— Пташенята їдуть на законній підставі, з квитками "на руках у пасажирів". Але ж головне не це! Будьте ж, нарешті, громадяни, свідомі того, що це рідкостні пташки, що вони їдуть в зоосад з науковою метою, що вони збагатять нашу науку й техніку!
Не помогло.
Все населення вагона вирішило виселити птахів із вагона, бо вони "невообразимо" пахнуть.
Особливо протестував отой серйозний дядя. Викликали начальника поїзда.
Начальник поїзда довго умовляв Тата передати пташки у багажний вагон.
— Як? — кипів Тат. — Такі дорогі, такі рідкостні, такі наукові пташки — і в багажний вагон?! А як вони там повмирають?! Що я науці скажу?! Столична орнітологія, а може, й світова, на них чекають. Нізащо!
Начальник поїзда приніс велику книгу з усіма інструкціями й правилами, як перевозити залізницями живі й мертві речі…
— Ну, коли пасажири протестують, я мушу видворити тварину з пасажирського вагона! Розумієте, мушу! Ось тут так і написано!
— А чого вони, власне, протестують? — здивувався Тат.
— Розумієте, пах… "Невообразимо" пахнуть!
— А ви всіх видворяєте, хто "невообразимо" пахне? — ядовито запитав Тат і з презирством подивився на серйозного дядю.
Серйозний дядя перейшов у сусідній вагон. Гордіїв узол розрубав провідник:
— Давайте, я заберу пташки в своє купе, як такі вже вони дорогі й наукові!
І забрав…
У вагоні стало тихо.
Мем говорила чарівній дівчинці:
— Як приїдемо до столиці, ти візьмеш кошика з птахами, я посаджу тебе на візника, а ми з Татом з вокзалу поїдемо в ЗАГС, розлучимося й приїдемо додому. Тільки не внось кошика в кватирю, постав доки ми приїдемо серед двору!
Тат спокійно все це слухав і думав гірко: "Все для науки! І власне своє особисте щастя для науки!"
Сумний і задумливий пішов Тат у тамбур. Дивиться, — а провідник стоїть в коридорі біля відчиненого вікна й тяжко хакає.
— Що з вами? — питає Тат.
— Не можу! Дозвольте пташенят в убиральню! Не можу!
Дорогі й рідкостні пташенята доїхали до столиці в убиральні.
Але доїхали!
Аж на підступах до столиці дипломатичні відносини Тата з Мем і з усіма подорожніми відновилися.
Од столичного вокзалу пташенята їхали у передку з візником.
Візник увесь час крутив сюди й туди головою, а потім звернувся до пасажирів:
— Воздух сьогодня какойсь такий вроді важкуватий! Чи бува не на дощ? Як там на морі?
— Буває й на морі! — одказав Тат.
— Та воно, сказать, одна земля, один світ! Могло буть і на морі! Ннчо!
Тат, Мем і чарівна дівчинка їхали з вокзалу повз будинок, де жив професор-орнітолог, зав. науковою частиною зоологічного саду.
Коли вони під'їхали до професорового будинку, Тат скомандував візникові:
— Стоп! Занесу я ці милі пташенята до професора-орнітолога.
Заніс разом із недоїденими бичками. Професора не було вдома, була вдома його тітонька, старенька бабуся.
— Драстуйте, бабусю! — привітався Тат. — Пташки привіз. Зараз же наточіть півванни води, ми їх туди пустимо, бо в дорозі вони, бідні, без води дуже страждали. Коб ще не похворіли! Бо птиця вона — водяна!
Наточили в ванну води, Тат пустив туди пташенята й висипав бички.
— "Плавай, плавай, лебедонько!" — проказав Тат і поїхав додому.
Увечері дзвонить телефон:
— Поздихали б вони тобі! У ванну поткнутись не можна!
— Ааа! Професор! — зрадів Тат. — Здорові були! А ви ванну промийте!
— Не обмивається! Поприкипало!
— А де ж пташеняточка?
— Відправив в зоосад!
— А що за пташки?
— Реготуни! Чайки-реготуни, поздихали б вони тобі.— Серед сусідів по квартирі бунт!
— Реготуни, кажеш?
— Реготуни!
— Я місяць з того реготу плакав! Поплач і ти! Для науки!
Цілий місяць професор з посемейством ходив до Тата банитись у ванні.
Епілог
Пташенята виросли і вибилися на справжніх дорослих морських птахів — чайок-реготунів, що важно ходили серед численного птаства орнітологічного відділу столичного зоосаду.
І як коли-небудь Тат, Мем і чарівна дівчинка, відвідуючи зоосад, підходили до ставка, де на березі гордо проходжалося водоплавне птаство, — чайки-реготуни махали крилами й реготалися:
— Хахахаха! Хахахаха!
Вони насміхалися з гідро-орнітологічного посемейства, пригадуючи свою подоріж од Азовського моря до столиці…
Післяслово
А де ж роман, що його автор обіцяв у вступі? Слухайте:
Чайка-реготун, "вона", полюбила чайку-реготуна, "його". Чарівна дівчинка виросла і, мріючи про генерал-лейтенанта, покохала лейтенанта. Тат і Мем — посивіли.
Вони часто й густо згадували свою молодість, свої гідро-орнітологічні і мисливські експедиції і зморшки на їхніх лицях розгладжувалися.
Мем, дивлячись повним любові поглядом на Тата, ніжно говорила:
— Дорогенький мій! А чому ж ти не випив сьогодні риб'ячого жиру? І діуретіну не пив!
Тат сумно-сумно дивився на Мем, і скільки ж туги й страждання було в очах у його!
Він не промовляв, а проридував:
— А скільки ж у тому риб'ячому жирі градусів, моя крихітко?! А діуретін хіба закуска?