Кинув дипломатію, вчився малярства у проф. Еккеля, а 1923 року повернув на Україну, прийшов до "Вістей", попрохав папіросу й сертифіката (забули вже про "сертифікатишки"?!) та й залишився у "Вістях" як художник-карикатурист.
За цей період його праці він не був Довженком, — він був "Сашком"…
Хто ж не знає його знаменитих шаржів, його до корчів смішних карикатур?
Ще й тепер в листах іноді запитують:
— А де дівся "Сашко"? Чого його не видно в "Червоному перці"?
Не знають, що Сашко вже тепер не Сашко, а кінорежисер Олександр Довженко, що "Звенигорою" своєю збив з пантелику всіх бардів нашої "унилої, третєміщанської" кінематографії.
* * *
Ви Олександра Довженка ніколи не бачили? Шкода! Його тяжко описати…
Він — стрункий. Він — сухорлявий. У нього високий, хороший лоб і прямий ніс… У нього густе, тверде й непокірне волосся… Воно вже трохи й сивувате, та я про це краще не писатиму, бо подумаєте, що він старий, а йому ж усього тільки 34 роки!
Він, мабуть, увесь од волосся, як Самсон!
Отакий він, непокірливий, отакий непосидючий, якийсь такий пругкий, що ніколи не ходить повагом.
Він, мабуть, ніколи волів не пас, а як і пас, то тільки в дроковицю, коли, як ви знаєте, звичайний собі половий править не менш, як за барса.
З Олександром Довженком тяжко ходити по вулиці, бо він завжди йде попереду вас…
І завжди він говорить не про те, що було, і не про те, що є, а про те, що колись буде.
Коли він вигадував свого "Васюреформатора" (його перший кіносценарій), він тяг вас у редакції в куток і говорив страсно:
— Ні, ви подумайте! Маленький Вася в'яже велику дилду!
У нього не так, як у всіх, щоб велика дилда в'язала маленького Васю, у нього навпаки… І так завжди…
От через те й "Звенигора", бо й "Звенигора" не так, як усі…
Тепер кажуть:
— Ах! "Звенигору" не всі розуміють! Ах! Ну, звичайно ж, не всі!
А скажіть, кого ви такого бачили, щоб ото коли його бахнуть у лоб чимось таким незвичайним, так щоб він зразу зрозумів, чим його бахнули?
Коли його вдарить кулаком або шворнем, так він зразу вгадає, бо він уже цього куштував…
А як це буде не кулак і не шворінь, то він закрутиться на одному місці й блиматиме очима…
Так і з "Звенигорою"!
* * *
У "Звенигорі" є прекрасний кадр…
Пливе "доля дівоцька" за водою, а з густого очерету виходить старий дід і гасить молоду долю дівоцьку…
Попливла "доля кінематографічна" Олександра Довженкова по буйній воді української радянської культури, на прекраснім вінку із "Звенигори" сплетенім…
І ніякі діди із кіногазетних очеретів не загасять Олександрової Довженкової долі ясної!
Не вистачить у них духу, щоб хукнуть!
МИХАЙЛО ГОЛИНСЬКИЙ
Михайло Голинський — прем'єр нашої харківської столичної опери.
Михайло Голинський — героїчний тенор.
Михайло Голинський — видатний артист, і ім'я його в мистецьких колах далеко-далеко "поза Україною суще".
Героїчний тенор…
Що таке взагалі герой?
Це — людина, що після дванадцятої години вночі може спокійно собі повертатися додому Холодною горою аж до Григорівського шосе…
У героя може і не бути героїчного тенора, і герой може закричати: "Рятуйте!" — високим меццо-сопрано.
А героїчний тенор це така штука, що навіть у самих звичайних випадках свого життя, ну, приміром, коли він співає: "Я хочу їсти…" — в його голосі почувається геройське…
Герой узагалі виявляє своє геройство всім своїм єством, усією своєю статурою…
Він, ідучи вночі повз кладовище, потихеньку хреститься, озирається на всі боки, держить руку в кишені, щоб усі думали, що в нього там є парабелум, і т. д. і т. ін.
А в героїчного тенора вся його героїка сидить тільки в горлі.
Ну, ви ж самі розумієте, що виявити геройство руками, ногами, черевом значно легше, ніж якимись там тендітними голосниками…
І от Михайлові Голинському випало на долю виявляти героїку іменно отими ніжними органами (коли їх можна так назвати), — людськими голосниками.
І Михайло Голинський орудує своїми голосниками так, що, слухаючи його, переконуєшся: "Так, це герой!" Інтересна, між іншим, одна деталь. Це спеціально для батьків.
Коли народжується у вас, батьхи, дитина і починає сильно, не людським голосом, кричати, не затикайте їй рота пелюшкою, не кладіть їй на рота подушки й не сідайте на ту подушку, щоб утихомирити дитинку…
З крикунів отих потім іноді Голинські бувають!
