Було моторошно. До горла підступала в'язка млість — хотілося впасти й лежати не підводячись.
Мені згадалася розмова з Анатолієм Мотовилом, колишнім матросом, з яким я ходив у рейс.
— Наш капітан говорить, буцімто стародавні греки вважали, що люди поділяються на живих, мертвих і тих, хто плаває. Досить! — відрубав він. — Набридло бути ні живим, ні мертвим. А тобі, Гайовий, — перевів він розмову на мене, — видно, мало дісталось, якщо ти знову рвешся в плавання.
Рейс, на який він натякав, справді був трагічний.
Трапилось те в Полінезії, на сході Тихого океану. Спущений з корабля мотобот, яким ми добиралися до атола, потонув. Нас, семеро потерпілих, підхопила течія і винесла в океан.
Не стану оповідати про поневіряння та життя-буття на кораловому суходолі — нагорювались ми неабияк. Тому не дивно, що після повернення в рідний порт дехто відцуравсь раніш обраного шляху і списався з судна.
Першим серед них був Мотовило.
Ми довго затрималися на ремонті. Спочатку стояли біля пірса суднобудівного заводу, згодом "Буревісника" перевели в док. І, як то часом буває, тривала стоянка розніжила моряків. Кілька матросів не з'явилось на вахту; ще один, напившись, учинив бійку. А за Мотовилом стали помічати таке: хлопець, удаючи, що працює, аби день до вечора, вештався по палубах. Звільнений на берег, він одначе не забував прихоплювати з камбуза відро помиїв.
Навіщо морякові недоїдки? Як з'ясувалося, Мотовило відгодовував свиней, хоч і клявся, що помиї для собак.
Для собак, то й для собак. І одного разу я не втерпів, запитав:
— То як твої собачки, Анатолію… хрюкають?
Він, мов навіжений, кинувся на мене з кулаками.
Спостерігаючи ту сцену, кок Акимович вирік:
— Все ясно: матрос відкрив свиноферму. Браво! — додав він. — Скільки й живу, такої комедії не бачив.
Мотовило образився па мене, на Акимовича, на всю команду: його не розуміють, не хочуть збагнути прекрасних поривань!
Бо він себе вважав романтиком. На підтвердження цієї думки наводив "аргумент": усі ми, мовляв, голодранці — ні кола ні двора, у нього ж чепурна хата, а в ній ("Книги для мене — це все!"— казав він) гарна бібліотека, яка дісталася йому в спадок від батька.
Правда, тих творів він ніколи не читав, та якщо й прочитував, — в одне вухо влітало, в друге вилітало. Я подумав: таких книголюбів мав на увазі славетний мандрівник Джеймс Тейлор, коли писав, що начитаний бовдур — найдокучливіша різновидність дурня.
В усякому разі, книги Мотовила кращим не зробили, не окрилили й не додали сил.
Невдовзі Анатолій списався з судна, а його поривання виявились ось чим: він будь-що вирішив розбагатіти — побільше заробити грошей і, між іншим, стати власником автомобіля.
У пошуках корму свинар-книголюб оббивав пороги портових їдалень. Бачили Мотовила і на базарі, де він торгував свининою.
— До чого він докотився! — обурювались ті, хто ходив із ним у рейс.
— Ганьба! — дізнавшись про свого колишнього матроса, з презирством мовив боцман. — Через таких заробітчан тінь падає й на справжніх моряків.
Отже, дехто з моїх однокашників у рейс не пішов. Та й "Буревісник", що став нам рідною домівкою і з яким було пов'язано стільки пригод, на невизначений строк затримувався в порту.
— Сидіти біля моря, ждати погоди — гіршого не придумаєш! — невдоволено бурчав мій тезко, матрос Василь Окань. — Слухай сюди, земляче: може, пошукати інше судно — як ти гадаєш?
— А що тут гадати! — відповів я. — Трапиться підходяща посудина, відразу подамся в плавання.
І нагода знайшлася: дослідне судно "Садко" лаштувалося в рейс. Його палубній команді бракувало матросів.
Так ми з Оканем знову опинилися в морі.
Шторм шаленів. Не встиг я підняти руку із затиснутим у ній анемометром, як насаджені на хрестовину черпачки враз закрутилися.
Кілька хвилин ловив я вітер, потім присів, сховавшись за високий металевий козирок, де було затишно і куди бризки майже не долітали.
Стрілка на циферблаті описувала коло за колом. А щоб дізнатися про середню швидкість вітру, треба було розділити показання анемометра на час у секундах, протягом якого велося спостереження.
Звичайно, це мав робити штурман, та він якраз упрівав над прокладкою курсу. Для мене ж це заняття знайоме й звичне — на "Буревіснику" я не раз чаклував з анемометром.
Отже, подивимось, що вийшло.
Підрахував. Виявляється, вітер двадцять метрів на секунду. За шкалою Бофорта, це дев'ять балів. Одначе хвилювання моря — білолобі баранці, з яких подекуди зривалася піна, — не перевищувало й п'яти балів: велетенська колиска лише починала розгойдуватись.
