І в г а. Ой, не можу ж я, любий мій! Хіба ж я не рада сама? Серце крається, та що я вдію? Он тато грозилися, що як побачать мене з вами, то одішлють до дядька в Немазане. А я ж там пропаду без вас.
А н т о с ь. Та не "вас", а "тебе". Ну, скажи: "тебе".
І в г а (дуже засоромлено). Я не смію...
А н т о с ь (зворушено). "Я не смію". Як мило ти це сказала! Ну, хіба ж може сказати так панна? Ні, чекай, ти тепер ще не можеш зрозуміти. Ти знаєш, Їсю, я тепер таким себе дужим почуваю, що... Ну, нічого, хай так. Потім ти все узнаєш... Колись...
Клим (виходячи з хати). Івго!
Антось поспішно присідає.
І в г а (одходячи від тину, м'яко). Що, тату?
Клим. А що ти там робиш? Чого тобі там треба?
І в г а. Та я виглядаю Меланку, мала зайти до мене, та чогось немає...
Клим. "Меланку"... Знаю, яку ти Меланку виглядаєш. Я тобі покажу Меланок. З паничами водитись... Зараз мені в хату!
І в г а. О, "з паничами"!
Клим. В хату! В хату! А йому й ноги поперебиваю, як буде лазити тут. Знаємо вже його шутки. Як хоче тебе бачити, хай старостів засилає, а байстрят хай з другими плодить. "Меланку"...
Обоє заходять в хату. Антось помалу підводиться й обережно визирає. Якийсь час задумливо й сумно стоїть біля тину, потім придивляється до хати й нерішуче кашляє. Злякавшись свого кашлю, хутко присідає. Знову визирає й кашляє.
Явдошка (вибігає з хати, підбігає до тину, шепоче). Тихо, бо тато почують. Посидьте трохи, вони саме лягають спати.
Антось. Явдосю, союзнице мила! Ради бога, скажіть, що на одну хвилинку, я чогось не сказав. Скажу й піду. Хусточку й сережки завтра.
Явдошка. Тшшш! (Біжить у хату).
І в г а (поспішно прямує до тину). Ідіть додому швидше! Не можна, не можна!
Антось. Їсю, та почекай же. Що ж це таке, справді? Хіба ж я...
Ївга. Ну що ж я зроблю, горенько моє! (Припадає до тину й гірко плаче).
Антось (в розпуці). Ах ти, боже мій! Ну, годі, рибко, ну, годі. Я піду собі, це нічого. Ну що тут такого, що не побачимось кілька днів? Нічого. Прощай, я піду собі, а ти йди в хату... Іди, моя хороша.
Ївга (крізь сльози). Підождіть трошки. (Боязко прислухається до хати, потім раптом повертається, обнімає Антося й починає палко цілувати, примовляючи). Голубчику мій, люблю ж я вас. Тяжко мені.
Антось. Ну, нічого, нічого, рибко, все буде добре... Ще трошки, ще кілька днів.
Ївга плаче ще гірше.
Антось (тривожно). Їсю, Їсю, та чого ж ти? Га? Що таке? Їсю! Чого плачеш?
Ївга. Сказали тато, щоб завтра їхала до дядька. (Плаче).
Антось (якийсь мент мовчить). Знаєш що, Їсю? Хоч це й дуже мені противно, гидко, та нічого не зробиш... Я согласен покликати до матері бабу Саламаху. Хай поворожить. Коли не послухає дядька, то, може, хоч Саламаха її налякає. Що ж робити? Ну, хочеш? Їсю!
Ївга. Як хочете.
Антось. Тільки ти вже скажи татові, нехай почекає. Чуєш? А як і це не поможе... що ж, треба без благословення вінчатись. Скажи й це татові. Ну, як?
ї в г а. Не знаю, ви рішайте... Явдошко! Чекайте, я на хвилинку: скажу, щоб стерегла. (Іде до хати).
