стиха ворушачи устами).
О к с а н а засипляє.
С т е п а н виходить з долішнього рундука. Мати киває йому, щоб помалу йшов, не гукав, потім устає обережно і йде до нього на другий кінець садка, далі від повітки.
М а т и (нишком)
Ну, що ж казав той німець? Є надія?
С т е п а н
Що ж, каже: "В бога все можливо".
М а т и
Певне!
Та все ж би й людської снаги докласти,
либонь, не гріх.
С т е п а н
Він докладає, мамо.
Він є людина великоучена...
Та що ж, коли така тяжка хвороба?
М а т и
І звідки причепилася напасть?..
Либонь, се хтось наврочив на весіллі
Ганнусинім, бо відтоді й заслабла.
С т е п а н
Здається, ще давніше почалося...
М а т и
Хіба? Та ні, вона була здорова.
А от що на весіллі... Ну, та як же
той німець каже? З чого б то воно?
Чи з пристріту? Чи, може, з переляку?
От горе, тут нема таких бабів,
як там, у нас, — коли б так пошептали.
С т е п а н
Ні, матінко, не помогли б ті шепти.
Така вже слабість.
М а т и
Що ж воно? Як зветься?
С т е п а н
Казав він: "Ваша пані занудилась
по ріднім краю — се є также слабість".
Сказав мені по-грецьки як і зветься.
М а т и
Та він то назове на всіх язиках,
а щоб то вигоїти...
С т е п а н
Він казав, —
коли її повезти на Вкраїну,
то, може б, ще й одужала.
М а т и
От, синку,
на сей раз німець, може, й правду каже.
Вона таки нудилася, небога.
Що ж, відомо, завезена далеко...
Не кожне привикає до чужини.
Котре привикне, а котре то й...
С т е п а н
Мамо,
я попрошу царя, щоб нас пустив
до тестя у гостину — чей же пустить?
М а т и
Та, може, й пустить — вже ж війни немає.
С т е п а н
Скажу йому, що маю ще й у Київ
повезти хвору жінку поклонитись
угодникам святим там у печерах,
для ізціленій — невже ж не пустить?
М а т и
Повинен би пустити. Се вже й гріх
людей на богомілля не пускати!
А се, Степанку, ти надумав добре —
поїхати на прощу, помічніше
воно буває над усякі ліки.
(Зітхнувши, поглянула па небо).
Ба сонечко схиляється на вечір.
Ти б тута розбудив Оксану, синку,
Навзаході недобре спати хворим.
А я піду зварю майове зілля,
щоб на ніч їй було готове пити.
С т е п а н
Спасибі, що клопочетеся нею.
М а т и
Що ж, синку, завезли чужу дитину,
то треба ж якось їй давати раду.
(Іде в терем).
Степан підходить до Оксани і стиха цілує її. Вона прокидається.
О к с а н а
Се ти, Степане? Бач, мені приснилось,
що місяць ясно-ясно засвітив
у батьковім садочку...
С т е п а н (удавано веселим голосом)
Місяць, люба?
Се дивно, бо якраз на тебе сонце!
О к с а н а
Що ж, може, там ясніше світить місяць,
ніж тута сонце...
С т е п а н
Не журись, Оксано,
ось хутко знов побачим, як там світить
і сонечко, і місяць на Вкраїні.
О к с а н а
Се ж як? Хіба умру? Тоді запевне
душа полине...
С т е п а н
Бог з тобою, люба!
Чи я ж би про таке тобі казав?
Надумав я поїхати з тобою
в гостину до твоїх.
О к с а н а (іронічно)
Велике діло,
що ти надумав! Цар думки заверне.
С т е п а н
Цар пустить. Вже ж тепера на Вкраїні
утихомирилося.
О к с а н а (гостро)
Як ти кажеш?
Утихомирилось? Зломилась воля,
Україна лягла Москві під ноги,
се мир по-твоєму — ота руїна?
Отак і я утихомирюсь хутко
в труні.
С т е п а н
Ти одживешся на Вкраїні.
Москва ж не може заступити сонця,
зв'ялити гаю рідного, зсушити
річок веселих.
О к с а н а (понуро, уперто)
Годі, не кажи.
Нікуди я тепера не поїду.
С т е п а н
Чому ж?
О к с а н а
Не хочу!
С т е п а н
Що се ти, Оксано?
Мені аж дивно! Що се ти говориш?
О к с а н а (розпалившись, підводиться)
А я дивую, ти з яким лицем
збираєшся з'явитись на Вкраїні!
Сидів-сидів у запічку московськім,
поки лилася кров, поки змагання
велося за життя там, на Вкраїні, —
тепер, як "втихомирилось", ти їдеш
туди ясного сонця заживати,
що не дістали руки загребущі,
та гаєм недопаленим втішатись.
