Гусенята урочисто, під буряні аплодисменти чарівної дівчинки, було посаджено в човна, і Тат, витираючи піт і тяжко дихаючи, скомандував:
— Підганяй до берега! Полежимо!
Полежали, одсапались і повезли гусята до куреня. З ранкової тоні вже повернулись й рибалки і варили чудову юшку.
— Що воно за пташенята? — запитав Тат у сера Давида. Сер Давид довго дивився на пташенят, довго думав і нарешті пояснив:
— Це неначе як якась-то птиця! Я їх тут усіх знаю!
— А що вони їдять?
Сер Давид дивився на пташенят ще довше, ще довше думав і нарешті пояснив:
— Годуються! Я їхні звички всі тут знаю!
Чарівна дівчинка, граючись із пташенятами, взяла бичка-рибку за хвостика й дратує ним гусятко. А воно як підстрибне та:
— Хоп!
І проковтнуло бичка.
Так і було виявлено, що саме їдять ці любі, пухнатенькі пташеняточка.
Виявлено заразом і друге, а саме: ці любі, пухнатенькі пташеняточка можуть проковтнути кожне штук по п'ятнадцять бичків на снідання, а, приміром, за годину ще п'ятнадцять і т. д., тоді як Татові досить було десятка бичків, щоб бути не голодному аж до обіду.
А воно знаєте: "Як гукнеш, так і одгукується".
Пташенятка "гукали" неймовірною кількістю бичків, а одгукувались ще більшою кількістю, але вже не бичків.
У всякому разі, доки гусенят було довезено з обіточенської коси до приморського міста, — вони поїли дві величезних банки бичків, а від одгукування на тачанці не було де всім, — і Татові, і Мем, і чарівній дівчинці, і тубільцеві сидіти…
Тубілець, цьвохкаючи батогом, скептично кидав:
— Ну, пташки!? З парою телиць було б легше! І не поздихають!
Усі мовчали, знаючи, що не кому іншому, а тубільцеві доведеться мити тачанку.
— І куди ви їх везете? — суворо запитував тубілець.
— В Зоопарк! Дуже дорогі й дуже рідкісні пташки!
— Видать-видать! — рипів тубілець. — Рідкостні! Ріденьким тачанку зничтожили!
А чудове сонце привітно світить, а чудове море в березі хлюпочеться і співає пісні колискової… Дрімається.
VI
Тат, Мем і чарівна дівчинка повернулись з гідро-орнітологічної подорожі, що так щасливо закінчилася надбанням двох невідомого ґатунку пташок, які в родинному оточенні звалися гусятками.
Гусятка призвичаїлися, були дуже милі, сильно дуже кигикали, якщо Тат запізнювався з моря з бичками, а Тат тільки те й робив, що сидів з вудкою на морі, тягав бички й носив для милих гусяток, у яких апетит збільшувався разом із їхнім зростом у геометричній прогресії.
У хлів, де жили милі гусятка, можна було ввійти тільки в противогазі, бо чудесні пташки пахкотіли і не резедою, і не жасміном, і не фіялкою, — а якимись такими пахощами слонячого кладовища в Індії, помноженими на запахи буряного смерчу, що промчався по полях зрошення якогось величезного міста.
Герць пташиних пахощів із запахом білої акації кінчився ганебним і поспішним відступом акації аж за чотири квартали, — а в котеджі Тата, Мем, чарівної дівчинки й місцевих пожильців пташина еманація панувала безроздільно й міцно.
— Що робити? — гвіздком сиділо в Татовій голові, бо все населення, що оточувало його котедж, не говорило, а сичало.
Тат ударив телеграму в столицю професорові-орнітологові А., відомому вченому, що завідував науковою частиною зоологічного саду:
— "Упіймав двох невідомих птахів Обіточеській косі тчк Що робити тчк Задихаємось тчк".
Через три дні надійшла відповідь:
— "Всяку ціну збережи зпт привези столичний зоосад тчк Зарані імені наукової частини Зоосаду сердечно дякую тчк Вважай задихаєтесь користь орнітології тчк Професор-орнітолог А".
— Бачиш, — сказав Тат похмурій Мем, — задихаємось, виходить, ми не задарма, а на користь орнітології. Доведеться, виходить, ще трохи позадихатись. Як ти на це дивишся, моя крихітко?
— Коли ви (Ого, — подумав Тат, — уже "ви"?!) брали мене в моєї мами, ви якої співали? — "Я ж тебе, вірная, аж до хатиноньки сам на руках однесу!" — ви співали!? І ніколи ви не говорили, що доведеться задихатись! Самі задихайтесь! — одповіла йому його крихітка.
— Орнітологія ж… наука… професор-орнітолог… — боязко доводив Тат.
— А нюхать?! — гаркнула Мем. — Може, де й існує орнітологія і орнітологи! А вся ця історія з отими тхорами з пташиної породи — це не орнітологія, а єрундологія! І ви — не орнітолог, а єрундолог! От! Подайте мені полуниці, бо мені млосно!
