Цілком даремно. Все одно не вірю. Будь ласка, скільки хоч. Ну, що ж? Так, ти галюцинація, й більш нічого. Я ж знаю, розумієш ти, знаю, що ти привид мій, привид, і плюю на тебе. (Плює). Бачиш? І ти мені нічого. У тебе сьогодні навіть бородавка на виску, як у діда на портреті. Дурень, навіть цього не вмієш зробити. І ще хочеш злякать. Що ж ти мені можеш зробити? Привид ти! При-и-вид!! (З жахом і люттю кричить останнє слово й кидається вперед до канапи).
Антипович (заглядає, прислухається і швидко йде до Родіона. Неголосно, спокійно). Родіон Тимофійович, чай пора пить.
Родіон (кидається до Антиповича, хапається за нього). Це ти, Антипович? Ти? От добре. Яка година, Антипович? Чого штори на вікнах? Підніми, Антипович. Розчини вікна.
Антипович. Зараз, зараз. Ви ж самі, Родіон Тимофійович, не веліли. А я зараз підніму штори. Деньок, Родіон Тимофійович, сьогодні спеціальний, душистий. От після чайку погулять собі підете. На лісапетику прокатаєтесь. Чого в кімнатах сидіть? Ач сонечко яке спеціальне! Га? (Піднімає штори. Промені падають на підлогу снопами).
Родіон (підходить до вікна). Правда, правда, як гарно! Піду гулять, неодмінно піду!
Антипович. Авжеж! Випийте кофійку та ідіть. Ніякої екстерності нема сидіть у хаті. А ми тут з Катею приберемо чистенько. Пожалуйте, Родіон Тимофійович, самуварчик вже давно піджидає.
Родіон. Зараз, зараз, Антипович. А дерева усі в цвіту... Все цвіте... От дерева, будинки, люди йдуть собі, собаки бігають... Все як слід. Правда, Антипович?
Антипович. Авжеж! Живуть собі.
Родіон. Живуть собі? Ну, то ми житимем! Чай, кажеш? Зараз, зараз! Катя там є? Вона там у їдальні?
А н т и п о в и ч. А де ж би їй бути? На своїм місці. Вона дівчина справна.
Родіон. Чудово. Я зараз... Непорядок тут у мене, Антипович. Ти вже поможи нам. (Киває). Ага! А листа однесли?
Антипович. Однесли. Родіон Тимофійович. Панночка ще спали.
Родіон. Відповіді нема, розуміється?
А н т и п о в и ч. Ви ж казали ніякої відповіді не приймать. Панночка хотіли одвітить...
Родіон. Так-так! Дуже добре. І от що, Антипович: як прийде панночка Калерія Семенівна, так ти не приймай. Чуєш? "Нема вдома". Розумієш? І в квартиру не пускай. Каті теж скажи: "Нема дома". Розумієш?
Антипович. Розумію, Родіон Тимофійович.
Родіон. Ну, от. Нема вдома, та й годі. Коли буду — невідомо. Та вона сама знає, не питатиме. Ну, от. А порядок ми самі тут зробимо. Правда?
Антипович. 1-і, пусте! Хіба це важко?
Р о д і о н. От і% чудово. І будемо собі жити. Правда? А ви вже думали, що я застрілюсь, отруюсь і таке інше? Так? (Сміється). Е, нема чого, нема чого! А навіщо тебе до мене приставили? Га? Боялися самого на ніч лишити?
Антипович. Не через що таке спеціальне лишили, Родіон Тимофійович, а як квартира нова, і вам чи подать що, чи так щось. Катя — дівчина, неловко.
Родіон. Ну, розуміється! Досі було ловко, а тепер неловко. Ну, та добре. Я нічого. Смішно мені тільки. Чудаки ви. А я, може, розумніший за вас всіх. (Сміється). А скажи, Антипович, як заслабла Марія? Га? Як?
Антицович. Ну, що тут, Родіон Тимофійович, про такі глупості розказувать. Ідіть краще чай пить.
Родіон. Чого ж глупості? Та ти чого боїшся? Ти ж сам бачиш, що я цілком спокійно питаю про це. Ну, розкажи, Антипович.
Антипович. Та нема чого розказувать. Ну, що тут розказувань? Ну, сиділа Марія Тимофіївна в гостиній. Ну, сиділа собі біля стіни, значить. Коли це як зірветься картина "Осінь в лісу" — пам'ятаєте? — ну, і впала. Провалила голову. Ну, от і весь вам розказ.
Родіон (сміється, обіймає Антиповича). Ах ти ж, психолог! Навіть "Осінь у лісі". Оця сама картина і впала?
Антипович. Атож. Як зараз пам'ятаю.
Родіон. Диви! Хороша пам'ять. (Серйозно). Ну, а ти мені по совісті розкажи. Байки покинь. Мати мені ясно сказала, що це вигадка. Мені, розумієш, як з мильним пузирем. Я здоровший за тебе. Ну?
Антипович. Та що ж я вам скажу?
Родіон. Ну, чи бували, наприклад, у Марії до того галюцинації, привиди?
Антипович. Не пам'ятаю... Ні, не бувало.
Родіон. Ну, та й сердиш ти мене! Ти вперто маєш мене за божевільного!
Антипович. Родіон Тимофійович! Бійтесь бога!
(Продовження на наступній сторінці)