В сей мент Тепа, скидаючи очима шепочучу юрбу, раптом зустрілась поглядом з Вадимом. Він помітив, як вона своїм звичаєм поширила очі, потім зразу ж підобрала рукою пальто і хутко злізла на землю. Легко розриваючи на дві половини натовп, вона ішла прямо до Вадима, уже здалеку простягаючи йому руку, лукаво сміючись і граючи очима. Публіка здивовано й недовірчиво оглядала з ніг до голови незграбну постать рудого чоловіка в чоботях, в порижілому плащі і спортсменському картузі
— Ви до нас? — стискуючи його руку, швидко заговорила Тепа. — Чом учора не були? Га? А я ждала. Ви мене зараз почекаєте? Я недовго, півгодини, до кравчині їду. З шиком їду, правда? А, це неспроста!
Вона озирнулась на хлопчика, що дивився на неї, закинувши голову і поблискуючи мокрим під носом.
— Тобі чого? — прикрикнула вона на його.— Марш туди!
Хлопчик і другі цікаві хутко одсунулись вбік.
— Це неспроста! Бачили, що написано на доріжці? Ні? Шкода. "Хай живе С. М. Р." Розумієте?
— Що ж то значить? — спитав Вадим. Тепа зробила здивовано-гнівне лице.
— Як? Не розумієте? Ах ти ж... Забув? "Степанида Макарівна Рибацька". А раніще на таких же червоних ганчірках колись цей чоловік писав: "Хай живе К.-Д. П., свобода і таке инче". Розумієш, ти?
Вона говорила тихо і дивилась весь час ніжно-насмішкуватими очима йому в лице. Вадим спокійно посміхався. Але йому цілком було незрозуміле її поводження. Чи їй дійсно треба його було побачить, чи підійшла до його з якимсь наміром, чи без наміру, а в цьому незрозумілому підняттю, яке блищало в очах, не можна було розібрать.
А Тепа швидко говорила далі:
— Але це не задурно! Ось він там уже лютує, що я побігла до вас. Правда? Подивіться непомітно. Що він робить? Де він?
Вадим сковзнув поглядом по автомобілю. На йому, держачись за шкло, стояла в розстібнутій шубі величезна постать красуня. Він гарячими очима, як тоді на ґанку, дивився на їх бік. Юрба з цікавістю шелестіла розмовами й поглядала то в той бік, то в цей.
— Стоїть і дивиться сюди, — тихо сказав Вадим.
— Тепер бережіться! — весело засміялась Тепа. — Або вб'є вас, або буде водить по ресторанах і напувать. А мені робота: укрощать. Нічого, я це люблю. А через два тижні плата. Знаєте, яка? Цікава. Така, як колись мав без нічого. Забув? Ні? Може, хочете подивитись? Це буде при всіх. Так йому хочеться. А я хочу, щоб і ви надивились. Прийдете? Ну, нічого. Ви зараз до нас? Почекайте ж мене! Маю серйозне діло. Серйозне, без жартів. Там вам Олена Іванівна скаже. Ну, прощайте... Стій: хвилюєшся, га? Хвилюєшся, признайся?
Тепа лукаво-ніжно присунула лице й зазирнула йому в вчі, роблячи це так, немов були вдвох десь у хаті. Вадим аж одхилився трохи.
— Чого ж мені хвилюватись? — сказав він. Тепа засміялась і стиснула йому руку.
— До побачення!
Підобравши пальто, вона замахала до автомобіля муфтою і побігла до його. Красунь простягнув руки і майже підняв її на гору. Автомобіль рявкнув, шарпнувся і, мягко підскакуючи, покотив по улиці. Хлопчик з кошем передражнив досить удачно його і тільки тоді з задоволенням висякався. Чоловік у коротенькому пальті скочував червону доріжку. Юрба розповзалась, гаряче балакаючи й сміючись.
Вадим помалу ввійшов у двір. На подвіррі теж розмовляли покоївки та кухарки, держучи руки під хвартухами. На Вадима всі подивились з увагою й непорозумінням.
Він пройшов у садок і піднявся на ґанок. Ні в сінях ні в коридорі нікого не було: певно, вся прислуга була на дворі. Тільки з одчинених дверей кухні лопотів дрібний ритмічний стукіт, — сікли м'ясо. Вадим, як і в перший раз перед дверима кімнати батьків, зупинився і якийсь час стояв, похиливши голову. Потім зітхнув, криво посміхнувся і сам собі сказав: "все одно!". І не стукаючи одчинив двері. А зараз же злякано зупинився: поперек ліжка, головою на подушку, покладену до стіни, лежав батько і судорожно корчився. Рука його лежала на спинці ліжка і совалась то вперед, то назад. І як посувалась рука, то й голова з мертвою поверненою до дверей половиною лиця теж шарпалась од подушки й трохи підводилась. Так покинуті в хаті діти, що не уміють ще сидіть, силкуються встати. Вадима він не бачив своїм півприплющеним оком, а шуму дверей не чув через усилля.
Вадим хапливо кинувся на поміч. Але, боячись, що несподіваний дотик може злякати батька, перейшов на другий бік, де було видюще око, й голосно сказав:
— Добридень, тату! Може, помогти вам? Ви хочете сісти?
