Ївга страшенно обурена.
Семен (до неї добродушно й спокійно). Ну, а що? Ловко, правда? Так і не всякий студент потрапить поговорить.
Ївга. Сволоч ти последняя іменно, от що я тобі скажу! Чув? Попрохай1 дурня...
Семен (здивовано). Та ти що? Здуріла? Чого ж ти сердишся?
Ївга. Сам ти дурій! За що ти вилаяв чоловіка? Та ти мені, може, все життя спортив. "Чого сердишся"!..
Семен. Тю! Та ти ж сама просила, щоб поговорив. Ну, я поговорив. Хіба я кого бив чи лаяв? Дурна ти сама, нічого не понімаєш, а лаєшся. Що він розсердився? Так вони по-всігда, як так поговорять, то сердяться. Понімає!
ї в г а. А, що з дурнем балакать! Пішов к чорту! (Повертається і йде в хату).
Семен (непорозуміло розводить руками). Оттуди к ли хій годині!
В юрбі сміх. Чути:
— Не потрапив, Семене?
— От так одчистив по-панському!
— Обідили женишка?
— Ну, ходім далі! Заводь пісні. Ходім! Чого там!
Заводять пісню і з нею йдуть далі, сміючись, гомонячи.
ЗАВІСА
ДІЯ ТРЕТЯ
Вітальня у Морочинських. Скляні двері на веранду в сад. Двері в покої Морочинської й у сіни. Надвечір.
За столом сидять Ма кар Макарович, Степан Макарович і Морочинська.
Морочинська (жалібно). А, так-так, я у всьому винна, я! Валіть усе на мене, валіть на женщину, вона все винесе... (Плане).
Макар Макарович (нервуючись). Тільки не плакать! Тільки не плакать! Ради бога! Не ти винна, а та твоя дворянська кров, яку ви так бороните. Ти, я, він, покійник Григорій, дід, баба, всі ми винні... "Дворянська кров, дворянська кров..." От іменно через те, що дворянська кров, то й треба її змішати з чистою, молодою кров'ю...
За вікном голосно співає півень.
Макар Макарович (зупиняється, робить страждаюче лице, слуха півня й говорить далі). Ну, подивись ти на Антося, подивись простим, а не дворянським оком. Які будуть у нього діти? Які, я тебе питаю? Чи добре ж для дворянства, що воно буде плодить таких нащадків? Я тобі виясняю, як..
Знов співає півень.
Макар Макарович (плачучим голосом). Лено! Я ж тебе прохав забрати цього півня звідси. Він мені витягнув усі нерви своїм криком...
Морочинська. Та як його заберу? Ловили хлопці
Півень співає.
Макар Макарович (люто хапає зі столу попільничку, біжить на веранду й кидає в півня, кричачи). А киш, киш, ти, проклята душа!!!
Морочинська. Макарку, Макарку! Та куди ж ти попільничку закидаєш? Оце, боже мій! То закинув чорнильницю на свиню, що хрюкала йому, тепер попільничку. Усі речі порозкидає.
Макар Макарович (вертаючись). Це свинство, Лено! Я тебе прошу, а ти наче... Я не можу, розумієш ти, я не можу виносити ваших варварських ідилій, цих півнів, мух, гавкоту собак, хрюкання свиней, ваших криків. Я від вашої сільської "тишини" скоро збожеволію. "Нерви, нерви"! Нерви нервами!
Півень співає. Макар Макарович безсило сідає й мовчить.
Степан Макарович. Ну, чого ти, Лено, справді не велиш піймати того півня?
Морочинська (з одчаєм). Ну, господи боже мій! Наче я... Ловили хлопці... Та як ти його піймаєш, як він біжить у сад?!
Макар Макарович. Ну, добре. Завтра я виїжджаю, скінчимо нашу розмову.
Морочинська. Через півня виїжджає.
Макар Макарович. Через варварство! Розумієш? Через варварство! Я приїхав, щоб урятувати наш рід, а бачу, що він гине, гине через глупоту й неуцтво. Говорю тобі в останній раз, наш рід треба рятувати: він гине. Ти розумієш своєю дворянською головою, що це значить? Я теж дворянин, але не варвар! Варвар боїться змішати свою кров, а люди двадцятого віку повинні знати, що цей страх — погибель для них.
Під час розмови в саду з'являються Антось і баба Саламаха. Антось іде на веранду, обережно придивляється*. Потім вертається, хова Саламаху в кущі, а сам іде в другий бік.
Макар Макарович. Та хоч ти подумай, що йому не дев'ятнадцять літ, а двадцять п'ять, що ти собі думаєш, що ти собі думаєш? Він же мужчина.
Морочинська. Боже милосердний! Та хто йому боронить? Хіба я йому слово сказала, як він з Килинкою водився?
М а к а р М а к а р о в и ч. Ну от, на це вона згодна!
Степан Макарович (встаючи). І погано робила, що не казала! Погано. Коли хочеш знати мою думку, то погано. От в цьому й є вся біда! Розпуста нас губить! Так-так!
Ні закон, ні совість, ніщо нас не здержує. Дисципліни, порядку у нас немає. "Килинка..." Коли так, то хай іде вінчатись!.. Тягне до мужички? На, сукин син, на тобі мужичку, покуштуй. Але не смій розпутничати! Не смій! Ми самі даємо приклад беззаконія, безпорядку, а хочемо, щоб був закон і порядок. Ти сама що казала про Килинку? А тепер інше? Ні. Хай іде вінчатись. Не хочеш пошукати собі жінку з свого кола, не треба. Але не розпутничай. Хай вінчається, коли так!
Морочинська (кротко). Того не буде.
