— Ото ж він і є.
Обірваний, обсмиканий, у жовтих водяних плямах, розбухлий, як в’язка сіна, видно, бував у бувальцях, і Дивлюсь, знизую плечима:
— З якого хутора? Яка жінка? Чи не вийшло якоїсь помилки? Може, кому іншому?
Аж ось мій зшиток набирає якогось ображеного вигляду, мов той давній товариш, що не впізнаєш його в старому лахмітті.
"Гай-гай! Та це ж той наш давній школярський журнал! Де він узявся?" І запахло дужче глухої осені фіалками.
Щось тепле й ніжне розлилося в грудях, по всьому тілі:
— Мамо!.. А хто ж... й звідкіля ж?..
Перегортаю сторінки і разом хочу про щось спитати в матері, а про що саме — вже й не згадаю, бо очі вп’ялися в знакомі школярські сторінки зшитка і губи самі собою роздираються в широченну осмішку.
Перед очима вставали зоряних теплих вечорів школярські мандри до лісового ставу, і нічні купання цілою ордою, і крик-гук, і фонтани срібних бризок, що летіли до золотого місяця, обкладе-ного мандрівними хмарками, і колючі веселі дрижаки на одіванні, коли руки ніяк не попадали в рукава сорочки... І темний ліс, і русалка, і наш кучерявий "дід". Хотілося гукнути: "Діду, аго-о-в!.." — у хаті, як у лісі.
Спогади про Сільську школу прикували мене коло стола.
* * *
Місце наших таємних зборів — дуб у гущавині лісу, кучерявий, рясний. "Дід" — ми прозвали його. "Діду, ґов!"— ще здаля гукали до його. "Ов-ов!" — одгукувався "дід", а ми й раді: справді, мов живий.
Ніде в лісі не росло кращих фіалок, як коло "діда": прозорі, як блакитні хмарки, а головне — всі до однієї пахущі... Багато їх стрівав я після того, усяких, та вже вони не пахли мені так, як ті мої перші, юнацькі... Отож ходили ми до "діда" по фіалки. У "дідовім" же дуплі ховали і той наш школярський журнал.
Вірші на містечкове крамарство, сатири на міщанство, карикатури на місцевих прикажчиків, кавалерів і крамарівен-панночок — такий по більшості зміст журналу. Крім, звичайно, шкільного життя.
Ми з’являємось із нашим журналом в школі, на колодках між парубками, на співках між хористами і хористками. Вигляд у нас таємничий. Так ніби на кожного з нас от-от чекала тюрма й кайдани. Дехто з нашого гурту запевняв, що нашого "діда" взяла під догляд місцева поліція, що бачили, як швендяють у лісі, слідкую-чи за нами, шпигуни. Слава про нас гуде в містечку.
Незнакомі обивателі нам бадьоро підморгували, якісь панночки нам привітно осміхались. Казали, що якась із них хоче ввійти до нашого гуртка. Загалом — охочих пристать до нашого гуртка і не одіб’єшся...
Довго не приймали до гурту Славка: з панночками водиться — непевна людина. Зрештою — упрохався.
А приймали в гурток урочисто. Для Славка це був щасливий день. Схвильований і радісний, глибоко одчуваючи вагу моменту, він стояв коло "діда" і складав урочисте обіщання товариству на вірність. Слово за словом він вичитував за товаришами лісову присягу:
— Клянуся "дідом", його корою і листом...
— І корінням! — грізно гриміла, підказуючи, громада.
— І корінням!..— покірно вичитував Славко.
— І насінням!
— І насінням!
— Гризи кору з дуба!
Славко совісно береться гризти шматочок одлупленої з "діда" кори. Наказували:
— Гляди ж, Славко, не плещи своїм панночкам чого не треба!
Останні цього літа збори коло "діда". Мало не весь наш гурток цієї осені роз’їжджається із містечкової школи вчитись далі: в учительських семінаріях, у технічних, у фельдшерських — куди тільки була змога з нашою освітою. Вирішили — з’їхавшись на те літо на спочинок, вести журнал далі, а тим часом гарненько сховати його на зиму тут же, в "діда".
Наостанку я вписав у журнал свій вірш. Вірш мав заголовок "Посланець". Зміст — думи учня-селянина перед тим, як має для науки кидати рідну убогу хату. Вірш, одповідав загальним на-строям і всім дуже сподобався. До вечора то од одного, то од другого задумано виривався початок вірша:
Чогось вчора дуже рано
Впала осіння нічка...
— Чого ж в тебе не гасилась
Допізна, сину мій, свічка?..
Дехто навіть списав того вірша собі на спомин.
На тому й закрили збори.
Зшиток загорнули в хустку, далі — в лубок, заховали в потайно-му дуплі, високо на тому ж дубі. Листом присипали, притоптали.
— Прощай, "діду", до того літа!
Аж довелося ще раз одвідати "діда" цього літа.