Побачивши, що ніжності тут уже сподіватися нема чого, Тат вирішив:
— Їдемо!
— Куди їдемо?
— Додому їдемо! В столицю!
— Будь ласка, будь ласка! — погодилася Мем.
— І пташенята веземо!
— Будь ласка, будь ласка! — погодилася Мем. — У багажному вагоні.
— Як буде, так і буде! — туманно резюмував Тат.
VII
Того ж таки дня, надвечір, Тат пішов до міста, знайшов міську залізничну станцію, щоб довідатися, яким способом перевозяться залізницею живі, крім людей, створіння.
Там йому пояснили:
— Можна, — пояснили йому, — в багажному вагоні, у відповідній тарі, забезпечивши живі створіння доглядом і відповідними на весь час подорожі харчами… Можна, — говорять, — разом з пасажиром, взявши для цього квитка для "животных, которые следуют на руках у пассажиров".
Тат замислився.
— Посадить, — думав він, — у багажний вагон… З відповідним доглядом і харчами? І тарою! Ну, тара — це, очевидно, клітка… Зробимо. Догляд? — попросимо кондуктора доглядати… Харчі? Тільки свіжі бички. Наловимо… Поставимо біля тари акваріум… А хто їстиме ті бички?
Подумав Тат і вирішив везти милі гусятка "на руках у пасажирів".
Купивши на взавтра квитки для пасажирів і для птахів "на руках у пасажирів", Тат повернувся додому веселий і заспокоєний:
— Взавтра їдемо! Збирайтесь! — об'явив він домашнім.
— Будь ласка, будь ласка! — погодилася Мем.
А чарівна дівчинка відразу почала одягати в дорогу свою ляльку "Галочку".
VIII
На другий день Тат, Мем і чарівна дівчинка виїхали із приморського затишного міста в столицю.
Тат помітив, як радісно блищали в сусідів очі, коли він виносив із хліва напнутого сіткою кошика з милими гусятками.
— Щаслива вам путь! — гукали сусіди.
— Дякую сердечно! — одповідав Тат, умощуючи кошика з гусятками на кеба.
На вокзалі зустрілися з своїми друзями, що теж поверталися в столицю після відпочинку на морі.
— І пташки з вами? — питали приятелі.
— І пташки з нами! — відповідав Тат.
— А в якому ви вагоні? — питали приятелі.
— У п'ятому, — одповідав Тат.
— І ми в п'ятому! — говорили приятелі.— І пташки, значить, у п'ятому?
— І пташки в п'ятому!
Очі в приятелів бралися сумом.
Мем, довідавшись уже на вокзалі, що пташки їдуть в одному вагоні з ними, спочатку рвонулась з чарівною дівчинкою назад до моря, але квитки було вже куплено, грошей було обмаль, і треба було їхати.
Мем ущухла, губи в неї потоншали, мову в неї одібрало, до Тата вона зверталася тільки іноді, кріпко стуливши губи й зуби, і крізь ті стулені губи й зуби вилітало зловіще: "ви", ніби Тат був не один, а було Татів цілий підрозділ, — множина!
Посідали у вагон.
Кошика з пташками було прилаштовано під лавкою, там же було поставлено і дві великі банки з живими бичками.
Був липень і було душно.
Душно було надворі, ще душніше було у вагоні.
Настрій у всіх, що їхали в однім вагоні з Татом, Мем, чарівною дівчинкою, пташками й бичками був, сказать, не зовсім веселий, певніше — настрій у всіх був сумовитий.
Єдина Нора Іванівна, симпатична блондинка, з веселими сірими очима, всіх підбадьорювала, привітно і з співчуттям поглядала на Тат'а: — "Не журись, мовляв, якось то воно буде!" — і говорила:
— Які симпатичні пташки! Безперечно, вони будуть прикрасою зоосаду! Ах, які милі!
Симпатичну Нору Іванівну ніхто із знайомих не підтримував, а незнайомі пасажири, справді, дивлячись на пташенят, ласкаво посміхалися, запитуючи:
— А як називаються ці пташки?
Тат поясняв усім, що пташки ці ще системи нез'ясованої, що, можливо, це пташки такі, що зроблять своєю появою в наших широтах цілий переворот в орнітології і що справу про їхнє положення й їхній ґатунок вирішуватиме в столиці наукова орнітологічна конференція.
Поїхали…
Тат потім докладно, з усіма деталями, розповідав, що то була за подоріж.
Ще й п'яти кілометрів не проїхали, як уже весь вагон сповнився стогоном:
— Поодчиняйте всі вікна! Поодчиняли…
Стогін не вщухав.
Навіть симпатична Нора Іванівна зскочила з верхньої полиці і побігла в тамбур.
Пробігаючи повз Тат*а, вона подивилася на нього винуватими очима й промовила:
— Співчуваю, але не можу!
Серйозний дядя, що лежав на другій полиці в подальшому купе, лаявся одверто і кріпко. Він викликав провідника. Тат розсердився:
(Продовження на наступній сторінці)