І моментально ж з бувшої Російської імперії прилетіли руські й українські, і театральні, і нетеатральні критики, подивились на немовлятко й пхикнули:
— Пхе! Двоє очей! У Всеволода Мейєрхольда вже кілька років, як двоє очей!
— Пхе! Кричить: "Ква! Ква!" Наш Всеволод Мейєрхольд уже кілька років тому кричав: "Ква! Ква!.."
А потім усі хором:
— Наааслідує Мейєрхольда!
На цей момент нагодився Лесів батько, відомий у Галичині актор Степан Янович (так він звався по сцені), побачив усіх із бувшої Російської імперії руських, і вкраїнських, і театральних, і нетеатральних критиків і сказав дві слові…
Я не пригадую тепер точно, які саме слова сказав актор Степан Янович, але після його тих слів руські критики проказали:
— Нельзя не признаться, хотя і должни сознаться… А вкраїнські критики вирекли:
— Хоч з одного боку, так зате ж і з другого боку… І зникли.
А Лесів Курбасів дід, укіятський священик, надів ризи, покадив ладаном і проспівав:
— "І їжде путь, і рекуть всяк зол глагол ка ви лжуще мене раді. Радуйтеся і веселитіся, критики, яко мзда ваша многа в редакціях"…
Дячок смикнув Лесевого діда за рясу:
— Єгомосьце! Ви ж текст святий переплутали!..
— Мовчи, дяче, — сказав Лесів дід, — хоч і переплутав, та зате ж правда!
* * *
Лесь Курбас росте.
Їздить (власне: "його їздять") з батьками-акторами по Галичині.
А коли доріс він аж до двох років віку — він уже грає на театрі.
У Курбаса в той час не було ще зовсім ясного й точного уявлення про суть і перспективи театрального мистецтва, хоч він і був активним його робітником, бо вже, як він каже, "зображував" не то "весну", не то "новий рік"…
Режисирувати Лесь Курбас почав, коли йому стукнуло шість років.
Ставив він якусь "мелодраматичну еспаніяду". Це щось схоже на манір МаркоТерещенківського "Небо горить".
Курбас тоді ще не був знайомий ні з Петрицьким, ні з Меллером, — отже, доводилось йому самому поратися з оформленням. За фактуру правили мамині панчохи (трико), еспанським плащем були мамині пелерини, жовтою підшивкою навиворіт. Глядач — позаабонементний — єврейські діти з половини містечка.
Глядач захоплений. Критика — стримана, бо сильно постраждало оформлення…
Учився Лесь Курбас спочатку вдома, потім у гімназії, потім в університеті у Відні й у Львові. Університет закінчив 1911 року…
В гімназії вже пішли вистави частіше…
Тої ж таки пори (гімназіальної) тричі втікав до театру. Тричі його з того театру вертали…
Чи били за це, питаєте?..
Не говорить. А допитуватись незручно.
Очевидно, били, коли все своє життя він присвятив театрові.
На університеті Лесь Курбас засновує драматичну секцію Українського студентського союзу… Тут він і режисер, і актор.
А з 1911 року — терниста дорога активного робітника на ниві українського театрального мистецтва.
1911 рік. З "Гуцульським театром" Гната Хоткевича мандрівка по всій Галичині.
В травні 1912 року дебют у театрі "Українська бесіда" в "Марусі Богуславці" (роль султана).
Курбас уже справжній актор.
Курбас уже не Курбас, а Каренін ("Живий труп"), гетьман Дорошенко ("Сонце Руїни"), і т. ін. і т. д.
Курбас співає в операх, грає в оперетах, фарсах, класичній драмі…
Війна. У Тернополі Лесь Курбас засновує із студентів, гімназистів та з акторів професійну трупу, де режисирує й грає…
У квітні 1916 року М. К. Садовський, не подумавши як слід, запрошує Леся Курбаса до Києва, до свого театру…
Помилка та М. К. Садовського сильно відбилась на всій подальшій історії українського театру.
Бо того ж таки "рокового" 1916 року кілька ентузіастів на чолі з Лесем Курбасом засновують студію Молодого театру, що з неї "пішли єсть" і березільці, і франківці, і шевченківці, і одещане, і занківчане і багато ще "мертвих і ненароджених" українських театрів.
Коли б М. К. Садовський був знав, що з того всього вийде, він би, вздрівши тоді, що Лесь Курбас переїздить кордон бувшої Російської імперії,— він би миттю гукнув голосом-сурмою:
— Хлопці, по конях!..
І ррррозрубав би Леся Курбаса аж до кульбаки… Не зробив цього — сам винний.
Нова доба театральна. Картина Далі така.
Іде Лесь Курбас, а за ним іде нова доба…
Іде Лесь Курбас і "слідить" на тій новій добі.