Я в д о ш к а вискакує. Обидві про щось шепочуться. Явдошка хитає головою й біжить за хату, а Ївга вертається до Антося.
ї в г а. Я послала Явдошку по бабу Саламаху. Як хочете, то говоріть з нею самі. Я їй нічого не казала. А тільки вона й сама знає, бо вже натякала мені. Ви, може, сердитесь, що я послала Явдошку? То я зараз верну її.
Антось. Ні, нічого, нічого. Добре зробила. Все одно. Навіть краще, зразу поговорю. Тільки я все ж таки думаю, що мати послуха дядька Макара. Мусить послухати. Ну, а на той случай, як не послуха, треба бабу Саламаху мати про запас. Правда? Добре. Хай так. А вона далеко живе?
ї в г а. Та де! Ось зараз, за нами хата, через тин. Мабуть, уже десь іде. Ану, тихо!.. (Прислухається). Ну, так і є. Іде вже. Тільки ви, паничу, не смійтеся з баби. Вона дуже цього не любить.
Антось. Ні-ні. А, справді, вона. Швидко як! Ївга. Е, вона баба проворна. Виходить баба Саламаха. Сувора й понура з виду. Висока.
От і баба. Добривечір, бабцю!
Антось. Добрий вечір, бабо! А швиденько ходите. Як здоров'ячко, бабо?
Саламаха. В кого думка швидка, в того й ноги швидко ходять. Добрий вечір! Чого бабу кликали? Буду розводити? Розведем. Казала мала. Можна, можна. Чи заворожить, чи приворожить, баба все може. Казала мала. Собака виє? Знаю. Так щоб не вила?
Антось. Ні, бабцю, тут одного собаки мало. Треба трошки більше. Собака собакою, а треба якось так, щоб от нам побратись можна було, щоб мати моя не боронила. Га? Можете?
Саламаха. А чому ні? Чому б баба не могла?
Антось. Тільки вже нікому про це ні слова. Добре? Щоб ні одна душа не знала. І ти, Їсю, скажи Явдосі, щоб не гомоніла. Добре?
Ївга. Ой, та чого вона мала б говорити комусь? Та ніколи!
Антось. Так я, вас, бабо, сповістю, коли треба буде прийти. Я ще маю з матір'ю поговорити. Хто знає, може, не согласиться. Добре так?
Саламаха. Авжеж добре.
Антось. Тільки глядіть, щоб ворожили вже так...
Саламаха. А ви бабу не вчіть. Краще покладіть бабі на руку монету, щоб бабі в голові ясніше стало. Та швидше, а то он парубки вже сунуть. Недобре, як побачать мене з вами.
Антось (сміючись, вийма гроші, дає Саламасі). Ну, хай буде ясніше. Аби тільки на добре пішло.
Саламаха. Буде добре. На щедру землю щедрі й дощі падають. Так приходьте сказать. Прощайте!
Антось. Щасливо. Завтра, може, вже й прийду до вас.
Саламаха. Добре. (Зникає).
Чути весь час спів, що більше й більше наближається.
Антось. Парубки, Їсю, йдуть. Може б, ми заховались десь? Га? Ходім у садок?
ї в г а. А що нам парубки? Хіба ми що робимо? У садку не годиться, а тут нічого. Знають же все одно, що ми... (Соромливо замовкає).
Антось( слуха її неуважно, бо прислухається до співу). Ех, поспівав би з ними. Ходімо до них? Ні-ні, я так... Так вони сюди йдуть. Ану, слухай, що співають... А-а, люблю цю... (Неголосно підтягує). Хороша пісня, правда? Як поженимось та будем учителювати, випишем нот і такий хор заведем, що куди там всяким операм. Знаєш, що таке опера?
ї в г а. Ідуть уже. Мені соромно все ж таки, що будуть бачити нас.
