Васько спускався помалу, поволі сунучи одну руку по шворці, а другою цупко тримаючись. Все тіло його хилиталось, як відро у криниці, й терлось об стіну. На рудому волоссі вже лежали грудочки глини, за вухом, як перо у писарів, повисла суха бур'янинка. Хлопцям видно було, як Васько часто кліпав одним оком, мабуть, запорошило. Око було невидюще, напружене, витріщене, як у мертвяків. Ах, якби ж він хоч не дивився униз! Не дай Бог гляне! А до приступки ще ж сажнів з двоє. А що, як приступка обвалиться? Васько повисне й задушиться на шворці. Тільки б він усе-таки не дивився униз. Той великий камінь там, у долині, здається звідси таким маленьким, а весь яр таким чужим, таким страшним, що Васько не вдержиться. Ніхто б не вдержався.
Щоб передихнути, хлопці часом одводили очі од Васька й дивились на город. Широко-широчезно розкотився він долиною степовою. ї так тепер любо, так легко, так чогось сумно дивитись на ту залиту сонцем, спокійну, поважну широчінь. Он рівно, ясно й як завжди блищить одним боком баня на соборі, подібна до величезної цибулини, в якої замість хвоста — хрест. На вокзалі блискотять гострими голчастими іскрами рельси. Садки кротко кучерявляться поміж білими стінами будинків. А над усім цим велично, без краю розгорнулось високе, прозоре, тепле небо з сліпучим вогненним сонцем посередині. І не вірилось, що тут, над глибоким проваллям, на шворці теліпається Васько й от-от могло статися з ним щось страшне.
А Васько тим часом зсувався все нижче та нижче. Мабуть, руки йому почали вже стомлюватись, зомлівати, бо він уже не перебирав ними, а тільки держався й так спускався. Лиця вже не видно було, тільки червоніло руде, засипане глиною волосся на маківці та біліли запорошені плечі.
Раптом він зупинився, обережно повернув голову набік і глянув униз. Потім швидко почав перебирати руками й, нарешті, став ногами на приступку.
Хлопці глибоко перевели дух.
— Твердо стояти, Васю? — не витримав і крикнув Задьора.
Васько, держачись одною рукою за шворку, другою напнув рукава й почав ним витирати залите потом і засипане глиною обличчя. Утершись, обережно, не випускаючи з руки шворки, став надушувати ногою по приступці то в одному напрямі, то в другому. Тоді задрав голову догори, знайшов очима голови хлопців і хрипло крикнув: — Твердо!
VI
Ну, тепер можна було вже шукати карбованця. Васько трохи спочив, притулившись спиною до стіни, потім став одною ногою розгортати кущі молочаю і пильно заглядати в них.
— Васю! — крикнув Задьора.— Ти подивись коло дірки. Він коло самої дірки вдарився. Чи не загруз у глині там?
Васько одхилився всім тілом од стіни й обдивився. Справді, трохи далі була кругленька, як ховрашина нора, дірка. А краєчок її як ножем щось зрізало, видно, що зовсім свіже. Мабуть, карбованець влетів у саму дірку й десь там лежить тепер.
Васько підступив трохи ближче, взявся краще лівою рукою за шворку, а праву помалу, щоб часом не закотить далі, коли він там є, карбованця, почав сунути в дірку.
Хлопці жадно, не дихаючи, слідкували за кожним його рухом і навіть не бачили провалля, не почували страху. Посмітюха теж лежав поруч з Микишою і, роззявивши рота, забувши про все, дивився вниз.
І вмить усі аж хитнулись од жаху назад! Васько чогось несамовито закричав і одскочив убік од дірки. Страх його, мабуть, був такий великий, що він забув, де стояв, і через те одскочив аж на самий край приступки. Тут він хитнувся, замахав руками, як ті, що топляться, і... впав лицем, усім тілом на стіну.
Задьора затрусився, і зуби йому, на його диво, самі собою дрібно-дрібно зацокали. Так вони цокають, як довго купатись у холодній воді й вилізти на вітер. Він заплющив очі й обома руками, скарлюченими пальцями вгрібся в землю коло себе.
Але зараз же й розплющив! Васько всім тілом припав до стіни й стояв так, повернувши голову до дірки. Потім раптом швидко-швидко почав перебирати руками, підтягаючи себе вгору й помагаючи ногами й озираючись назад.
І несподівано спинився, повисів так якийсь час і помалу, озираючись, став знову спускатись. Хлопці думали, що йому закрутилась голова або сил не стало.
— Хлопці! Треба витягати Васька! — закричав Задьора й хотів уже одповзати од провалля, але в цей момент Васько крикнув знизу:
— Задьора! Виламай мені доброго кийка! Швидше! Тут гадюка! Вона сидить у дірці! Трохи не вкусила мене! Швидше! Та замашного виламай!
Тим часом він вийняв з кишені ножичка, розчинив його і взяв у праву руку.
— Васю! — закричав Задьора.— Ти гарненько обв'яжи себе під пахвами й держись руками, ми тебе зараз витягнемо! Чуєш?
— Чую! Виламай палицю й кинь мені сюди! А тягти не треба! Та швидше!
