«Ленінград і ленінградці» Остап Вишня

Читати онлайн твір Остапа Вишні «Ленінград і ленінградці»

A- A+ A A1 A2 A3

Вас обов'язково, коли ви самi не помiтите, попередять, щоб ви обiйшли це мiсце, а коли й не попередять, то припинять роботу, доки ви пройдете.

Не так, як деiнде:

— Проходьте, проходьте!

А в цей час вам на бриль цiла лопатка глини:

— Ляп!

Ленiнградки щодня миють свiй Ленiнград.

Ми гостювали в Ленiнградi чудесної ленiнградської весни, коли привiтно усмiхалось сонце, зеленiли дерева, ленiнградки ходили своїми широкими й просторими вулицями з букетами конвалiй, i перламутрилися ленiнградськi ночi...

I щодня ленiнградки мили свої вулицi.

I не обливали вас...

Попервах, маючи все-таки деякий життєвий досвiд, я, побачивши ленiнградку iз шлангом в руках, зразу вдарив швиденько на той бiк вулицi, незважаючи навiть на те, що не було напису: "Переходити тут!"

Дома, коли тебе обiллють замiсть тротуару, то ти знаєш, де сушитися, а в гостях незручно мокрою куркою ходити.

Перейшов i дивлюсь, що ж воно буде?

I що ж ви гадаєте: проходять ленiнградцi повз той страшний шланг, i нiхто не обтрушується, нiхто обличчя не витирає, i навiть нiхто не пiдстрибує, щоб лись на черевиках урятувати.

Тодi й я ризикнув. Знову перейшов вулицею i поволеньки, не поспiшаючи, попрямував прямо на шланг.

Iду, а сам собi думаю: "Ну, — думаю, — доведеться, мабуть, пiдскочити та: "Ух! Ух!" — вродi як колись у Псьол з водяного млина пiрнав".

Нiчого подiбного.

Пiдiйшов до шланга, ленiнградка пальцем припинила струм, сказала "будь ласка", i я собi пройшов сухий, як порох!

Я хочу попередити, що те, про що я говорив i далi говоритиму, я роблю од щирого серця, говорив i говоритиму, як про непреложнi факти, самi по собi факти. Нiкого я не мав i не маю на думцi нi з ким порiвнювати...

Ленiнградки— красивi.

Це зовсiм не значить, що по iнших наших прекрасних мiстах i мiстечках, селах i селищах жiнки некрасивi.

Скрiзь нашi жiнки красивi! Скрiзь-скрiзь! Але, невважаючи на це, ленiнградки красивi!

Викрутився чи нi?

Вони красивi зовнiшньо: стрункi i голубоокi, привiтнi і чепурно одягненi...

Але ще красивiшi вони красою внутрiшньою. Красою жiнки-героїнi, що пережила страшнi, невимовне жахнi роки нечуваної блокади, пережила, перенесла i перемогла разом iз своїм батьком, братом, чоловiком, разом iз своїм бойовим другом — Червоної Армiї воїном.

Не може не свiтитися цей героїзм в її променистих очах, не може вистраждана нею перемога не пiдносити гордовито її нiжно-струнку фiгуру...

Не може ленiнградка бути некрасивою i зовнiшньо, i внутрiшньо.

I ленiнградка — красива.

Це — взагалi...

А оце — зосiбно.

Тролейбус...

Тролейбуси в Ленiнградi новенькi, чистенькi, лiтають ленiнградськими вулицями прудко.

Здивував нас такий факт: пасажири в тролейбусах переважно чоловiки.

I все якось вони так у тролейбусi розташовуються, що заповнюють передню частину машини.

"В чiм рiч?" — думаю собi.

Додивився-таки.

Ну на який тролейбус не глянеш — водiй (шофер) обов'язково молода i до того гарна дiвчина.

Ну й зрозумiло, що пасажири переважно чоловiки i всi товпляться наперед.

Самому теж довелося у тролейбуснi пасажири пошитися.

Не можна витримать!

Та де ж витримати, коли спереду сидить водiй, як квiтка, кабiна уквiтчана конвалiями, черемхою, тюльпанами, — їдеш, як у казцi...

Ай дай ленiнградцi!

Ну, ясно, що при такiй органiзацiї тролейбусного руху мiсячний план перевозок пасажирiв виконується за пiвтора дня.

А що робиться, як зiрветься оте тролейбусне колiщатко, ролик отой з дроту?!

Ви б побачили!

Всi пасажири стрiмголов кидаються того ролика до дроту пристроїти один поперед одного.

А водiй стоїть, посмiхається:

— Не всi разом, громадяни! Дайте он тому блондиновi, хай вiн! Iншим разом як зiскочить, тодi ви пристроїте!

Блондин — сам не свiй. Лице щасливе, посмiхається, i вже так пристроює того ролика, так пристроює: одно око на роликовi, а друге на водiєвi...

Менi так нi разу й не пощастило ролика пристроїти: молодшi затирають.

Ленiнградська жiнка...

Хай буде щаслива, хай буде весела ленiнградська жiнка пiсля всього пережитого.

Хай виростуть її немовлята, що їх так багато ми бачили по ленiнградських садках, парках i скверах.

На її втiху i на ще бiльшу славу її города, города-героя!

— Ми любимо свiй город, дуже любимо, — сказала менi ленiнградка.

— Я бачу це, пересвiдчився в цьому, — одказав я їй..

— I що ви на це скажете? — запитала вона.