Слідить "Царями Едіпами", "Газами", "Гайдамаками", "Макбетами", "Хіггінсами", "Малахіями"…
А з-під ступнів його Іскри викрешуються. Іскри ті обертаються в режлабораторії, в театральні студії, в нові етапи українського театрального мистецтва.
Не заважайте йому: хай іде!
Хай іде народний артист Української Радянської Республіки Лесь Курбас!
ОЛЕКСАНДР ДОВЖЕНКО
Про Олександра Довженка спочатку я почув, а потім уже його побачив.
Ні, не так. Спочатку я з Олександра Довженка реготався, а потім про нього почув, а аж потім уже його побачив.
Якось у редакції "Вістей" Василь Михайлович Блакитний (була така прекрасна людина і прекрасний поет! Молодим і старим письменникам і поетам слід час од часу приходити на його могилу і, посидівши над важким каменем з написом "Василь Блакитний", подумати про минуле, сучасне й майбутнє нашої культури), даючи мені зошит із ватманського паперу, спитав:
— Бачили?
В зошиті в тому були карикатури. Я довго дивився на одну з тих карикатур, де поляки падають от тодішніх радянських сірничків ("Спочатку вонь — потім огонь"), а потім упав на канапу і почав сміятись.
— Хто це? — питаю.
— Сашко!
— От сукин син! (Найвищий в українців вияв захоплення ким-небудь).
А потім, пізніше трохи, на канапі в редакції побачив — сидить людина в сіренькому пальті і з великим кучерявим чубом. Не пальто з великим чубом, а людина…
Знайомимось.
— Драстуйте!
— Драстуйте! Приїхали? — питаю.
— Приїхав! Дайте папіросу! Це було 1923 року.
Цього року Олександр Довженко, після дипломатичної своєї "кар'єри" з'явився на харківському горизонті…
А взагалі нашому горизонтові подарувала Олександра Довженка сосницька. селянка, середнячка, хліборобка, неписьменна, 1894 року.
Олександр Довженко в своїй автобіографії пише:
"Народився я 1894 року, про що жалію й досі. Треба було б народитися 1904 року. Був би тепер на 10 років молодший".
Довженко жалкує, що народився 1894 року…
А я знаю людей, що жалкують, що Олександр Довженко взагалі народився.
Чому?
Та дуже просто. Коли б Олександр Довженко був не народився, не було б у нас "Звенигори".
А не було б у нас "Звенигори", дивилися б собі люди на "Третю Міщанську" чи там на "Полікушку" і нічого б не думали.
Правильно б у них варив шлунок, не стиралися б у них мозкові півкулі і не мала б великого клопоту московська "Кіногазета"…
А тепер ось що маєте.
"Новий ЛЕФ" в № 1 за 1928 рік пише:
"Редакція "Нового ЛЕФу" дає рецензію т. Перцова на "Звенигору" в першу чергу ось через віщо.
Тов. Перцов здав цю рецензію найперше до "Кіногазети". Секретар її повернув йому рецензію, зазначивши, що друкувати її не можна, бо картина "Звенигора", на думку редакції, є спірна, і він іще не знає, що про неї скажуть робітники. Насамперед редакція гадає виступити не з статтею, а перевести анкету про "Звенигору" серед одповідальних кіноробітників.
Редакція "Нового ЛЕФу", цінуючи насамперед іменно новизну, спірність і дискусійність картини, вважає законечне говорити про "Звенигору", не чекаючи офіціально обов'язкової оцінки.
Але це горе не тільки кінопреси безпорадно озиратися, коли перед очима виникає явище, що не вкладається в штампи прописних рамок…"
Он якого клопоту наробила кінопресі сосницька селянка, народивши 1894 року Олександра Довженка.
А ви говорите!
* * *
Олександр Довженко, думаєте, що зразу, як ото народився, так уже й був видатним кінорежисером? Ні!
Щоправда, по "натурі він тоді працював" добре, краєвиди бачив підходящі, але про монтаж ще тоді нічого не знав. Це все прийшло потім.
Довженко, скінчивши учительський інститут, учителював чотири роки. Навчав майбутніх радянських громадян фізики, природознавства, гімнастики.
Потім того пішов учитись до комерційного інституту.
Там, як він каже, щосеместру переходив з економічного факультету на технічний, а потім з технічного на економічний.
Робив він ці вправи років зо три, аж поки таки догадався і кинув інститут.
Догадливий, як бачите, Олександр Довженко. Потім — революція…
Праця по наросвіті та по відділу мистецтв.
З 1921 року — дипломатична робота. Керував справами посольства УРСР у Польщі й секретарював у консульському відділі в Берліні…
(Продовження на наступній сторінці)