І от чудасія: коли лають, — правий я чи ні, — обов'язково хочеться огризнутися: цей гріх за мною водиться здавна. І я почав щось доказувати.
Краще б я мовчав! Налетіли, накинулися.
Зуби зціпивши, сидів я біля Сашка. Різноколірно виблискувало перед очима Антрекотове творіння — панно, на якому розгорявся нерівний поєдинок гордого "Варяга" й "Корейця" з озброєною до зубів японською ескадрою.
Флотоводці і вчені "Садка" вирішили: зважаючи на те, що Кукса чистосердечно у всьому зізнався (чорта б лисого він зізнався, якби вони не розшифрували, що цариця Монікосума — то Сашкова наречена, Моніка, яка його щодня бомбить радіограмами), винести йому догану і назавжди перевести в робочу бригаду. Ну, а мене (ліс рубають — тріски летять!) з ним заодно — туди ж.
Перший, хто нас зустрів після прочуханки, був Антрекот Антрекотович. Він удав, що нічого не знає, хоч, мабуть, добре знав про все.
Закинувши ногу на ногу, кок, як ідол, сидів на трюмі. Гітара, схожа на величезний ополоник, упиралася в його знаменитий живіт.
Коли ми з ним порівнялися, він щипонув струни та, відкашлявшись, хрипким голосом завів:
Чого аборигени з'їли Кука?
За що — не ясно,
Мовчить наука.
І, хитро підморгнувши, — його обличчя зморщилося, ніби засміялося сто мавп, мовив далі:
Мені здається —
Ось яка то штука:
Хотіли кока,
А з'їли Кука.
— Яке багатогранне обдаровання, — уїдливо кинув я (Антрекот з його хвальковитістю і всезнайством мені не подобався). — Художник, кухар, співак.
— Самородок! — похмуро додав Кукса.
Антрекот, не зважаючи на наші репліки, співав. Навздогін нам линула його пісня. Він не помиляється, подумав я, коли співає: "Хотіли кока, а з'їли Кука": на зборах уже не раз обговорювали роботу камбуза, критикували його шефа, говорили, що піснями ситий не будеш, а Антрекот Антрекотович тільки й робить, що виє під гітару та ще — замість того, щоб готувати смачну страву, малює всім остогидлі натюрморти: риба — тарілка — ніж, знову: ніж — тарілка — риба.
…І от ми тепер трудимося в робочій бригаді.
Щодня як не батискаф, то пірнаюче блюдце вирушають в океанські глибини. Апарати треба спускати на воду, а після повернення піднімати на борт — робота морочлива й остогидлива.
— Давай, давай — не спи, всевладний царю Гонде!
— Та й ти, да Гама, щось… теє… млявий, як осіння муха. Кра… кра!
Але хоч як дошкуляє боцман, ми й без нього стараємось.
І от завдяки нам батискаф знову благополучно приводняється.
— Молодці! — хвалить нас Степанович. — З такими матросами, хоч вони й штрафники, не пропадеш.
Та в його бригаді я пробув недовго…
Розділ тринадцятий
"РУБЕНСОВСЬКІ" ГЕРОЇ
Що ж, Гліб Семенович не помилявся, коли говорив, що острови Індійського океану скупчені в західній частині.
У цьому неважко переконатися, глянувши на географічну карту. А якщо вона ще й з рельєфом дна, то перед очима постане така картина: обабіч Східно-індійського підводного хребта, який на тисячі кілометрів простягнувся з півдня на північ, мов легені на рентгенівському знімку — формою вони справді нагадують легені людини, — розляглися Центральна та Кокосова улоговини.
Кукса просторікував:
— Так і хочеться підказати вченим, однак боязко після прочуханки: "Колеги, протріть окуляри й гляньте: волею долі через увесь океан ті хребти й западини окреслили гігантський скелет жителя стародавньої Гондвани — гонда.
Ногами він стоїть на Антарктиді — п'ятки примерзли до Берега Принцеси Ранхільди і Землі Королеви Мері, руки розкинуті між Африкою та Зондським архіпелагом, а голова впирається в півострів Індостан.
"Відважним дослідникам, хто мене шукає і не знаходить, — віват!" — говорять його розтулені вуста".
Сашкова уява — химерна.
— Ти, хлопче, женитися збираєшся — он і вуса засіялись! — а все ляси-баляси в голові. Моніка від тебе такого відмовиться.
— Слухай сюди! — жартом відбувся дотепник. — Навіть Окань не обходиться без вибриків. А він же — передовий матрос, взірець для мене.
І Кукса, удавано зітхнувши, додав:
— Бідна моя наречена Монікосума! Не зміг я тебе, царице, через наших прискіпливих науковців (догану ні за цапову душу вліпили!) посадити на гондванівський трон.
…І банка Корона, й Заяча гора лишилися позаду.
Що океан пустельний, ми зрозуміли: скільки і йшли, островів не зустрічали.
