Мати заплакана, тітки на лаві задумані, дядьки суворо зосереджені. Вони позирають на мене недовірливо, як на дезертира, що тікає з рідної хати, вичитують у дорогу заповіти, вироблені гір-ким бідняцьким досвідом:
— Не забувай батька, матері!
— Бідних людей не цурайся!
— Пам’ятай, з якого коліна ти сам вийшов!
— Письма пиши, не гордуй рідними!
Я ходжу тихий-, покірний, увічливий. Мені здається, що виряджають мене дійсно за посланця кудись, у ті чудові краї, де людям світ легший і ясніший. Мене першого в нашому роду, з діда-прадіда!..
Заторохтів під вікнами віз — заїхав до мене товариш, якого дражнили Чудо. В хаті все заворушилось. Прощаюсь. Цілую руку в батька, в матері, цілую руку у старих дядьків і тіток — натруджені руки, з гудзумахами, із покаліченими пучками, які вони соромливо давали з рукавів.
Кусаючи губи, швидко виходжу з хати й сідаю на віз. Щось бадьоро гомонить мені збоку товариш. Я його не чую. Я дивлюся на свою рідну хату. Стареньку, похилену, найбіднішу на цьому кутку, з заваленим дахом. Потім одхиляю швидко од товариша в другий бік голову, щоб не бачив моїх сліз.
Шкода мені своєї хати, школи, товариства, "діда". Я наказую товаришеві, що залишається в тутешній школі ще на рік:
— Гляди, гляди, Чудо, бережи наш журнал, нікому не давай, навідуйся, щоб хто не вкрав...
Минуло п’ять місяців.
Зимові свята... Нас кілька душ товаришів із колишнього лісового гурту, що на осінь був роз’їхався вже по інших школах, попри-їздили на перерву до рідних. Кілька всього минуло місяців, а по-виростали, де в кого вже й пух на губах. В кожного нове щось, кожний зміцнів, од кожного молодим вітром так і подимає...
Зійшлися під Новий рік в одного з товаришів у хаті.
Шум, гам, співи... Хтось згадав журнал. Насилу пригадали: журнал? Як це давно було! Здається, пройшли не місяці, а роки! Які ми були діти!
— А що, коли б оце поїхати в ліс, провідать "діда"? — Зашуміли: — Вчинити "мальчишник"!
— А справді! Повіншуємо з Новим роком!
— З візитою до старого!
— Чудово! Їхать!..
І незабаром ворота одчинені, буланий запряжений, на санях гурт — п’ять душ.
— А це ж куди? Мо’, сватать котрого?
— Поїдемо, тьотю, до "діда" в гості!
— Вечерю "дідові" одвеземо!
— Якому дідові?
— Тому, тьотю, що в лісі.
— От хай бог криє: лісовикові?
Регіт.
— Ньо!.. Гаття!.. Вйо!..
Дорога рівна, гладенька, ніби й не їдемо. Здається, нерухомо стоїмо на снігу, а буланий на одному місці витинає танок, кидаючись снігом нам у гарячі обличчя.
Угорі, всім своїм золотим гуртом, зорі водять кругом нас тихе коло. Одно одного одпихаючи, товпляться до нас хати, сади, мережані в іній, клуні. Мов на змаганні — хто кращий. Самі дивуємось, як у нас швидко: ось сиділи в хаті, а ось летить уже до нас наш ліс, мов хмарою, білою повіссю накритий. Ось стара цегельня в лісі — сумна руїна, що дихає легендами. Тут в холодній гуща-вині скільки, було, біліє ландишів!.. А ось знайоме старе дерево, обпалене громом, що скидається на монумент Володимира в Києві... [1] Ніжно і радісно хиляться до нас знакомі кущі й дерева. Нижче позвисали до нас лісові зорі, юні, блискучі, великі, як дитячі очі... Вітають нас.
А десь перед нами тремтить наше дороге майбутнє — радісне і загадкове, ось хоч би й таке, як оця, всіяна зорями, таємнича Нового року ніч.
Дихнуло кригою лісове озеро. Їдем льодом...
Темним височенним муром стала над ним дубина. Між дубами, вищий од усіх, підвів голову і наш лісовий "дід". Загорнувся білою чалмою, як турчин, зорями обсипався, спить. А кругом чуд-но: все приспав, приглушив, усе отьмарив владар мороз, як зачарував.
— Діду, го-о-в!..— розриваючи ті чари, гукаємо з саней мужніми голосами. Здалося, іній посипався з дерев.
— Ов-ов-ов! — з усіх боків, одбиваючи красу юнацьких голосів, радісною луною одгукнувся заспаний "дід".
— З Новим роком! З новим щастям!..— І в лісі, розкованім од чару, повно шуму й галасу...
Під дубом на снігу горить огонь — великий, веселий, тріскучий... Червоніють намети снігу. Осторонь, у темряві лісу, одлискує про-ти огнища спина буланого.
Один завів, усі підхопили, мов усі з одного з’їхались місця:
Шалійте, шалійте, скажені кати... [2]
З жаром! Аж ліс зашумів, уперше почувши такий спів...
