— Якщо глянути на географічну карту, — додав він, — неважко помітити: континенти обабіч Атлантики, коли їх уявно стулити докупи, співпадуть обрисами. Себто — у Південній півкулі існував один спільний суперконтинент, що згодом розпався на менші. (Свідчення прадавнього спільного материка — схожа між собою фауна й флора Західної Європи і Північної Америки та й рештки давніх ящерів — мезозаврів, що їх знаходять і в Африці, й на території Південної Америки).
Серед скалок колишньої спільної землі, яка розпалась, була й Гондвана, а може, і Лемурія — суходільний міст, що з'єднував острів Мадагаскар з Індостаном.
— І по тому мосту з континенту на континент перебігали людиноподібні мавпи?
— Можливо, та земля і є праматір роду людського. Адже саме на берегах, обабіч Індійського океану, знайдено найдавніших людиноподібних мавп. Принаймні наведені приклади говорять, що континенти постійно в русі.
Ось про ці премудрості я й довідався з підслуханої розмови. Заєць навіть сказав, що доведено, з якою швидкістю рухається той чи інший материк.
Висунувши голову з-за ширми, якою було завішене моє вузьке ложе, я угледів на столі різної форми й величини шматочки паперу.
— Ну от, — пояснював Альфред, — наша Земля, тобто суходоли, а отже й дно океанів, складається з шести велетенських плит чи, точніше, блоків. Блоки ті рухаються.
— І куди ж вони, якщо не секрет, повзуть? — поцікавився океанолог — той, що, не втручаючись у розмову, сидів у кутку й смоктав люльку.
— Зараз покажу, — відповів Заєць. — Дивіться!
Він, як то роблять ілюзіоністи, показуючи фокуси, просунув руку під скатертину, заворушив розчепіреними пальцями — і "блоки" порачкували врізнобіч.
— Оце, — пояснив, кинувши погляд на зубчастий папірець, — Африканський, а це Індійський. Далі — Тихоокеанський, Антарктичний. Коли блоки розсуваються, виникають глибоководні западини, а при зіткненні їх — гірські кряжі.
— Тепер цю теорію про дрейф материків ладні вважати всеосяжною — забуті здогади Пелегріні, Биханова й Вегенера, до яких повернулися через десятиліття, лише сипнули приском до гарячого.
Так Зайцеві заперечував Ступа.
— За Вегенером і його послідовниками виходить, що материки пливуть, ніби айсберги? — перепитав він. — Чи не так?
— Виходить, що так, — великодушно погодився Заєць і розтлумачив: — Ще недавно ми не могли впевнено про це сказати. На поміч прийшли ви, океанологи, довівши, що земля під водою, тобто дно, мов шрамами, покраяне коритоподібними вирвами — рифтами. Ті заглибини розтинають дно там, де височать серединні хребти — підводні гірські пасма, які, мов щупальцями, на десятки тисяч кілометрів уподовж обплутали земну кулю, переходячи з океану в океан. Але річ не в цьому, — зауважив Заєць. — Для нас, морських геологів, важливо те, що доведено: рифтові долини — місця, де з глибин Землі, з її мантії вичавлюється в'язка речовина, яка розтягує, а потім і розриває кору під океаном. Кора розсувається — і материки "пливуть".
— Ти мені баків не забивай! — сердито відказав Юрко. — Я ходив у рейси на "Витязі", бачив, як з рифтів піднімали мантійну речовину з чималим вмістом заліза та інших металів. Це, справді-таки, засвідчило, що в районі серединних хребтів є гідротерми — рудоносні джерела, які просочуються з глибин Землі.
— Тоді з чим же ти не погоджуєшся? — перепитав Заєць.
— З рухом материків, — відповів Юрко. — Це ще баба надвоє ворожила, — скептично посміхнувся він, — рухаються вони чи ні.
— Ти що, не віриш у теорію дрейфу? — і собі втрутився в розмову другий океанолог, що теж, як і його товариш, сидів нишком, слухаючи перепалку Ступи й Зайця.
— Аніскілечки!
— Тоді поясни, на чому ґрунтується твоя невіра, — уїдливо запропонував Альфред.
— Будь ласка.
Юрко заходився аргументувати свої погляди.
Говорив він не кваплячись, карбуючи кожне слово. Згадував прізвища вчених, які заперечують теорію дрейфу. І, між іншим, назвав ім'я начальника нашої експедиції, Гліба Семеновича.
— А він на цьому зуби з'їв, — мовив Юрко. — Не вірити йому не можна — людина в морських експедиціях провела життя.
Я помітив, що про Гліба Семеновича хлопець завжди говорить із шанобою, цілком поділяє його погляди. Навіть зовні намагається бути схожим на старого професора, в якого колись учився. Відпустив таку ж, як і в Гліба Семеновича, цапину борідку; ходить, наслідуючи манеру маститого вченого, перевальцем.