Степан Макарович. Буде! Або закон, або нічого.
Морочинська. Поки я жива, закону з мужичкою не буде.
Степан Макарович. Буде!
Півень співає.
Макар Макарович. Ні, це щось неможливе! Та хоч ви, ради бога, не кричіть так. Чути й так добре. Лено!
Морочинська. Убийте мене, а тоді вінчайте з моєю служанкою.
Макар Макарович затуляє вуха пальцями, але зараз же пускає руки й безнадійно, знесилено сідає знов.
Степан Макарович. Чого ж ти хочеш? Щоб він розпусту тут розводив? Так?
Морочинська. А ти чого хочеш? Щоб мужичка залізла в нашу хату?
Степан Макарович. Я хочу, щоб не було беззаконія!
Морочинська. Так ти тоді, може, всіх родичів їхніх збереш, сватів пошлеш, п'янство тут розведеш? Це ж усе по їхньому закону.
Степан Макарович. Все, що по закону,— все зроблю. Коли інакше не можна.
Макар Макарович( тихо зі стражданням). Чекайте трохи. Послухай, Лено, я не буду більше про це говорити. Я тобі скажу декілька слів, ти вислухай уважно і дай свою одповідь. Завтра я їду. Я більше не можу. Так от, послухай. Скільки літ я займаюсь наукою? Двадцять з чимсь. Так?.. Я тебе питаю: так?
Морочинська (з непорозумінням). Ну, так...
Макар Макарович. Ти хоч трошки віриш в науку? Ти ж усе-таки дворянка, в інституті колись вчилась. Віриш ти, що наука щось-таки та знає, чи ні?
Морочинська. Ну?
Макар Макарович. Ні, ти не нукай, а говори прямо.
Морочинська. Ну, вірю, та що з того, коли...
Макар Макарович. Ні, ти підожди. Чудесно. Ти віриш в науку. Добре. Тепер я тобі скажу так: я двадцять літ займаюсь наукою, я люблю Антося і бажаю йому всього доброго. Значить, щиро говорю те, що думаю. І от, моя мила, коли ти віриш науці, коли бажаєш добра своєму родові, то подумай над моїми словами. Хай Антось жениться з цею дівчиною! Ні до хазяйства, ні до служби в його нема охоти, не силуй його, хай робить те, що до душі йому. Так лучче буде. Дівчина чудесна: здорова, розумна, з прекрасним серцем, любить Антося, якого тобі ще дідька треба?
Морочинська. Та яке прекрасне серце? Що ти мені говориш? Та це таке лукаве створіння, таке ледаче, брехливе...
Макар Макарович. Еге, Лено, не годиться так, не годиться: ти не хочеш мати її за невістку й порочиш. Дівчина...
Морочинська. Та одчепись ти, хто її порочить? Маєте собі! Я ж її знаю краще, у мене служила, а не в тебе...
Макар М а' к а р о в и ч. Ні, Лено, тут я вже тобі не повірю. Я все ж таки трошки людей умію пізнавати: з таким лицем, як у неї, не може бути погана душа. Тут уже ти собі як знаєш, а я тобі не повірю, в тобі, без твоєї волі, говорить просто досада на неї, а не правда... Так-так, сестро...
Морочинська. Ну, що ти з ним будеш говорити? Та я тобі скажу, наприклад, такий факт з цею самою прекрасною душею. Посилаю я її якось...
Макар Макарович. Лено, я знаю, вона тобі не подобається, але повір мені, вона хороша людина. Повір, що я не дурно прожив стільки на світі й бачив людей. Ти краще подумай над моїми словами, навіть не над моїми, а над наукою, я тобі вже викладав усі міркування, подумай пильно, а потім скажеш свою рішучу думку. Зараз не рішай, подумай, ми собі підем погуляємо, а ти подумай... А тоді скажеш. Більше ж говорити нема сенсу. І від того, як ти рішиш, буде залежати, коли я поїду од вас. Ну, ходім, Степане, а ти думай. Думай, Лено, розважно й серйозно. І пам'ятай, що ти віриш в науку. Ходім.
Брати виходять на веранду... Співає півень. Видно, як Макар Макарович шукає у себе в кишенях і чимсь кидає в кущі туди, де сховалась Саламаха. Потім обоє ходять по веранді. Морочинська якийсь час сидить непорушно, далі глибоко зітхає, рішуче не згоджуючись, крутить головою, підводиться й іде до себе.
Антось й Г а в р у с ь, прокрадаючись, входять у вітальню.
Антось. Ходять там... От якраз найшли місце, де ходити. Що ж його робить тепер? Ще як почне баба кашлять там... Треба сказати, що прийшла. (Іде до дверей в покої, стукає). Мамо! Це я... На хвилинку.
Морочинська (в дверях). Чого ще? Ні! Чуєш? Ні! От вам вся моя одповідь.
Антось. Та що таке? Чого "ні"? Там баба Саламаха прийшла... Вона сидить у кущах, а дядьки ходять по веранді. Що робити?..
Морочинська. От, матінки! Та нащо ж ти її туди привів?! Ну, що ж тепер буде, як вони її знайдуть? Макар проходу не дасть. Ти не казав часом йому нічого?
А н т о с ь. Ну що ви? Я ж обіщав вам... Як тільки їх прогнати з веранди? От задача... Хм! Чекай! Гаврику! Знаєш що? Іди до них і читай дядюшці Макару вірші. їй-богу! Він зараз же втече, Гаврику!
Гавру с ь (ображено). А, Антосю, годі тобі дурні свої жарти показувать.
Антось. Та які жарти?! їй-богу, голубчику, серйозно! Які тут жарти?! Тут...
(Продовження на наступній сторінці)