ще знатимеш, як зводити русалок!
Поскаржуся я матері твоїй,
Метелиці Гірській, то начувайся!
"Т о й, щ о г р е б л і р в е"
(з реготом)
Поки що буде, я ще нагуляюсь!
Прощай, Русалонько, сповняй коновки!
(Кидається в лісовий струмок і зникає).
В о д я н и к
(до Русалки)
Іди на дно! Не смій мені зринати
три ночі місячні поверх води!
Р у с а л к а
(пручаючись)
З якого часу тут русалки стали
невільницями в озері? Я — вільна!
Я вільна, як вода!
В о д я н и к
В моїй обладі
вода повинна знати береги.
Іди на дно!
Р у с а л к а
Не хочу!
В о д я н и к
А, не хочеш?
Віддай сюди вінець перловий!
Р у с а л к а
Ні!
то дарував мені морський царенко.
В о д я н и к
Тобі вінця не прийдеться носити,
бо за непослух забере тебе
"Той, що в скалі сидить".
Р у с а л к а
(з жахом)
Ні, любий тату,
я буду слухатись!
В о д я н и к
То йди на дно.
Р у с а л к а
(поволі опускаючися в воду)
Я йду, я йду... А бавитися можна
з рибалкою?
В о д я н и к
Та вже ж, про мене, бався.
Русалка спустилася в воду по плечі і, жалібно всміхаючись, дивиться вгору на батька.
Чудна ти, дочко! Я ж про тебе дбаю.
Таж він тебе занапастив би тільки,
потяг би по колючому ложиську
струмочка лісового, біле тіло
понівечив та й кинув би самотню
десь на безвідді.
Р у с а л к а
Але ж він вродливий!
В о д я н и к
Ти знов своєї?!
Р у с а л к а
Ні, ні, ні! Я йду!
(Поринає).
В о д я н и к
(поглядаючи вгору)
Уже весняне сонце припікає...
Ху, душно як! Прохолодитись треба.
(Поринає й собі),
ДІЯ І
Та сама містина, тільки весна далі поступила; узлісся наче повите ніжним зеленим серпанком, де-не-де вже й верховіття дерев поволочене зеленою барвою. Озеро стоїть повне, в зелених берегах,
як у рутвянім вінку.
З лісу на прогалину виходять дядько Лев і небіж його Лукаш. Лев уже старий чоловік, поважний і дуже добрий з виду; по-поліському довге волосся білими хвилями спускається на плечі з-під сивої
повстяної шапки-рогатки; убраний Лев у полотняну одежу і в ясно-сиву, майже білу свиту; на ногах постоли, в руках кловня (малий ятірець), коло пояса на ремінці ножик, через плече виплетений з лика
кошіль (торба) на широкому ремені.
Лукаш — дуже молодий хлопець, гарний, чорнобривий, стрункий, в очах ще є щось дитяче; убраний так само в полотняну одежу, тільки з тоншого полотна; сорочка випущена, мережана біллю, з виложистим коміром, підперезана червоним поясом, коло коміра і на чохлах червоні застіжки; свити він не має; на голові бриль; на поясі ножик і ківшик з лика на мотузку.
Дійшовши до берега озера, Лукаш зупинився.
Л е в
Чого ж ти зупинився? Тут не можна
зайти по рибу. Мулко вельми, грузько.
Л у к а ш
Та я хотів собі сопілку втяти, —
хороший тута вельми очерет.
Л е в
Та вже тих сопілок до лиха маєш!
Л у к а ш
Ну, скільки ж їх? — калинова, вербова
та липова, — ото й усі. А треба
ще й очеретяну собі зробити, —
та лепсько грає!
Л е в
Та вже бався, бався,
на те бог свято дав. А взавтра прийдем,
то будем хижку ставити. Вже час
до лісу бидло виганяти. Бачиш,
вже онде є трава помежи рястом.
Л ук а ш
Та як же будемо сидіти тута?
Таж люди кажуть — тут непевне місце...
Л е в
То як для кого. Я, небоже, знаю,
як з чим і коло чого обійтися:
де хрест покласти, де осику вбити,
де просто тричі плюнути, та й годі.
Посієм коло хижки мак-відюк,
терлич посадимо коло порога, —
та й не приступиться ніяка сила...
Ну, я піду, а ти собі як хочеш.
Розходяться. Лукаш іде до озера і зникає в очереті. Лев іде понад берегом, і його не стає видко за вербами.
Р у с а л к а
(випливає на берег і кричить)
Дідусю! Лісовий! біда! рятуйте!
Л і с о в и к
(малий, бородатий дідок, меткий рухами, поважний обличчям; у брунатному вбранні барви кори, у волохатій шапці з куниці)
Чого тобі? Чого кричиш?
Р у с а л к а
Там хлопець
на дудки ріже очерет!
Л і с о в и к
Овва!
Коби всії біди! Яка скупа.
Ось тута мають хижку будувати, —
я й то не бороню, аби не брали
сирого дерева.