Навіщо йому була та палиця? Битись з гадюкою? Тікав би швидше звідти, будь воно проклято — і карбованець той, і левольверт, і чорно-рябі. От упертий, не дай же Бог!
Але що ж тут з ним сперечатись, не тягнути ж його силою,— він швидше вниз стрибне, ніж дасть себе витягти. Треба було ламати кийка. Виламали аж три. Задьора ліг над проваллям, над самою головою Васька й пустив на нього палицю. Але вона вдарилась кінчиком об виступ, перекинулась і сторчака полетіла в яр, не скоро вдарившись об землю. Занадто близько до стіни пускав Задьора. Другу він одвів далі й випустив. Вона впала на плечі Васькові й, коли б той не підхопив, також упала б у провалля.
— Є! — крикнув Васько й спробував кийка у руці. Нічого, замашний був кийочок, на кінці іде й ковінька, аби тільки влучив по гадюці, то вже не сичатиме більше.
Хлопці гадали, що він тим кийком почне зараз же виганяти гадюку з нори. Але Васько замість того зручніше вмостився біля стіни, підняв праву руку з палицею догори й так і застиг. Рішив, значить, підстерегти й тоді бити.
Хлопцям дірки не видно було, але вони тим уважніше вп'ялись очима в палицю. Як вона хоч трохи хиталась, вони всі витягали голови, як гуси, й напружено чекали.
Але минуло хвилин десять, п'ятнадцять, двадцять, а рука все так само стирчала з націленим кийком і тільки злегка від утоми похитувалась. Може, гадюка якоюсь іншою діркою втекла? Або згорнулась собі там у норі та й спить? Доки ж її дожидати?
Хлопці спочатку боялись і ворухнутись. Потім стали перешіптуватись, а далі й голосніше балакати. Микиші вже хотілось їсти й голова боліла від сонця.
— Васю!.. Васько! — обережно погукав Задьора.
Васько не ворухнувся. Хлопці злякались і попритихали, знов устромивши всі очі в кийок.
Сонце пекло й палило просто в лице Васькові. Хлопцям шиї були вже мокрі від поту, й маленькі мушки від цього роями крутились над головами й залазили в носи, в вуха, в рот. Хлопці втирались рукавами, одмахувались від мушок, сяк-так помагали собі, а що ж то Васько мусив робити? Він стояв непорушно, як закам'янілий, і тільки палиця то непомітно спускалась трошки нижче, то знов піднімалась.
Знов Микишка зашепотів: йому вже хотілось і їсти, і спати, і купатись. Троє ремісників пошепотілись між собою, одповзли й потихеньку пішли додому. Посмітюха перекотився на їхнє місце й накрив голову кашкетом з другого боку.
— Васю! — знов потихеньку гукнув Задьора.
Васько замість одповіді підвів червоне від утоми й сонця лице й мовчки погрозився палицею.
— От чорт його зна...— пробурмотів Задьора.— Доки ж він там стоятиме?
Микиша обома руками сердито почав чухати собі шию, голову, спину. Сонне, пухке лице його з маленькими очима почервоніло й розпарилось.
— Ну, їй-богу...— захмикав він.— От це, той... Коли ж вона вилізе? Може, завтра? І що вони, той... І мухи ще...
Словом, справа затягалась бозна на скільки. Головне, справді, було невідомо, коли ж тій гадюці захочеться вилізти. Та й чого вона неодмінно вилазитиме зовсім? Визирне одним оком, побачить, що та людина ще тут, та й знов сховається. Її ж не перестоїш.
— Васько-о,— жалібно загунявив Микиша,— вилазь уже!..
Тоді Васько пустив униз руку, задер голову й неголосно проговорив:
— Ідіть собі додому, мене не ждіть. Я не вилізу, поки не достану рубля. Він там у дірці... Та той, Задьора, зайди до нас. Та скажи, що я ночуватиму в тебе. Чуєш? А тепер, скажи, пішов за арихметикою до Сашка. Чуєш?
І вже знов підняв руку з палицею.
Та то, виходить, він аж ночувати збирався на отій приступці?! Оце добра справа!
Задьора, Микишка й Посмітюха почали пошепки радитись, що ж його робити. Покинути тут самого Васька, як він каже, розуміється, ніяк не можна було. Але ж і сидіти тут над проваллям, не ївши цілий день, також не випадало. Отож постановили так: Посмітюсі з Микишою іти додому, розстаратися там на їжу й таскать сюди, а Задьорі сидіти тут і ждати їх. Вони всі разом поїдять і Васькові на шворці спустять туди, на його чортову приступку, щоб вона була раніше завалилась.
Микиша й Посмітюха охоче пристали на таку постановку і швиденько одповзли од кручі. За ними пішли й решта ремісників. Зосталися над проваллям тільки Васько на приступці та Задьора над ним.
— Васько! Микиша з Посмітюхою пішли в город та принесуть нам їсти! Чуєш, Васю?
Васько, не підводячи голови, хитнув нею кілька раз і застиг. А Задьора поклав голову на лікоть і став дивитись на город.
VII
(Продовження на наступній сторінці)