Олена Іванівна зітхнула, помовчала й тихіще, немов Ось був тут десь близько, знов почала:
— Боюсь я, сину, одної тут біди. Прошу тебе, Вадю, розвідайся ти про це. Казали мені люди, що Ось дуже упадає за Манькою, та так упада, що хоче женитись... Я, сину, цього не переживу. От тобі моє посліднє слово... Що вже нам було, а такого я не переживу. Поки я жива, не допущу у рід свій такої дочки. Убийте мене лучче, живою в домовину закопайте, а не дам і не дам своєї згоди на це. Що там найшов він у неї? Як можна на таку поласитись? Їй, звісно, хочеться, бо хто ж її візьме, а нам яка радість? Хоч би ж копійка яка за душею була, а то голі всі як бубон. І, сказать би, хлопець такий, що не полюбить инча. А то ж захоти тільки. Єсть тут одна, дочка лавушника. Заможні люди, привітні; кажуть про його, що він з жидівських погромів розжився. А воно й неправда. Роботящий, бережливий, то й склав собі капитал. А хоч би й з погромів? Як добро тисячами на вулицях валялося? Хто б не підняв? Високого стану персони, та й ті гріли руки, а бідному чоловікові і Бог простить. Так дочка дуже за Осею побивається. Колись у дружбі були, до погромів. А потім і пішло на розрив. Кажу Осеві, а він... як до стіни. Манька-шлюха йому миліща. Вадю, сину, внуши йому, дитино, щоб він цього не робив... щоб пожалів бідних калік-батьків. Та й ще-ж яка історія! Ти ж і не знаєш...
І мати розповіла про подію на фабриці, про Маньку, Никодима.
— Та Осип тепер як хмара ходить. Просто боюсь я, щоб він чого не вчинив з дядьком. Ой, боюсь я та боюсь! Поговори ти з ним. Він тебе послуха. Хоч він і казав, що не говоритиме з тобою, бо за щось там сердиться на тебе, щось ти невгодне товаришам зробив, а я знаю, що він тебе дуже любить. Поговори, сину!..
Вадим трохи не скрикнув "а-а!", як мати розповідала про Маньку. Тепер дещо вияснялось. І він охоче й поспішно пообіцяв неодмінно побалакати з братом.
Батько весь час лежав тихо, заплющивши око. Олена Іванівна злегка покликала його, але він не рухнувся, — мабуть, спав. Тоді Вадим поспішно почав прощатись. Олена Іванівна попрохала його зайти до дядька і все ж таки хоч поговорити про службу, сказати, що він не одмовляється.
Вадим зайнявся, але зараз же згодився і дав слово піти до Никодима. Поцілувавши матір, він подивився на змучене, але мирне лице батька і на шпиньках вийшов з хати.
8.
У загальних сінях Вадим на мент розсіяно зупинився, пригадуючи, куди йти до Никодима. Так, направо.
Одчинивши двері, він помалу ввійшов в невеличкий коридорчик з вікном у садок. Тут було троє дверей: одні у вітальню, другі в кабінет і треті в молельню. За дверима в кабінет чулись голоси. Вадим одначе рішуче постукав і, стуливши губи та дивлячись на блискучу ручку дверей, ждав.
— Можна! — зачувся дядьків голос. Вадим зараз же ступив у кабінет.
За столом боком до дверей сидів Никодим Петрович, а проти його у фотелю — якийсь воєнний з рідкою чорною бородою і загостреною, як ребро кістки, лисиною. Обидва дивились на Вадима чекаючим поглядом. Дядько, видно, не впізнав небожа.
— Не впізнаєте, Никодиме Петровичу? — сказав Вадим з посмішкою, підходячи до столу. Я Вадим... Простіть, що ввійшов одягнений, я на хвилинку.
Дядько, почувши ім'я "Вадим", хутко підвівся. В ліниво прикритих очах його блиснув огник.
— Вадя?! — радісно, голосно скрикнув він і зараз же поспішно і легко оббіг круг фотеля воєнного, простягаючи руки до Вадима.
— Чув, чув, що приїхав! Радісно мені, приємно, відрадно... Слава Богу, слава Богу... Обнімемось, обнімемось...
І з таким виглядом, немов він приступав до чогось довгожданого, надзвичайно приємного, Никодим витер ребром руки сухі загострені губи і поклав руки на плечі Вадимові. Росту вони були однакового, і лице одного приходилось якраз проти лиця другого.
Але Никодим не зараз же почав цілуватись. Він спочатку подивився прямо в очі племіннику, радісно посміхаючись. Вадим стояв спокійно, очевидно, нічого не маючи проти того, щоб приняти поцілунки від чоловіка, з яким колись не міг говорити без того, щоб кров не кинулась у голову.
— Змінився, змінився Вадюня наш... — закачав головою Никодим. — Прямо другий чоловік... Ворогами були колись! — раптом, не пускаючи рук з плечей, озирнувся Никодим до воєнного. — Такими ворогами, що просто смерть. А тепер от прийшов до дядька. Племінник мій... Ну, спасибі, спасибі. Дай же поцілую...
Але й на цей раз не поцілував, тільки присунувся ближче й знов одсунувся, немов даючи Вадимові змогу оцінити як слід те, що має бути.
Вадим стояв блідий, але з тою самою спокійною й немов неуважною посмішкою, і дивився прямо в очі дядькові.