Р у с а л к а
Ой леле! хижу?
То се тут люди будуть? Ой ті люди
з-під стріх солом’яних! Я їх не зношу!
я не терплю солом’яного духу!
Я їх топлю, щоб вимити водою
той дух ненавидний. Залоскочу
тих натрутнів, як прийдуть!
Л і с о в и к
Стій! не квапся.
То ж дядько Лев сидітиме в тій хижі,
а він нам приятель. То він на жарт
осикою та терличем лякає.
Люблю старого. Таж якби не він,
давно б уже не стало сього дуба,
що стільки бачив наших рад, і танців,
і лісових великих таємниць.
Вже німці міряли його, навколо
втрьох постававши, обсягли руками —
і ледве що стікло. Давали гроші —
таляри биті, людям дуже милі,
та дядько Лев заклявся на життя,
що дуба він повік не дасть рубати.
Тоді ж і я на бороду заклявся,
що дядько Лев і вся його рідня
повік безпечні будуть в сьому лісі.
Р у с а л к а
Овва! А батько мій їх всіх потопить!
Л і с о в и к
Нехай не важиться! Бо завалю
все озеро гнилим торішнім листом!
Р у с а л к а
Ой лишечко, як страшно! Ха-ха-ха!
(Зникає в озері).
Лісовик, щось воркочучи, закурює люльку, сівши на заваленому дереві. З очеретів чутно голос сопілки [мелодії № 1, 2, 3, 4], ніжний, кучерявий, і як він розвивається, так розвивається все в лісі. Спочатку на вербі та вільхах замайоріли сережки, потім береза листом залепетала. На озері розкрились лілеї білі і зазолотіли квітки на лататті. Дика рожа появляє ніжні пуп’янки.
З-за стовбура старої розщепленої верби, півусохлої, виходить Мавка, в ясно-зеленій одежі, з розпущеними чорними з зеленим полиском косами, розправляє руки і проводить долонею по очах.
М а в к а
Ох, як я довго спала!
Л і с о в и к
Довго, дочко!
Вже й сон-трава перецвітати стала.
От-от зозулька маслечко сколотить,
в червоні черевички убереться
і людям одмірятиме літа.
Вже з вирію поприлітали гості.
Он жовтими пушинками вже плавлють
на чистім плесі каченятка дикі.
М а в к а
А хто мене збудив?
Л і с о в и к
Либонь, весна.
М а в к а
Весна ще так ніколи не співала,
як отепер. Чи то мені так снилось?
Лукаш знов грає [мелодія № 5].
Ні... стій... Ба! чуєш?.. То весна співає?
Лукаш грає мелодію № 5, тільки ближче.
Л і с о в и к
Та ні, то хлопець на сопілці грає.
М а в к а
Який? Невже се "Той, що греблі рве"?
От я не сподівалася від нього!
Л і с о в и к
Ні, людський хлопець, дядька Лева небіж,
Лукаш на ймення.
М а в к а
Я його не знаю.
Л і с о в и к
Бо він уперше тута. Він здалека,
не з сих лісів, а з тих борів соснових,
де наша баба любить зимувати;
осиротів він з матір’ю-вдовою,
то дядько Лев прийняв обох до себе...
М а в к а
Хотіла б я побачити його.
Л і с о в и к
Та нащо він тобі?
М а в к а
Він, певне, гарний!
Л і с о в и к
Не задивляйся ти на хлопців людських.
Се лісовим дівчатам небезпечно...
М а в к а
Який-бо ти, дідусю, став суворий!
Се ти мене отак держати будеш,
як Водяник Русалку?
Л і с о в и к
Ні, дитинко,
я не держу тебе. То Водяник
в драговині цупкій привик одвіку
усе живе засмоктувати. Я
звик волю шанувати. Грайся з вітром,
жартуй із Перелесником, як хочеш,
всю силу лісову і водяну,
гірську й повітряну приваб до себе,
але минай людські стежки, дитино,
бо там не ходить воля, — там жура
тягар свій носить. Обминай їх, доню:
раз тільки ступиш — і пропала воля!
М а в к а
(сміється)
Ну, як-таки щоб воля — та пропала?
Се так колись і вітер пропаде!
Лісовик хоче щось відмовити, але виходить Лукаш із сопілкою.
Лісовик і Мавка ховаються.
Лукаш хоче надрізати ножем березу, щоб сточити сік, Мавка кидається і хапає його за руку.
М а в к а
Не руш! не руш! не ріж! не убивай!
Л у к а ш
Та що ти, дівчино? Чи я розбійник?
Я тільки хтів собі вточити соку
з берези.
М а в к а
Не точи! Се кров її.
Не пий же крові з сестроньки моєї!
Л у к а ш
Березу ти сестрою називаєш?
Хто ж ти така?
М а в к а
Я — Мавка лісова.
Л у к а ш
(не так здивовано, як уважно придивляється до неї)
(Продовження на наступній сторінці)