Носі Мазаву побачили аж за сімдесятим меридіаном.
Кораблі нашої міжнародної експедиції поділилися на кілька груп. Очолювані адміралом Д'Юком попрямували на північ, до континентального шельфу, два інші — на захід, у бік Африки.
"Садку" й "Кашалоту" дісталася середина океану.
Було тихо — ані шелесне. Сюди не долітав навіть пасат, спіткнувшись і обламавши крила десь перед екватором. І — волого: одяг постійно набубнявілий. Добре, що на нас лише короткі шорти та й ті — для вентиляції — зумисне подерті: екзотичне натільне дрантя — строката пов'язка для стегон, яку носять тубільці.
Ми з Куксою поралися на кормовому майданчику біля батискафа.
— Тепер мені зрозуміло, чому штильові області океану раніше звалися "кінськими широтами", — каже Сашко, обтираючи спітніле чоло.
— Чому?
— По-перше, вітрильники через той штиль і затишшя надовго затримувалися в дорозі, і коні, яких вони перевозили, без кормів гинули — їх викидали у воду. Та річ не в цьому, — пояснив Кукса. — Тут, як сказав би Стецько Мегерович, не те що коняка — двогорбий верблюд не витримає, здохне. Така спека й задуха — пекло!
— А ти он витримуєш.
— Так то ж я. Мені й бог велів терпіти: я — гомо… гомо… — запнувся він.
— Гомо сапієнс, — підказав я, згадавши латинський вислів, що його полюбляє Василь Окань.
— О, о — гомо сапієнс! — погодився Кукса і запитав: — До речі, ти не знаєш, що воно означає?
— Знаю, — відповів я. — По-моєму, якась істота чи то зоологічний вид.
— Зоологічний?!
Сашкові моє пояснення не сподобалось. Обличчя його спохмурніло, він по-старечому згорбився, гачкуватий ніс ще більше видовжився й одвис.
Щоб підбадьорити товариша, я зізнався:
— Не журися, женишок! Окань твердить, що "гомо сапієнс" — розумне створіння.
— Тоді це про мене сказано! — зрадів він.
Штурм океану не припинявся. Щоранку підводний апарат вирушав на розвідку.
Ми його старанно споряджали. Після повернення батискафа у нас, матросів, знову було по зав'язку роботи: треба той апарат підняти на судно, допомогти природознавцям розібрати й перенести в лабораторію зразки добутого грунту. І ще сила-силенна справ.
— Трудіться, голубчики, не лінуйтеся. Наука вас не забуде, і ваші імена, можливо, залишаться на скрижалях океанографії, — щоразу підохочує Заєць.
Сьогодні Альфред особливо збуджений: механічний захват-маніпулятор приніс уламки серпентініту. Породу ту, бачимо, геологи передають із рук у руки. Вони про щось жваво говорять, роблять усілякі припущення та висновки.
— Немає сумніву, "Садко" натрапив на рифтову долину.
— А глибокий рифт — не що інше, як тріщина земної кори на серединно-океанійському хребті.
— Вельмишановний, цей хребет кілька років тому вивчав наш "Витязь". Ми тоді помітили високу магнітну аномалію, пов'язану з рифтовою долиною. Здогадувалися й раніше, що по таких тріщинах піднімається перидотитова магма — речовина самої мантії. Донедавна ту магму, як ви знаєте, нікому не вдавалося зібрати. Та й сейсмічне зондування дна не довело, що магма із земних глибин виходить на поверхню.
— Порода, яка утворюється від перидотитової магми, — серпентініт, ось перед нами. І скільки ж брил! Вітаю вас, колего!
— Я гадаю, ці породи залягають суцільним масивом. На думку Гліба Семеновича, земна кора тут розірвана, і мантія підступає аж до поверхні. Отже, ми на порозі великих відкриттів у підземному царстві — Плутонії.
Вислухавши природознавця, я подумав: от би й мені хоч краєчком ока зазирнути в те царство! Я навіть не припускав, що моє бажання так скоро здійсниться…
Тим часом океанолог відповідав своєму оптимістично настроєному товаришу:
— Цілком з вами згоден, що настають великі звершення. Або-або! Як казали древні: терціум нон датур — третього не дано.
Сашко Кукса, злий на геологів, які особливо наполягали на винесенні йому суворої догани, й собі втрутився в розмову:
— Тартіно-буратіно, перетрум стрептоціно, — сказав він пошепки. — В перекладі з давньогрецької це означає: не трать, куме, сили та спускайся на дно!
Ми з Сашком ось уже кілька годин переносимо важкенні брили: до вечора треба впоратись, і ми, не розгинаючи спини, стараємось.
Тоді-то нас і "запеленгував" своїм всевидючим оком Антрекот Антрекотович.
Кок схопив пензель — мольберт його стояв за брашпилем, на кормовій надбудові, — і гайда малювати.
(Продовження на наступній сторінці)