— Я, чесно кажучи, розгубився, — винувато посміхнувся Кім Михайлович. — От вам і жертовні човни! — вилазячи по ковзких брилах, сказав він. — Там справжня пастка. Човни зв'язані між собою химерним мотуззям — з петлями по всій довжині. В одній із них я й заплутався, вгрузнувши в мул. Добре, що вчасно видряпався, інакше б — каюк!
Усе це так загадково і, по-моєму, схоже на пошуки таємничих підводних схованок із піратськими скарбами. А кладовища затонулих кораблів, як відомо, у свої володіння нікого не пускають.
— Може, нам треба прошептати якесь заклинання, щоб віднадити злих духів?
— Таке скажеш! — на ті Альфредові слова заперечив я.
— А що — хіба ти, да Гама, не віриш у чорну магію?
— Аніскілечки. Навіть у білу!
— І даремно, — пожалкував Заєць. — Вона іноді допомагає.
— Чого ж та магія не допомогла тобі, коли ти серед ночі тремтів, як осиковий лист?
— То серед ночі, а це вдень — дві великі різниці, як любить говорити в таких випадках твій тезко, матрос першого класу Окань, — жартом відбувся вчений-марновір.
— Облиште сварку! — прикрикнув на нас Кім Михайлович. — Ми щось придумаємо, аби вдруге не потрапити в підводні тенета.
Барарата й Лота, зрозумівши, що човен просто не підняти, запропонували виготовити з ліан линву.
— Хосіна хосі[6] потягне лакану з дна, — заявила тубілка. — Барарата вміє…
— Він-то вміє, але ж у нього ще болить нога, — відповів я. — А потім… він не хотів, щоб ми втручалися в цей священний для остров'ян куточок.
— Ти, Васка-Кваска, бачив — я його переконала, — зізналась дівчина. — Він згоден.
Піднімати малі човни, мабуть, так само важко, як і великі,— глибина, нашарування мулу. Бо якби все було інакше, люди з-під води діставали б численні скарби — на морському дні лежать тисячі й тисячі кораблів, трюми яких зберігають золото, коштовне каміння, інші дорогоцінності.
Звичайно, щонайбільше заважають добиратися до тих скарбів великі глибини. Поки що а ними марне змагання — не пускають і край! Та в зарубіжних країнах любителі легкої наживи будь-що намагаються проникнути до підводних схованок.
— У Сполучених Штатах Америки, — розповідав нам Кім Михайлович, — за кілька доларів можна придбати "старовинну" карту з "точними" координатами морських катастроф і піратських схованок. Якийсь бізнесмен із Нью-Йорка на прізвище Кофман, — вів далі він, — навіть організував "Пошукову організацію", що має свій флот, оснащений сучасним' устаткуванням для підняття затонулих кораблів. Вам не терпиться добратися до казкових багатств, — приблизно так написано у випущеному Кофманом путівнику, — тож, будь ласка, купіть мою книжку "1001 забута схованка" та "Атлас скарбів". Вартість атласа десять доларів. На його картах вказано місцезнаходження трьох тисяч сорока семи затонулих суден. Не вагайтеся — купіть! Лише десять доларів. Одна з карт може виявитися щасливою, і золото стане вашим.
— І купують? — поцікавивсь я.
— Аякже, — відповів командир. — Американці — люди ділові, гроші їх тягнуть, як магніт. Задля них вони ладні на будь-яке безумство. Озброївшись "старовинними" картами, янкі вирушають на пошуки. Але, крім дріб'язку — золотих дукатів, гіней чи луїдорів, — жодному поки що не вдалося добути розрекламованого Кофманом багатства.
— А Мак-Кі? — запитав Заєць. — Він же, здається, натрапив на один із галеонів "Золотого флоту". Підняті злитки срібла оцінено в багато тисяч доларів.
— Так, цьому аквалангістові справді пощастило. Як ви знаєте, — пояснив Кім Михайлович, — Новий Світ, тобто Америка, з сивої давнини залитий людською кров'ю. Коли той континент відкрили, відразу почався грабіж аборигенів та земних надр, в яких знайшли багаті поклади благородних металів. Золото й срібло через Атлантику потекло в країни Європи. Щовесни двома групами вирушали в Новий Світ численні галеони. Перша флотилія кораблів, яка, минувши Великі Антільські острови, завантажувалась награбованими цінностями в мексіканському порту Вера-Крус, звалася "Срібним флотом"; друга, курс якої лежав вподовж Малих Антільських островів та північного берега Південної Америки до порту Картахена, відома під назвою "Золотий флот". Чимало тих галеонів так і не вернулося до рідного берега — їхньою могилою стали води Мексіканської затоки й Карібського моря. Згаданий тобою, Альфреде, аквалангіст Мак-Кі якраз і уздрів біля рифів Кі-Ларго один із чотирнадцяти галеонів "Золотого флоту", що був потоплений лютим тамтешнім вест-індійським ураганом. Скарби, між іншим, — закінчив свою оповідь Кім Михайлович, — знаходять і тут, в Індійському океані, але все то — виняткові випадки.