"Садко" входив у Зондську протоку. Затиснута лещатами островів, вона, здавалося, не могла вмістити всієї води, виштовхувала її з своїх глибин, нуртувала, пагорбилась люто.
Праворуч, на тлі поплямованого хмарами неба, похмуро височів скелястий острів-вулкан.
Кракатау!
На планеті, мабуть, не знайдеться більш грізного вулкана, ніж цей. Майже століття тому він вибухнув. Пробуджувався Кракатау й раніше, але такого з ним ще не траплялося — острів розколовся навпіл, більша частина зруйнувалась. Від землетрусу та хвиль цунамі загинули тисячі людей, з лиця землі зникло безліч поселень. Гуркіт чули в Австралії, на Новій Гвінеї. І ще довго потім над планетою виснув попіл, випадаючи то тут, то там брудними дощами.
Такі були наслідки вулкана-руйнівника, повз якого ми щойно пропливали.
Я спустився з горішнього містка. Високі хвилі, набігаючи з півдня, щосили гатили у вилицю — в носову частину судна. Вода перекочувалась палубою, шукала на ній що-небудь не закріплене по-штормовому, щоб зрушити з місця, віддати на поталу стихії, та, не знайшовши нічого, сердито шипіла, ринула крізь шпігати й ватервейси за борт.
Шторм не щадив "Садка".
Кукса біля стерна немов танцював навприсядки, а заодно під шкалою на лобовій перетинці витанцьовувала й стрілка кренометра — ознака того, що хвилювання наростає.
— Що, керманичу, — звернувсь я до Кукси, — танцюєш гопака?
Він промовчав, обпікши мене нищівним поглядом: судно кидало з боку в бік, тому жарти були недоречні.
У тісній боковці, між ходовою рубкою й каютою капітана, штурман, висхлий — кістки та шкіра — чоловік, стримів над картою.
Я простяг йому папірець із даними про погоду.
— Ось, візьміть. Вітер…
— А, Васько да Гама, це ти, — ніби пробудившись від сну, глянув на мене банькатими очима Стецько Мегерович.
Лампа-софіт освітила його обличчя, і я помітив, яке воно змарніле — обличчя людини, що постійно недосипає.
"Тобі, навігаторе, теж не з медом, — майнула думка. — Троє дітей, дружина — не те, що ми, бурлаки бездомні… І навіщо йому це плавання? — розмірковував я. Працював би собі в порту й горя не знав".
І хоч Мегеровича за його в'їдливість та схильність усіх повчати ми недолюблювали, все ж мимоволі ворухнулося співчуття.
Штурман випростався, — в бахматому кітелі, здалося, заторохтіли кістки, — узяв папірець. Але не встиг прочитати моїх нотаток, як у рубку вбіг радист.
— Чергове повідомлення! — випалив він і поклав на стіл радіограму.
Минала остання година вахти.
Кукса вів судно, а я, дозорний, з крила ходового містка' спостерігав за видноколом.
Знову в уяві постав берег. Настирлива думка про нього пекла й бентежила.
Згадалася Наташа, те, як ми з нею розлучилися…
Розділ другий
НАТАША
У тісній, схожій на зрізаний конус гавані якорились кораблі — то на рейді, то пришвартовані до пірса, за яким починалися квартали.
Вулиці вели в широке, поросле кедрачем міжгір'я. Зміїлися, петляли по крутосхилах високих сопок.
То було звичайне далекосхідне місто.
Неначе оснастка над велетнем-кораблем, частокіл антен понад будинками, щогли в гавані, і блискітки синяви за вікном, коли по зморшкуватих хвилях гаптується проміння, і застережливий голос ревуна в тумані. А ще — з глухим, металевим відлунням скрегіт якір-ланцюгів на суднах, що повертаються і рушають у плавання.
Наташин будинок — у кінці прокладеної серед шпилястих сопок вулиці. Клапоть крем'янистої, ні для чого не придатної землі працьовиті руки перетворили на квітучий куточок… Сади, невеличкі присадибні городи. Праворуч, на кручі, вежа маяка, під яким, уклинившись у берег, зітхав океан.
З цієї рибальської слободи дороги лягали в далекі далі, ген за обрій, у світ єдиноборства людини з стихією.
У кожній сім'ї тут хтось рибалив, і, отже, з океаном людей єднали кровні узи.
Правда, Наташин батько своє відморячив. Після того як сейнер, на якому він плавав, потрапив у тайфун і йому, тралмастеру, покалічило руку, — з морем він назавжди попрощався і працював тепер на маяку.
— Наталці дорогу освітлюю, — говорив жартома.
Слова його були не далекі від істини: Наташа більше бувала в морі, ніж на березі. Мріяла стати іхтіологом. Із села під Полтавою, де після смерті матері жила з бабусею, дівчина переїхала в Примор'я. Не пройшовши за конкурсом до вузу, влаштувалася лаборанткою на експедиційне судно.
(Продовження на наступній сторінці)