Одного теплого липневого вечора я в гурті міських хлопців-співаків пішов у ліс купатись. Співали, гомоніли, доставали в кущах світляків. Розповідали злободенну чутку про те, що тут, у лі-сі, бачили баби русалку. Сперечались: одні вірили, другі — ні.
Коли проходили недалеко од "діда", хтось спинився:
— Гляньте, що воно біле коло дуба?
Коло "діда" справді вирізувалось щось у білому.
Притихли. Далі ґвалт:
— Русалка! Ловіть!
З галасом, з вереском сипнули через зелену галявину до дуба. Білий привид без шуму знявся, тихо полинув до очерету і в очереті зник. За очеретом заплюскотіло. Злякано загуркотіли весла.
Хтось зопалу стрибнув за білим в очерет і раптом простягнув руки назад, грузнучи в трясовині:
— Рятуйте!
Регіт. Витягли.
Ішли далі — веселі, схвильовані, аж ліс гомонів. Той, що шурхнув, було, в очереті, розповідав, що заглядів у тії панни очі: чудні — справді, як у русалки.
Дехто:
— То ж вона і є.
І знову суперечки: "Русалка!"
— А що? Не ми казали?
Раптом маленький хлопчик, що був у гурті, розповів: бачив — хтось сидів на дубі другий, у білому козирку.
— Чому ж ти тоді не сказав?
— Боявся.
Сміялись — не пойняли віри. Цікавіше було, щоб то була русалка. Ось і пісковий берег. Пороздягались: "Чорт із води, а я в воду!". Гуп! гуп! — тільки летіли бризки.
Минуло днів зо три. Жнива.
Вернувшись з поля стомленим, я навіть без вечері, з гостюками на шиї, послався і ліг серед двору на возі, на снопах. Ліг і одразу міцно заснув. Уночі щось довго і вперто мене будило. Продираю очі: сяє проти зоряного неба білий кашкет.
— Хто такий?
Голос тихий, таємничий:
— Не лякайся, це я!
— Славко?! — В новому білому козирку — я зразу не впізнав його. Теребиться до мене на віз.
— Приніс тобі велику радість!
— Яку? — продираю заспані очі.— Яку радість?
Він починає розповідати: зо мною хоче познайомитись одна дівчина. Має зо мною щось говорити. Вона — дочка одного вчите-ля, висланого за "неблагонадійність" із Київщини в нашу Чернігівщину, і живуть вони тепер у нашому лісі, в "Голубій Дачі". Мають заборонені книжки. Що ми бачили в лісі поліцаїв, так то за ними.
Далі стиха: показувала прокламації... (Мене кинуло в жар).
Так от цяя Маруся і наказала Славкові, щоб він неодмінно завтра привів мене до неї. Вона, бач, дуже цікавиться моїми думками, віршами...
Мене торкнуло якесь підозріння:
— Зажди! А звідки вона знає мене?
Славко трохи зніяковів:
— Це — таємниця. Про це довідаєшся, як будеш у неї. Так підемо?
Я давно і жагуче хотів бачити заборонені книжки, а тим більше прокламації, тому одразу ж погодився.
— Ти оце, може, зразу з лісу? — питаю.
— Прямо з лісу й до тебе. У лісі — з самого ранку... Виголодався, як собака! Винеси, як можна, мені кусок хліба,— несподівано прохає він, одразу по-страдницькому скривившись і ковтнувши слину.
Я виніс із хати скибку хліба, нарвав у садку полапки, до зірок, жовтих слив.
Питаю:
— Ну, хоч яка ж вона в лице?
Рот у Славка був повний, закрутив захоплено головою:
— Кра...
Удавився.
Прокашлявся.
— Красуня! Справжня красуня! Там одні очі чого варті: як зорі! — 3 щирим захопленням почав розповідати, яке в неї лице, які очі, брови, яка коса. В карих живих Славкових очах палахкотіли іскорки недалекої, невпокійної, гарячої юності...
На дворищі видніло. З темряви прояснялись контури ясенів. Над ними вгорі хтось енергійно розбирав і розкидав верхи темної зоряної повітки. Прояснялось бліде невпокійне обличчя Славкове: спав поруч мене. Мене теж долав сон. Як засипав — прима-рилось: хтось лізе угору по дубові до нашого журналу. Аж кинув-ся.
Дожидав я Славка другого дня до вечора. Нема мого Славка. Другий і третій день — теж.
"Може, передумали... а може, Славко з ревнощів побоявся... Згаряча пообіцяв, а потім передумав. Ну, обійдеться і без того. Мені не до того".
Надійшов день, коли мене мали виряджати в семінарію держати іспит. Наше містечко щороку посилало туди душ три-чотири, і для виряджання учнів уводився вже звичай, досить урочистий і зворушливий... "Посланець" — так можна теж назвати цю картину. Як у свято, лампа в нашій хаті горіла на карнизі. Повно гостей — дядьки, тітки, сусіди. Коло порога мнуть у руках шапки куткова дітвора.
(Продовження на наступній сторінці)