На пожарині хочеш подивитись,
чи там широко розлилися ріки
від сліз та крові?
С т е п а н
Ти тепер картаєш...
А як сама колись мені казала,
що ти прийняти можеш тільки руку,
від крові чисту?
О к с а н а
Правда, я казала...
Ми варті одне одного. Боялись
розливу крові, і татар, і диби,
і кривоприсяги, й шпигів московських,
а тільки не подумали, що буде,
як все утихомириться... Степане,
дай руку!
С т е п а н
Се навіщо?
О к с а н а
Ти не хочеш?
С т е п а н
Ні, чом же?
(Дає руку Оксані).
О к с а н а (дивиться на свою й Степанову руки)
От, здається, руки чисті,
проте, все мариться, що їх покрила
не кров, а так... немов якась іржа...
як на старих шаблях буває, знаєш?
(Пускає його руку і лягає знов Говорить повільніше,
млявіше, з перервами).
У батенька була така шаблюка...
вони її закинули... ми з братом
знайшли... в війну побавитись хотіли...
не витягли... до піхви прикипіла...
заржавіла. Отак і ми з тобою...
зрослись, мов шабля з піхвою... навіки...
обоє ржаві...
С т е п а н
Ти, Оксано, вмієш
зарізати словами без ножа.
О к с а н а
Та тільки ж се я вмію, більш нічого.
Що-небудь же і я повинна вміти...
(Мовчання).
Як я умру, то не бери вже вдруге
українки, візьми московку ліпше...
С т е п а н
Оксано!
О к с а н а
Всі ми ріжемо словами,
а тут жінки плохі, вони бояться...
С т е п а н (з мукою)
Та пожалій себе й мене хоч трохи!
О к с а н а
Занадто я жаліла... В тім і горе...
Якби я мала сили не жаліти,
то вирвались би геть з сії кормиги —
і ти б ослобонився від іржі...
А так, вже чисто: ні собі, ні людям!
С т е п а н
Оксаночко! Поїдем на Вкраїну!
Ну, я тебе прошу! Там батько-мати,
родина, приятелі, там ти з ними
розважишся.
О к с а н а (одвертається)
Я й в вічі не насмію
їм глянути...
С т е п а н
Ну, в Київ подамося,
помолимось, нехай нас бог простить,
нехай тобі здоров'я верне!
О к с а н а
Нащо?
Кому потрібне те моє здоров'я
та й я сама?
С т е п а н
Мені, моя єдина!
Я ж так тебе люблю!
О к с а н а
Тобі здається.
Ти жалуєш мене, але любити...
таки й нема за віщо... Я тепер
така недобра стала, вередлива...
С т е п а н
Ні, ні, моя хороша!
О к с а н а
Я — хороша?
Хоч би й була коли яка краса,
то вже давно вона з обличчя спала...
С т е п а н (гладить її руку, низько похиливши голову)
Ти шарпаєш себе речами тими.
Не треба стільки говорити...
О к с а н а
Правда...
С т е п а н
Та й що картатися словами, люба?
Нас доля так уже скарала тяжко,
що, певне, й бог простить усі гріхи.
Хто кров із ран теряв, а ми із серця.
Хто засланий, в тюрму замкнутий був,
а ми несли кайдани невидимі.
Хто мав хвилини щастя в боротьбі,
а нас важка, страшна душила змора,
і нам не вділено було снаги
ту змору подолати...
О к с а н а (спокійніше й лагідніша, ніж досі)
Так, се правда.
Але ніхто сього не зрозуміє,
поки ми живі. Отже, треба вмерти.
Ти, певне, довше проживеш, ніж я, —
до рук тобі свій заповіт віддам я,
а ти його передаси родині
і братчикам, хто ще живий лишився.
С т е п а н (з гострою тугою)
Ой, краще б я тобі таке казав!
О к с а н а (підводиться й прихиляє його до себе)
Ні, любий, ти на світі потрібніший,
тобі ще є про що й про кого дбати.
Борцем не вдався ти, та після бою
подоланим подати пільгу зможеш,
як ти не раз давав... На бойовиську
не всі ж померли, ранених багато...
поможеш їм одужати, то, може,
колись там... знов зібравшися до бою,
вони тебе згадають добрим словом...
а як і ні — не жалуй, що поміг.
Сидять якийсь час мовчки, обнявшись.
С т е п а н (підводиться і подає Оксані руку)
Ходім, я заведу тебе до хати.
Бач, сонце вже навзаході.
О к с а н а
(Продовження на наступній сторінці)