Лісова пісня

Читати онлайн драму-феєрію Лесі Українки "Лісова пісня"

A- A+ A A1 A2 A3

Щоб тобі здобути лісову корону,

ми Змію-царицю скинемо із трону

і дамо крем’яні гори в оборону!

Будь моя кохана!

Звечора і зрана

самоцвітні шати

буду приношати,

і віночок плести,

і в таночок вести,

і на крилах нести

на моря багряні, де багате сонце

золото ховає в таємну глибінь.

Потім ми заглянем до Зорі в віконце,

Зірка-пряха вділить срібне волоконце,

будем гаптувати оксамитну тінь.

Потім, на світанні, як біляві хмари

стануть покрай неба, мов ясні отари,

що холодну воду п’ють на тихім броді,

ми спочинем любо,на квітчастім...

М а в к а

(нетерпляче)

Годі!

П е р е л е с н и к

Як ти обірвала річ мою сердито!

(Смутно і разом лукаво).

Ти хіба забула про торішнє літо?

М а в к а

(байдуже)

Ох, торішнє літо так давно минуло!

Що тоді співало, те взимі заснуло.

Я вже й не згадаю!

П е р е л е с н и к

(таємничо нагадуючи)

А в дубовім гаю?..

М а в к а

Що ж там? Я шукала ягідок, грибків...

П е р е л е с н и к

А не приглядалась до моїх слідків?

М а в к а

В гаю я зривала кучерики з хмелю...

П е р е л е с н и к

Щоб мені послати пишную постелю?

М а в к а

Ні, щоб перевити се волосся чорне!

П е р е л е с н и к

Сподівалась: може, миленький пригорне?

М а в к а

Ні, мене береза ніжно колихала.

П е р е л е с н и к

А проте... здається... ти когось кохала?

М а в к а

Ха-ха-ха! Не знаю!

Попитай у гаю.

Я піду квітчати дрібним рястом коси...

(Подається до лісу).

П е р е л е с н и к

Ой гляди! Ще змиють їх холодні роси!

М а в к а

Вітерець повіє,

сонечко пригріє,

то й роса спаде!

(Зникає в лісі).

П е р е л е с н и к

Постривай хвилину!

Я без тебе гину!

Де ти? Де ти? Де?

Біжить і собі в ліс.

Поміж деревами якусь хвилину маячить його червона одіж і, мов луна, озивається: "Де ти? Де?.."

По лісі грає червоний захід сонця, далі погасає.

Над озером стає білий туман.

Дядько Лев і Лукаш виходять на галяву.

Л е в

(сердито воркоче)

Той клятий Водяник! Бодай би всох!

Я, наловивши риби, тільки виплив

на плесо душогубкою, — хотів

на той бік передатися, — а він

вчепився цупко лапою за днище,

та й ані руш! Ще трохи — затопив би!

Ну й я ж не дурень: як засяг рукою

за бороду, то й замотав, як мичку,

та ножика з-за пояса, — бігме,

так і відтяв би! Та проклята ж пара —

штурхіць! — і перекинула човна!

Я ледь що вибрався живий на берег,

і рибу розгубив... А щоб ти зслиз!

(До Лукаша).

А тут іще й тебе щось учепило, —

кричу, гукаю, кличу — хоч ти згинь!

І де ти длявся?

Л у к а ш

Та кажу ж — був тута,

вирізував сопілку.

Л е в

Щось довгенько

вирізуєш, небоже, сопілки!

Л у к а ш

(ніяково)

Або ж я, дядьку...

Л е в

(усміхнувся і подобрів)

Ей! не вчись брехати,

бо ще ти молодий! Язика шкода!

От ліпше хмизу пошукай по лісі

та розпали вогонь, — хоть обсушуся,

бо як його таким іти додому?

Поки дійдем, ще й тая нападе —

не тута споминаючи, цур-пек! —

а потім буде душу витрясати...

Лукаш іде в ліс; чутно згодом, як він хряскає сухим гіллям.

Д я д ь к о Л е в

(сідає під дубом на грубу коренину і пробує викресати вогню, щоб запалити люльку)

Аякже! викрешеш! і губка змокла...

і трут згубився... А, нема на тебе

лихої трясці!.. Чи не наросла

на дубі свіжа?

(Обмацує дуба, шукаючи губки).

З озера, з туману, виринає біла жіноча постать, більше подібна до смуги мли, ніж до людини; простягнені білі довгі руки загребисто ворушать тонкими пальцями, коли вона наближається до Лева.

Л е в

(усміхнувшись)

Се що за мара?

Ага! вже знаю. Добре, що побачив!..

(Оговтавшись, виймає з кошеля якісь корінці та зілля і простягає назустріч марі, немов боронячись від неї.

Вона трохи відступає.

Він прочитує, замовляючи, дедалі все швидше).

Шіпле-дівице,

Пропаснице-Трясавице!

Іди ти собі на куп’я, на болота,

де люди не ходять, де кури не піють,

де мій глас не заходить.