— Ну, так що ж нам, друзі, робити? — запитав нарешті Заєць. — Плести, як радить Барарата, ліановий канат чи, може, спробувати підняти човен іншим способом?
Кім Михайлович з відповіддю не поспішав. Перепочивши після стомливої мандрівки на дно, він повагом мовив:
— Спустимося ще раз. Якщо не зможемо підважити власноруч, тоді вже нехай Барарата допомагає виготовляти канат. Бери, да Гама, фінку, — звернувся він до мене, — і гайда разом.
Ми пірнули. Але й удвох нічого вдіяти не змогли. Хоч линву, що зв'язувала човни, таки перерізали, проте жодного з них відірвати від грунту не вдалося: як тільки днище торкалося мулу, його наміцно присмоктувало знову.
Кілька разів перепочивали і все починали спочатку.
— А бодай йому! — спересердя виплюнув я солонувату воду. — Правду кажуть, що затонулі човни оберігаються спрутами, крабами та іншою нечистю.
— Ти що — зустрівся з восьминогом?
— Ні, Зайцю, — відповів я. — Там так темно, як у тебе в череві,— нічого не розгледіти, й глибини священних човнів не відпускають.
— То нічого й силкуватися, — заявив Альфред. — Веди нас, Барарата, по свою хосіна хосі.
Кілька днів пішло на виготовлення линви. Корою з дерев зв'язали пруття ліан — канат вийшов довжелезний, міцний. Один кінець його закріпили за стовбур пальми, яка росла неподалік од води; другий опустили на дно.
— Тебе, да Гама, я знаю, боцман вимуштрував, ти й керуй вантажопідйомною операцією, — запропонував Заєць.
— Якби мені, Альфреде, доручили цю справу, я насамперед вигнав би тебе.
— Чому?
— Ти — безпорадний, як дитя, а, за правилами, під час вантаження в районі робіт не повинно бути сторонніх. Один твій колега вже довів, на що ви, наукові діячі, здатні…
Я пригадав нещасний випадок, що трапився на палубі нашого "Садка" з молодшим підводником. Той хлопець покалічив тоді руку, встромивши її в петлю відтяжки од підйомної стріли. Через травму його списали з екіпажу батискафа, а на те місце тимчасово взяли мене: нещастя одного обернулося вдачею — та чи й вдача то, якщо зважити все, що потім скоїлося з батискафом! — для іншого.
— Ти маєш на увазі іхтіолога Гавриша?
— А то ж кого!
— Ви, матроси, самі винуваті,— заступився за невдаху Альфред. — Вчасно не вибрали слабину, от линва відтяжки, зазміївшись, і наробила петель.
— Досить, хлопці! — обірвав нашу суперечку Кім Михайлович. — Візьмемося до справи. Я з Васьком пірну на дно, а ви стежте: як тільки вдруге затремтить канат — ми його потрясемо, — відразу й тягніть.
— Ясно! — відкарбував Заєць. І ми пірнули.
Щоб не скаламучувати води, повисли над човнами, не торкаючись дна… Той човен-лакана, який ми збиралися піднімати, лежав, притиснутий бортом до стрімкої скелі. Серед інших він був чи не найбільший — як флагман в оточенні менших кораблів. Хоч довжина його не перевищувала десяти метрів, а ширина — двох.
За всіма ознаками, то був невеликий дхау, інакше — арабська баггала. На таких човнах давно колись араби плавали в Індію та до країн Східної Африки.
Минали віки, на голубих дорогах морів і океанів з'явилися навіть атомоходи. Проте стародавні арабські баггали не забулися: їх будують, на них плавають і понині.
Ось що то був за човен. На корпусі, мабуть із тикового дерева, висока корма переходила в оздоблений чудернацькими візерунками — банькаті очі, замість вух — плаский капюшон змії — транець. Посередині, між кормою й носовою частиною, лежало кілька поперечних дощок для сидіння. По бортах, на обводі планшира, — кочети для весел. Хоч, правда, човен, мабуть, міг ходити й під вітрилами, для чого зверху було припасовано немудрий — штаги, ванти, фордуни — стоячий такелаж. Косе, так зване арабське, вітрило кріпилося, розтягуючись по довгих сітчастих реях.
Я розглядав дивовижну різьбу на транці лакани, коли раптом Кім Михайлович подав знак заводити кінець.
Як тільки петля охопила кіль, ми завели линву й під ніс.
Стали на грунт, зрушуючи лакану з місця, а Кім Михайлович ще й сіпонув, трясучи, канат. Раз, вдруге!
Друзі пас зрозуміли — канат відразу натягся, й човен, одірвавшись від дна, повис у воді. Тієї ж миті ми випірнули.
А далі все пішло, як і передбачалося… Обережно тягли канат, обвиваючи ним пальмовий стовбур, поки нарешті човен не з'явився на поверхні затоки.
(Продовження на наступній сторінці)