— Одно можу з сумом сказати: як жалко, що я не Ленiнград!

 

Герої города-героя

 

Ленiнград — город-герой.

Як це розумiти?

Чи може бути так, що от стоїть собi город, стоїть вiками, i раптом — в найтрагiчнiшi часи свого буття — вiн, город, сам собою робить героїчний подвиг, достойний Золотої Зiрки Героя...

Очевидно, що так бути не може.

Славою героя вiнчають свiй город люди.

Ленінградці в страшні часи тяжкої блокади уквiтчалн гранiтнi груди свого мiста Золотою Зiркою...

А от спитайте когось Iз ленiнградцiв, хто пережив усю блокаду:

— Ви — герой?

Подивиться ленiнградець на вас так, як дивиться лiкар на пацiєнта, усмiхнеться i пiде далi...

I хоч скiльки б ви таким способом шукали серед ленiнградцiв i ленiнградок героїв, — не знайдете...

Нема героїв...

А от, не дуже дошукуючись героїв, поїдьте ви на околицi города-богатиря. Там вам покажуть переднiй краї героїчної оборони Ленiнового мiста, а за кiлькадесят метрiв переднiй край гiтлерiвцiв і скажуть:

— Отут ми стояли на смерть! I нi на крок назад!

Тодi ви озирнiться: ви побачите димарi заводу iм. Кiрова, будiвлi великого мiста i, може, навiть почуєте дзвiнки трамваїв i гудки тролейбусiв...

А поруч вас — руїни славнозвiсної Пулковської обсерваторiї.

I вам iще скажуть:

— Захоплення гiтлерiвцями Пулковських висот означало б для Ленiнграда смерть. I ми стояли на смерть. Смерть не встояла, а ми встояли.

Вам не треба тодi шукати героїв... Ви вiтайте кожного ленiнградця i кожну ленiнградку, чи працює вiн тепер над вiдбудовою свого улюбленця города, чи спить вiчним сном, благородною ленiнградською землею покритий...

I не допитуйтесь у живих, що кожний iз них в тi страшнi часи робив: чи стояв у блiндажi переднього краю, чи пiдносив на переднiй край набої, чи гасив у мiстi запалювальнi бомби, чи рятував поранених, чи годував слониху Бетсi та лева в зоологiчному саду, чи закопував у землю бронзово-воронi конi з Анiчкового мосту, чи будував над "Мiдним вершником" укриття, чи, прориваючись вузькою стежкою Ладозького озера, пiдвозив зголоднiлим ленiнградцям i ленiнградкам сухарi...

Всiх ви їх вiтайте... Живих... А над могилами неживих скиньте шапку й уклонiться низько. I вийде так, що, не шукаючи героїв, ви вiтатимете героїв живих i шануватимете героїв неживих.

Серед великої i просторої площi Нового Ленiнграда знайшло собi в днi блокади тимчасовий притулок Гвардiйське кладовище.

Вiчним сном спочивають там герої-гвардiйцi... Ленiнградцi i ленiнградки у вiльнi хвилини квiтчають дорогi могили квiтами...

I не треба питати, чию саме могилу прикрасила нiжними конвалiями й запашною черемхою ота он чорноброва й кароока дiвчина, що печально над могилою голову схилила.

— Нi, — вiдповiсть вона. — Родичiв особисто моїх тут нiкого нема. Тут усi нашi рiднi.

Як пiдете в глиб кладовища, то злiва, аж на самому майже краю його, побачите мармуровий постамент.

Пiд постаментом тим спочиває вiчним сном земляк наш Красношапка Микола, двадцятилiтнiй сержант, снайпер i уславлений герой оборони Ленiнграда.

Далеко вiд села Луганського, що на Донеччинi, до Ленiнграда, та не чужа земля покрила молоде снайперове тiло: рiдна земля, ленiнградська земля.

Знаємо-бо ми, що єсть молодi ленiнградцi, якi спочивають на широких просторах України Радянської, — i не чужа їм земля українська, як не чужа Миколi Красношапцi ленiнградська земля.

Ось через це саме й пишуть бойовi Миколаєвi друзi його рiдним батькам в українське село Луганське:

"Дорогi батьки Миколи Красношапкй, Марко Пилипович та Параска Сергiївна!

7 червня 1945 року до нас, бiйцiв вiддiлення iменi Миколи Красношапки, приїхали українськi письменники.

Ми розповiли їм про Вашого сина-героя, який хоробро захищав велике мiсто Ленiнград, свою Радянську Батькiвщину i всiма нами любиму Україну.

Клянемося Вам бути гiдними Миколи Красношапки, любити i захищати свiй народ, як наш бойовий товариш, який над життя любив свою Вiтчизну.

Ми будемо безнастанно удосконалювати свою бойову майстернiсть, щоб у першу-лiпшу хвилину бути готовими битися з ворогами нашої Вiтчизни так, як бився Микола Красношапка, — стiйко, вмiло i мужньо.

Бажаємо Вам доброго здоров'я, дорогi Марко Пилипович та Параска Сергiївна.

Мiцно тиснемо Вашi руки.

Громов, Михайлов, Уваров, Носков, Гусаров, Дубiн, Шушарiн, Хомутов, Кузнецов, Єврашев",

Що ж розповiли бойовi друзi Миколи Красношапки українським письменникам?

От що.

Було це в серпнi 1942 року.

Сержант Микола Красношапка i з ним ще кiлька товаришiв снайперiв зайняли окоп на передовiй.

(Продовження на наступній сторінці)