Никодим же не міг намилуватись небожем. І на один бік схиляв голову, і на другий, і дивувався, і умилявся. І все, здавалось, очікував, затаївши в очах хитрий блиск.
Потім, не витримавши, став цілувати. Цілував довго, присмоктуючись, слинячи те місце, де цілував. Одхилившись і глянувши в лице Вадимові, він знов притягав його до себе, і смоктав, і слинив. Весь час він намагався цілувати в губи, але Вадим підставляв щоку.
Нарешті, зазирнувши ще раз в лице племіннику, Никодим Петрович одпустив його. Знайоме зле покліпування очей показало Вадимові, що дядько дійсно чогось ждав і не діждався від своїх обіймів.
Ніби згадавши про воєнного, він, м'ягко, гнучко ступаючи, одійшов на своє місце і зараз же повернувся всім тілом до гостя.
— Ну, я вас слухаю далі, Африкане Львовичу, — заговорив він з таким виглядом, наче нічого не було і по другий бік столу не стояв небіж, який за чимсь, видно, прийшов.
Африкан Львович неупевнено подивився на хазяїна і пробурмотів:
— Може, б ви наперед скінчили от з ними?
Никодим замісць одповіді повторив:
— Так, так... Значить, чотирі процента? А не мало часом, Африкане Львовичу? Га? Як ви думаєте?
Вадим кашлянув і проговорив:
— Вибачте, будь ласка... Мама мені казала, що ви, Никодиме Петровичу, хотіли мене бачить по якомусь ділу?
Никодим повернув голову і недбало кинув:
— Постій трошки. Бачиш, занятий.
— Ну, то я другим разом прийду... — сказав Вадим і хотів повернутись.
— Чекай! — крикливо й грубо зупинив його дядько.— Другим разом... Єсть у мене час зі всякими там... Ти чого прийшов? На службу хочеш? А прокламації будеш пускать на фабрику? Знаєш, яка служба? Ні? Слідить за товаришами! Коротко і ясно.
Вадим хитнув головою і з усмішкою промовив:
— Власне, дорогий дядю, я прийшов сказати, що зараз не можу взяти цеї служби. Занятий буду, а потім, коли ваша ласка, візьму і все буду робить, що треба.
Никодим гостро, допитливо дивився в лице племіннику: похоже, ніби серйозно говорить.
— Ну, голубчику, мені зараз ніколи, — раптом ласкаво сказав він. — Пройди, серце, до Тепи, вона тобі все скаже, вона ціми ділами завідує. Прощай, любий. Прощай.
Вадим уклонився і вийшов. В коридорчику раптом зірвалась з ніг і витягнулась перед ним величезна постать чоловіка з рябим чорним лицем і довгими руками. Вадим зрозумів, що це льокай і спитав його:
— Ви не знаєте, панна Тепа вже приїхала?
— Так точно! — загурчав низьким басом чоловік. — Просили вас зайти до їх. Ви будете Вадим Трохимович? Так от, прошу сюди...
Велетень кинувся до дверей і пропустив у сіни Вадима. Потім швидко оббіг його і постукав у другі двері, на половину Тепи. І, витягнувшись, голосно сказав Вадимові:
— Пожалуйте: просять.
Колись тут жила Ганна Семеновна, коханка Никодима. Тут теж був невеличкий коридорчик і декільки дверей. В одних стояла Тепа в довгій жовто-золотистій шовковій сукні з великим вирізом на грудях і широкою золотою сітчатою стьожкою на голові. Вона нагадувала собою пишних придворних дам на старовинних портретах. На губах у неї була радісно-лукава посмішка. Але, подаючи руку Вадимові, вона уважно подивилась йому в лице.
— Що з вами? Га? — вже серйозно й хмурячи брови, немов догадуючись про щось, спитала вона.
— Нічого, — трошки здивовано одповів Вадим.
— Ви були у Никодима Петровича? Ага... Що ж він вам говорив? Неприємне, правда? Я так і знала. Не варто було заходити. Ну, нічого, роздягайтесь.
— Я роздягатись не буду, Степанидо Макарівно, — сказав Вадим. — Я спішу... Позвольте так з вами побалакать...
Степанида Макарівна раптом узяла його за плечі й наблизила до його біле з м'ягким, малинового відтінку рум'янцем лице.
— Ану, чекайте... Чого ви такий, як заморожений? Боже, який офіціальний вираз! І не офіціальний, а якийсь... Я ще з цим не знайома. Чого ви так посміхаєтесь? Ні?... Але чого ми стоїмо. Ходім до мене. Як не хочете роздягатись, то не роздягайтесь. Ходіть.
Посадивши Вадима на канапу, Тепа сіла поруч з ним і стала лукаво дивитись в лице йому. Але Вадим одповів їй розсіяною посмішкою й чудними невидющими очима поглядав по кімнаті. Видно було, що він не помічав ні затишних куточків з м'ягкими килимками й подушками на підлозі, обставлених деревами й завішених східними матеріями, ні дорогих картин на стінах, ні всеї обстанови, навіваючої бажання говорити про ніжне, хвилююче, несхоплене. Світло дня, просіяне крізь золотисто-синій шовк завіс на вікнах, здавлене важкими порт'єрами, мягко лягало на предмети й робило їх більш інтімними.
— Скажіть мені, Степанидо Макарівно, — раптом почав Вадим, прямо і твердо дивлячись на Тепу. — Як ви все ж таки можете так?..
(Продовження на наступній сторінці)