З почутого нині я, правда, не все зрозумів. Та основне в Юркових доводах збагнув.
Отже, материки, якщо вірити Ступі, не пливуть, а стоять на місці. Про це свідчить і таке: хоч більшість океанських западин і гірських кряжів розвивалася мільйони літ, помітних горизонтальних зрушень на континентах не сталося. По-друге, в будові серединно-океанійських хребтів геологи виявили різні породи — ознака того, що там утворювалася рухлива ділянка кори.
— Ну, і останній удар по теорії дрейфістів, — мовив Юрій. — Якщо під товщею вод земна кора з початку її виникнення була тонкою, то океанське дно повинні встеляти глибоководні осадки. Насправді ж унизу мілководні відкладення. Ти цього не заперечуєш?
— Та ні, — відповів Альфред. — Після того, як у багатьох місцях пробурили океанське дно, проблема розміщення осадків ніби прояснилась.
— Отож-бо й воно, що прояснилась!
— А я скажу таке, — озвавсь океанолог із люлькою. — Поки ми самі не спустимося в рифтові долини, не з'ясуємо, в яких межах те кляте дно розтріскується. Нарешті, якщо на власні очі не побачимо гідротермів — висновки робити передчасно, як і твердити чи заперечувати існування Лемурії або Гондвани.
— Світла голова! Одначе — годі товкти воду в ступі.
Сашко Кукса, який, виявилось, теж не спав, зацікавлений диспутом, метнув лукавий погляд на Ступу і, рвучко скинувши з себе ковдру, мов кіт, скочив униз.
— Досить базікати! — гримнув він. — Ходімо в їдальню!
Але обід ми проґавили. Та й не до нього було.
Розділ п'ятий
АВРАЛ
То як, земляче, прем'єра почалась?
Щоб не впасти в море, я обняв пілерс — ребристу, забризкану й слизьку металеву підпору, на якій тримається кормова надбудова, і, перехилившись через борт, звісив голову вниз.
Мене вкачало, я намагався полегшити свої муки.
Цю "веселу" картинку й побачив Василь Окань.
Якось на "Буревіснику" під час далекого рейсу багатьох новачків, серед інших і мене, підкосила морська хвороба, і кожен, поки й не вщухло, пластом лежав у каюті.
Хтось із моряків, угледівши, як я, знесилений штормом, бігаю на корму, виголосив:
— Віктор Гюго. Драма "Король бавиться". Дія перша, ява друга.
— До чого тут Гюго? — поцікавився мій товариш по каюті.
— До того, салаго, — пояснили бувалі моряки, — що драма "Король бавиться" лягла в основу лібретто, а музику до неї написав Верді.
— Опера зветься "Ріголетто", — кволим голосом озвавсь я.
— Ти ба? Точно! Гайовий, як завжди, дивує нас ерудицією. Так, — пащекували вони: — Спочатку король бавився: штиль тішив його душу. Та піднялися хвилі, гойднуло — і черга дійшла до ріголетто. Все закономірно й точно, як по нотах!
І вони писклявим голосом навперебій затягли дует Ріголетто й Джільди та відомі куплети герцога Мантуанського про серце красуні, що схильне до зради.
Коли хитавиця стихла, я згадав дивну розмову корабельних "театралів" і розсміявся: чортяки, вони ж глузували з нас!
Відтоді, як тільки починало штормити і хто-небудь біг до борту, ми казали:
— Пішов на прем'єру "Ріголетто".
Ось на такій "прем'єрі" мене і вгледів нині Окань, мій однокашник із "Буревісника".
Василя я давно не бачив. На "Садку", відразу по виході в море, він потрапив у робочу бригаду і на палубі майже не з'являвся: працював то в трюмі, то в підшкіперській. На одному й тому судні ми жили ніби в різних часових вимірах: коли я спочивав, Окань трудився, потім я заступав на вахту — і дороги наші розходились.
А сьогодні — треба ж такому трапитись! — зустрілися.
У мене змалку звичка — не виставляти напоказ своїх прикрощів.
— Ти, Васильку, як наш Сірко, — лагідно говорив дідусь, — рани зализуєш на самоті.
Так воно і є: я потайний і відлюдкуватий. На дідусеве дошкульне порівняння я не ображався.
А зараз було незручно перед Оканем. Не перший день морячу, та до хитавиці не звик. Василь знає про це і, хоч сам уже загартувався, мені співчуває.
— Слухай сюди: розшукую тебе всюди, — подружньому сказав він.
Тільки-но наважився спитати, навіщо я йому, як Василь відповів:
— Поки на вахту, треба, керманичу, трохи попрацювати.
Вірний звичці говорити пишномовно, він додав:
— Зусилля й міць свою — все людям до останку! Невтомний Кук вже порається в трюмі.
— А без нас що — не можна?
— Та, мабуть, ні. На вас уся надія!
(Продовження на наступній сторінці)