Трохим Петрович зразу ж ослаб і пустив руку. Голова теж упала на подушку. Він слабо закивав нею і скривив і так скривлений рот, бажаючи, очевидно усміхнутись.
— Сі… ти!... — сказав він ледве чутно.
Вадим догадався і, обережно підклавши ліву руку під батькову шию, другою обняв за худі плечі й легко посадив його. Підводячи, він чув нездоровий тяжкий дух од всього батькового тіла, і особливо з рота. А шия була така хруська, тоненька, безсила! Порожній рукав зачепився за шию ззаду, і було таке вражіння, ніби батько, надприродно викрутивши руку, чухав нею спину.
Вадимові знов було від цього в ногах і животі почування, немов він дивився униз з високої дзвіниці. Він обережно сів коло Трохима Петровича і скинув картуз, поглядаючи на батька. Той трудно дихав, неначе вийшов на високу гору. На лобі дрібно-дрібно билась синя напнута жилка...
Сьогодня при денному світлі ще виразніще було видно батькове каліцтво. Це було щось безглуздо-жорстоке. Немов сили, що завідують життям людини, спеціально змовились так люто поковеркати майстера Стельмашенка. Особливо моторошно було дивитись на око і рот. Око зробилось косим, нахиленим униз, неначе хтось навмисне натягував шкуру на виску. Лінія рота була переломана, як палиця в воді, і та частина рота, що загиналась униз, була весь час гидливо роззявлена, ніби батько когось передражнював. Йому, мабуть, було сьогодня гірше, бо Вадим бачив, як над висками мокро поблискував піт і все лице було олов'яно-жовтого кольору.
— Погано вам, татуню? — спитав Вадим.
Старий не одповів нічого: він сидів з заплющеним оком, хрипко дихаючи й невідомо для чого поклавши здорову руку на стіл, то стулював її в кулак, то розтулював.
— Нащо... му... ить так? — раптом розплющив він око й подивився ним на Вадима. В куточках ока стояла каламутна стара сльоза.
— Хто, тату, мучить? — обережно спитав Вадим.
Батько хитнув головою вгору до неба й підняв туди око. Потім знов заплющив його. Дихав він рідкими й довгими зітханнями, як дихають у сні.
Вадим сидів не рухаючись. За стіною на кухні вже не ляпотіли; замісць того хтось гупав так, немов, насадивши на сокиру дровиняку, силкувався розбити її об підлогу. Чувся гомін жіночих голосів.
— Там и... о... — вмить хитнув батько головою до вікна.
Вадим не зрозумів, але встав і подивився в тому напрямі. На підвіконнику біля Осевих книжок лежав лист. "И... о" — "письмо" — догадався Вадим.
— Письмо, тату?
Трохим Петрович захитав головою.
— Мені?
— O-і, о-і...
Вадим узяв листа, швидко оглядів його і виняв з конверта. Читаючи, він помалу густо почервонів: пан Микульський подавав йому милостиню. Закладаючи листа в конверт, Вадим машинально, як учора, од сорому посвистував кутком рота.
— О-о-ший шо-овік? — спитав батько, киваючи на листа.
Вадим підійшов і знову сів на ліжко.
— Хороший, тату... Ви знаєте, про що він пише. Мама казала? Ну, от... Матиму заробіток. Двадцять п'ять рублів на місяць. Все ж таки що-небудь.
Батько трудно підтвердливо хитав головою.
— А-а, а-а... — щось говорив він.
Вадим одмітив, що сьогодня він далеко гірше розумів батька, ніж у той вечір.
— Теба... оше... дать ужбу... Не бе-и...— підняв, перестерігаючи, палець старий. — Не доб-а ужба...
— Тепа хоче дать службу? — перепитав Вадим. Батько захитав головою.
— Мені.
— А-а, а-а... Не бе-и... Бог нею... Іоном буть... Вадим не розумів.
— Іона?
Трохим Петрович хотів пояснить рукою, потім знов напружив рота і горлом сказав:
— Ужба... іонська...
— Шпіонська?
— А-а, а-а...
Вадим посміхнувся, згадавши вчорашню розмову.
— Не бійтесь, тату, не візьму...
— Ільки не т-еба сваиться ину... — сказав батько.
— Ні, я свариться не буду... Бог з нею. Навіщо? Вона, мабуть, сама не розуміє. Дума, що служба хороша... Бажаючи мені добра, дає... Розуміється... Ні, я не буду нічого... Я скажу, що подумаю, а потім найду иншу роботу, й часу не буде.
— А-а, а-а, — підтвержував батько ласкавим хитанням голови.
Але раптом якось шарпнувся, гикнув і з жахом розплющив око, блиснувши червонувато-синьою банькою. Рука його цупко вп'ялася в край столу і дихання стало частим.
Вадим, схолоднівши, поспішно обняв батька, неначе захищаючи від незримого, невідомого йому ворога.
— Що вам, татуню? Що таке?
Батько неспокійно водив головою і стогнав. Потім пустив усе тіло на руку Вадима і прохрипів:
— А-и...
— Лягти, тату?
— А-а, а-а…
(Продовження на наступній сторінці)