Гомін, співи, сміх, вечеря в "діда"...
— Журнал! Доставайте журнал! Написать "дідові" привітання!
Гуртом підсадили одного на дуба.
— Ти ховав, ти й доставай!
Видерся до дупла. Засунув руку. Шарить... Ще і ще...
Всі з тривогою:
— Що таке?
Повикидав сухий лист із дупла, кору, все...
— Нема!
— Шукай!
Шарив знову, довго, вперто...
— Нема: украв хтось!..
— Не може цього бути! Хто сюди полізе: певно, хтось із своїх.
— Треба спитати Чуденка: він є зараз в містечку?
— Поїхав на свята в своє село. Ні Чуда, ні Славка.
— Написать!
Написати доручено мені. Я обіщався не забути і зразу ж забув.
Роз’їхались, забули всі.
Глибоко, щиро... Влітку вийшло так, що ніхто про журнал і не згадував. Нові враження, нові обставини, нові інтереси, нове юнацьке життя так поглушили спогади сільської школи, загнали їх кудись глибоко наспід, що зразу й не витягнеш їх звідтіль... І журнал, і все...
І от через три роки — як із неба впав!.
Перегортаю сторінки, осміхаюсь. А в голові ввесь час стоїть питання:
"Хто ж це справді його передав мені?.. Чудова мати?"
Миготить щось — от-от усе пригадаю... Проте ніяк не впіймається, тікає од мене, як птах. Може, тому ще заважає моя мати, що гомонить до мене та й гомонить, того не помічаючи, що я давно її не слухаю... Тільки дещо долітає з тих слів до моєї уваги.
Згадує теж про ліс, про жінку із хутора, про якусь мою молоду... В її голосі я одчуваю щось тепле, материнське, інтимне. Тоді я, не одхиляючи голови од зшитка, перепитую її:
— Про яку це ви, мамо, молоду мені згадуєте?
Проте дослухати материних слів знову не дослухав.
Раптом мої очі спинились на одному вірші в журналі, що ввесь час настирливо чогось чіплявся до моєї уваги. Як у вічі не вскочить. Читаю:
Чогось вчора дуже рано
Впала осіння нічка...
Раптом перед очима в мене, як на пружині, вискочила нова моя лісова знакомка з чудними очима, як мандрівні огні... Всі ці дні я ні разу не згадав про неї! В лице мені стало жарко.
"Хіба?.. Еге-ге!.. Ось воно що! Це ж і є те саме, що вона обіщала мені передати..."
— Мамо! Не знаєте, од кого цю книжку передано?
Мати:
— Там лист є, шукай.
Труснув зшитком — лист випав мені на коліна. Читаю — так, вона:
"Передаю, що обіщала. Думаю, що цей зшиток нагадає вам багато хорошого. Хто я — про те ви, напевно, вже догадались. Так, я справді та "русалка", що потайки украла журнал у "діда" за допомогою одного із ваших товаришів. Ви, певно, теж уже догадались, хто він такий..."
Мене рвонуло!
Я одразу уриваю читання:
— Хто ж це?
І знову промайнув у мене перед очима, як було уві сні. Славко в білому козирку. Раптом, як світнула блискавиця,— пригадав...
"Так і є — він! І як я й досі не догадався? Ах ти ж, панська на тобі шкура! Недурно ти мені і вві сні ввижався. Ану, ближче сюди!" — і з недочитаним листом у руці я зразу ж, щоб не одійшло серце, вчиняю Славкові суворий допит:
"Чи не сказав би ти мені, Славку, славний прихвостень дівочий, що то була за "русалка" коло дуба і кого то другого бачив хлопчик на дубі? Га? В білому кашкеті".
І ще:
"Чи не сказав би ти мені, Славку, товаришу наш вірний, куди дівався з дупла наш журнал, що ти його обіщався перед усім товариством, що не оддаси, не скажеш, де на схові, не покажеш його нікому в світі, ні батькові рідному, клятьбу на тому приймав і гриз кору з нашого дуба? Пригадуєш? Тільки не думай викручуваться, бо ось доказ... Піду в ліс..."
"Читай далі!" — хтось ніби шепнув мені.
Раптом стало мені чогось турботно. З якимось смутним перед-чуттям я кинувся дочитувати листа. Аж так:
"З Вами, мабуть, більше не побачимось. Строк нашому засланню вийшов, і сьогодні ми виїздимо од вас, мабуть, назавжди. Шкода, що не прийшли, коли я прохала Вас. Треба було сказати Вам багато-багато. Ну, та Ви ще почуєте про це. Може, й не раз. Прощайте!.."
День отемнів мені, узяв жаль, запекла досада:
— Поїхала! — Лист писаний вчора.
Погасли огні...
Безпорадно сів я на полу. Низенько схиляє до мене своє лице мати моя, лукаво осміхається. (Ох, ці матері!) Держить у руках іще якийсь папір...
— Ото треба було шанувати дівчину, то й не думала б їхати. Я га-дала вже, що то й справді ти молоду собі знайшов, а ти, бачу, тільки в лісі дурно черевики порвав!
— Звідки ви все це знаєте, мамо?
(Продовження на наступній сторінці)