З Михайлом Голинським така сама була пригода.
Коли він народився (а це було 2го січня 1893 року, в Галичині, в селі Вербівцях, повіт Городенка), він страшно кричав.
Батько його (вербівський селянин) перелякано подивився на сина, потім на матір:
— Що ти мені подарувала? Та ж од його крику телята в оборі телесуються.
І, схопивши шапку, вискочив надвір.
Мати повернулася до куми і страдницьки промовила:
— Не затикайте йому рота, а винесіть у присінок — хай викричиться! Чи не дяк з нього, кумо, буде, бо на такий голос у Городенці дяк колись апостола читав?
Артист-співак із дитини вийшов…
* * *
Восьми років залишився Михайло Голинський без батька.
Мати, сильно бідкаючись, дала Михайлові освіту. Він скінчив гімназію і правничий факультет Львівського університету.
В гімназії він співав дискантом: був солістом гімназіяльного хору.
Видатний у нього голос був і тоді ще…
Не привабила Михайла Голинського адвокатська кар'єра.
Підтриманий своїм дядьком, українським письменником Марком Черемшиною, він почав 1918 року учитися співу у відомого львівського професора Чеслава Заремби.
Закінчивши курс у Заремби, Голинський їде до Мілана і вчиться у маестро Едвардо Гарбіна.
Енергійний, упертий, часто голодний, Михайло Голинський добився свого, закінчив науку і 1925 року, приїхавши до Львова, з великим успіхом дебютував у Львівській опері в "Паяцах" (Каніо).
Після дебюту — зразу ангажемент у Приморську оперу (міста Торонт, Бидгощ, Грудьондз). За п'ять місяців — гастролі у Варшаві, в опері "Тоска". Успіх — великий…
В цей час запрошення з Радянської України, і Михайло Голинський, селянин з Вербівців, їде, не задумуючись, до робітничо-селянської України будувати українську оперу…
Якось так вийшло в перший приїзд його на Радянську Україну, що тодішня оперова адміністрація не дуже привітно його зустріла (не вивітрився ще порох старих лаштунків), і Михайло Голинський їде до Берліна, де блискуче дебютує в Берлінській опері.
На сезон 1927–1928 року знову запрошення з Радянської України, і Михайло Голинський у Харкові прем'єром столичної нашої опери.
Як бачите, Голинський усього три роки на сцені і за три роки він уже зажив європейської слави, і вже простягає за ним руки Америка…
* * *
У Михайла Голинського, в його чудовім горлі, на його дзвінких голосниках уміщаються герої з опер: "Гальки", "Кармен", "Аїди", "Паяців", "Жидівки", "Лоенгріна", "Пригод Гофмана", "Принцеси Турандот" і багатьох-багатьох інших.
Герої ті люблять і страждають на таких високих нотах, що голова обертом іде.
Герої ті люблять і страждають різними мовами: українською, італійською, німецькою, польською…
І любов, і страждання ті захоплюють глядача і несуть Михайлові Голинському, вербівському селянинові, визнання славного артиста.
* * *
Коли Михайло Голинський, схилившись над зарізаною ним же Карменсітою, в розпуці кличе "Кармееен!", навіть зарізана Карменсіта ворушиться…
Сам бачив!
Таке те "Кармееен!" металево високе!
ЙОСИП ГІРНЯК
Не пам'ятаю, — здається, взимку 1926 року, заходжу я в кабінет редактора робітничої газети "Пролетар", а мені й кажуть:
— Познайомтесь. Це — Гірняк з "Березоля"! І показують на канапу.
— Де Гірняк? питаю.
— Та он же ж, на канапі! Подивився я.
— Не бачу, кажу, ніякого Гірняка.
— Ви пильніше придивіться: він там. Придивився я пильніше.
Дивлюсь, над канапою величезні чорні окуляри, з-під окуляр хтось руку мені простягає:
— Гірняк!
— Дуже, кажу, приємно, але, будь ласка, зніміть окуляри, а то за ними не видно мені вас.
Зняв Гірняк окуляри.
Справді, таки сидить під окулярами маленька чорненька людина, з великим чорним волоссям, чорними гострими очима і з трішки лукавою такою посмішкою.
І лице в неї таке худеньке, блідненьке, виснажене.
А очі з блиском!
Це — Гірняк. Він — манюсінький.
Коли йде Гірняк улицею, через нього перескакують автомобілі, переїздять, не зачіпаючи його, автобуси, а візники, налітаючи на нього, грізно вигукують:
— Геп! Геп! Пообережись! І хто воно тут дітей без мамів по вулиці пускає!
* * *
Йосип Гірняк почав артистичну свою кар'єру з жіночих ролей. Факт.
(Продовження на наступній сторінці)