Шевчук, справді, був у розстебнутій жилетці. Він сидів на призьбі й щось стругав кривим, як серп, садовим ножиком. Біля нього лежала руденька, з сивим хвостом і вухами собачка, в якої від старості видно було зуби. Коли хлопці ввійшли в двір, вона тільки встала, хрипнула разів зо два та й лягла коло самих ніг хазяїна. На призьбі лежав новенький синій Микишин картуз.
Шевчук глянув на Васька з-під сивих, суворих, кошлатих брів, наче з-під кущів визирнув, і сказав:
— А що скажете? Цить, Дамка, на мєсто!
Дамка й не думала гавкати й сама сиділа на "мєсті",— він, мабуть, здавна звик так говорити до неї.
Васько вийняв карбованця з кишені і, мнучи його в пальцях, сказав, похиливши голову.
— Ви зняли оце картуза з одного хлопчика?
— Ну, то що?
— То оддайте. От гроші.
І Васько, не дивлячись на діда, простягнув новенького карбованця.
Дід Шевчук зміряв його очима й сказав:
— Цить, Дамка! А. ти ж йому хто, брат старший, мабуть?
— Ні, так... Товариш.
— А де ж ти гроші взяв?
— Та... Оддайте, діду...
— Скажи, де взяв гроші, то оддам. А може, ти вкрав?
Васько твердо глянув на діда, потім перевів очі на його жилетку з жовтими, мідними, як у циган, бурубульками замість ґудзиків і басом сказав:
— Бабуся на празник подарувала.
— Хм... Так...— мугикнув дід і забув сказати: "Цить, Дамка".— Така-а, значить, історія. Так ти це викупити хочеш?
Васько хитнув головою й став дивитись на Дамку. В неї од очей ішли вниз по мордочці аж до зубів мокрі сліди от старечих сліз.
— Так-так... А як тебе звуть?
— Васько.
Дід узяв з призьби картуза, потер його рукавом своєї сорочки і простягнув Васькові.
— Ну, Васько, бери ж картуза та тікайте, а то нацькую собаками. Цить, Дамка! Та щоб я вас більше коло аґрусу не бачив. А гроші сховай у кишеню. Кругом марш! Дамка, на мєсто!
Васько взяв картуза, постояв трохи, сказав шепотом: "Спасибі!" — й помалу пішов назад.
— Спасибі, діду! Більше не будемо красти у вас аґрусу! — дзвінко сказав Задьора і, озирнувшись на Дамку, додав: — Дамка! На мєсто.
Дамка не ворухнулась, а дід Шевчук дивився дітям услід як з-під стріхи, і в старих очах його чи сонце, чи сміх блищали, того Дамка розібрати не могла, бо погано бачила.
А коли Васько увечері прийшов додому і його спитали: "А карбованця профиськав?" — він вийняв його з кишені, притулив до щоки й сів близько-близько до бабуні. Від бабуні пахло все так само житнім хлібом, клунею і широким соняшним степом.