А н т о с ь. Ага! (Любовно i ніжно перекривляє). А "мені соромно". А я казав! А тепер пізно тікать.
З'являються парубки й дівчата... Чуються голоси:
— А, добрий вечір!
Антось і Івга. Добрий вечір!
Парубки не в сивих шапках, чумарках і широких штанях, а в картузах, піджаках і вузьких штанях. Дівчата в спідницях, кохточках, в хустках.
Деякі босі. Попереду Семен.
Голос з ю р б и. Та кому й добрий вечір, а кому й не дуже. (Сміх).
Антось. Ловку пісню співали. А де ж це Микита, що не видно? Хто сьогодні виводить?
Голос. Кого потягнуть за хвіст, той сьогодні й виводить. {Сміх і чудні погляди та перешіптування).
Антось. Хто то у вас такий гострий обзивається? Може, закуримо? В кого, кажуть, люлька й табачок, тому й празничок.
Семен (поважно). Ето, положить, і правда. Ну, буває, однак, і так, що й без табачка повсігда празничок.
Голос. Та ще, не дай біг, як не простого, а панського роду, так зовсім рай.
Антось (уважно приглядається до парубків). І то правда.
Семен. Та що правда, то правда. А от чи правда то, братця, що на нашу вулицю дуже вже часто почали заскакувать непідходящі звірі. Га?
Голоси. А правда! Лапки б цим звірям трохи погладить!
Семен. Та інших дівчат з пуття, сволочі, збивають. От що! А як говориш до їх, так удають, ніби не про їх мова. Табачок, братця, розкурюють.
Антось (вражено). Та це ви, може, про мене?!
С е м е н. Та про кого, то це вам краще знати. Ми по камназіях не обучались, кзаментів не здавали. Може, й про вас.
Антось. Та чекайте, Семене, що за нісенітниця, що ви якусь комедію тут завели? В чому річ? Говоріть прямо, не стройте дурака. Ну?
Семен. Нехай дурака строять дураки, а ми з дураками не знаємось. (В юрбі сміх). А на злодію., видно, й шапка горить? Ну, тільки тегаер не та пора, щоб давать наших дівчат на глум... Стидно вам, Антон Григорович, що ви такими ділами занімаєтесь. Я щитав вас за порадошного чоловіка, а ви, звиніть, как последняя сволоч і мерзалець поступаєте.
Антось. Та що таке? Сказився ти, чи що? Нічого не розумію!
І в г а. Семене! Та що ти городиш? Схаменись? От, їй-богу, Семене! Годі!
Семен. Стидно, Антон Григорович! Я щитав вас за очироватєльного господіна, а ви просто падяєц, і більше нічого. Девушка, може, жениха б собі знайшла, а ви її ославили, шлюхою здєлали. На неї тепер ні один порадошний кавалєр дивитись не хоче. Що вона тепер? Самая послєдная! А ще...
Антось (скипівши). Мовчать! Як ти смієш таке говорить? Яке ти маєш право?! Що це таке?! Та я тебе за такі слова... Мерзавець ти сам... (Дуже хвилюється, труситься весь, наліза на Семена, розмахує руками).
Семен (починає серйозно сердитись). Ну, руками не махать! Язиком мели, що хоч, а рукам волі не давать. Бо я теж махну так, що й юшкою умиєшся тут.
ї в г а. Семене!.. Семене! їда сюди, я щось скажу, Семене!
Семен. Пошла вон! Знаю сам. Не вчи! (До Антося). А що, може, неправду сказав? Га? Чому не женитись, як слід, по закону? По правилу? Га?
Ан то с ь (до Ївги). Прощай, Їсю. Завтра прийду. (Круто повертається й іде додому).
Семен. Ага, не понравилось? Мерзальці! Знаємо нас!
Голоси (навздогін Антосеві). Тю-у-у! Тю-тю-у-у! Держи його! Ач, погнав як?
(Продовження на наступній сторінці)