Тут тобі не ходити,

білого тіла не в’ялити,

жовтої кості не млоїти,

чорної крові не спивати,

віку не вкорочати.

Ось тобі полинь —

згинь, маро, згинь!

Мара подається назад до озера і зливається з туманом.

Надходить Лукаш з оберемком хмизу, кладе перед дядьком, виймає з-за пазухи кресало й губку й розпалює вогонь.

Л у к а ш

Ось нате, дядьку, грійтеся.

Л е в

Спасибі.

Ти догоджаєш дядькові старому.

(Розпалює коло вогню люльку).

Тепер що іншого!

(Вкладається проти вогню на траві, поклавши кошеля під голову, пакає люльку і жмуриться на вогонь).

Л у к а ш

Якби ви, дядьку,

якої байки нагадали.

Л е в

Бач!

умалився!.. А ти б якої хтів?

Про Оха-чудотвора? Про Трьомсина?

Л у к а ш

Такі я чув! Ви вмієте інакших,

що їх ніхто не вміє.

Л е в

(надумавшись)

Ну, то слухай:

Я про Царівну-Хвилю розкажу.

(Починає спокійним, співучим, розмірним голосом).

Якби нам хата тепла

та люди добрі,

казали б ми казку,

баяли байку

до самого світа...

За темними борами,

та за глибокими морями,

та за високими горами

то єсть там дивний-предивний край,

де панує Урай.

Що в тому краю сонце не сідає,

місяць не погасає,

а ясні зорі по полю ходять,

таночки водять.

Отож у найкращої Зорі та знайшовся син

Білий Палянин.

На личку білий,

на вроду милий,

золотий волос по вітру має,

а срібна зброя в рученьках сяє...

Л у к а ш

Ви ж про Царівну мали.

Л е в

Та зажди!..

От як став Білий Палянин до літ доходжати,

став він собі думати-гадати,

про своє життя розважати:

"З усіх я, — каже, — вродою вдався,

а ще ж бо я долі не діждався.

Порадь мене, Зірнице-мати,

де мені пари шукати:

чи межи боярством,

преславним лицарством,

чи межи князівством,

чи межи простим поспільством?

Що хіба яка царівна

та була б мені рівна..."

(Починає дрімати).

От і пішов він до синього моря,

і розіклав на березі перлове намисто...

Л у к а ш

Відай, ви, дядьку, щось тут проминули.

Л е в

Хіба?.. Та ти ж бо вже не заважай!

...От і розбіглася на морі супротивна хвиля,

а з теї хвилі вилетіли коні,

як жар, червоні,

у червону колясу запряжені...

А на тій колясі...

(Змовкає, зложений сном).

Л у к а ш

Та й хто ж на тій колясі був? Царівна?

Л е в

(крізь сон)

Га?.. Де?.. Яка царівна?..

Л у к а ш

Вже й заснули!

(Який час дивиться задумливо на вогонь, потім устає, відходить далі від огнища і походжає по галяві, тихо-тихесенько, ледве чутно, пограваючи у сопілку [мелодія № 10]),

В лісі поночіє, але темрява не густа, а прозора, як буває перед сходом місяця. Навколо вогнища блиски світла і звої тіні неначе водять химерний танок; близькі до вогню квіти то поблискують барвами, то гаснуть у пітьмі.

Покрай лісу таємничо біліють стовбури осик та беріз. Весняний вітер нетерпляче зітхає, оббігаючи узлісся та розвіваючи гілля плакучій березі. Туман на озері білими хвилями прибиває до чорних хащів; очерет перешіптується з осокою, сховавшись у млі.

З гущавини вибігає Мавка, біжить прудко, мов утікаючи; волосся їй розвіялось, одежа розмаялась. На галяві вона спиняється, оглядаючись, притуляє руки до серця, далі кидається до берези і ще раз зупиняється.

М а в к а

Дяка щирая тобі, ніченько-чарівниченько,

що закрила ти моє личенько!

і вам, стежечки як мережечки,

що вели мене до березочки!

Ой сховай мене ти, сестриченько!

(Ховається під березу, обіймаючи її стовбур).

Л ук а ш

(підходить до берези, нишком)

Ти, Мавко?

М а в к а

(ще тихше)

Я.

Л у к а ш

Ти бігла?

М а в к а

Як бІлиця.

Л у к а ш

Втікала?

М а в к а

Так.

Л у к а ш

Від кого?

М а в к а

Від такого,

як сам вогонь.

Л у к а ш

А де ж він?

М а в к а

Цить!.. Бо знову прилетить.

Мовчання.

Л у к а ш

Як ти тремтиш! Я чую, як береза

стинається і листом шелестить.

М а в к а

(відхиляється від берези)

Ой лихо! Я боюся притулятись,

а так не встою.

Л у к а ш

Притулись до мене.

Я дужий — здержу, ще й обороню.

(Продовження на наступній сторінці)