— Без цього, Альфреде, в нашій моряцькій справі не обійтися, — пояснюю йому. — А крім того, мене цієї психотерапії навчив — знаєш хто? — Кра… Кра… Крабова душа — боцман Степанович. Коли починався шторм і підкошувала морська хвороба, він навмисне лаявся, називав мене панянкою в штанях та іншими дошкульними прізвиськами. Я злився — і "хвороба" зникала.
— Степанович, як і ти, великий мудрець, — погоджується Заєць. — Він усе життя з рибою, виріс на рибі, а в її кістках, кажуть, багато необхідного для мозку фосфору.
Прихована глузливість Зайця спрямована проти мене. Та я вдаю, що її не помічаю — нехай, сердега, тішиться. своїм гострослів'ям. Мені радісно, що в товариша минає страх. А це вже щось та означає.
Зціпивши зуби, я орудую веслом.
Коли б ви знали, як болять скроні, як мені млосно й погано!
Зайцю легше, його не вкачує, а від занепадництва й зневіри можна таки відхреститися.
Сила волі, вміння володіти собою здатні робити чудеса. Бачив же я на одному з Малайських островів йога, який списом протинав руку — і не текла кров; падав на дошку, всіяну цвяхами, — і на тілі не лишалося подряпин.
Так невже ж мені не звладати з собою?
Моє "я", мій внутрішній світ, скільки себе й пам'ятаю, вразливий, крихкий, немов коралове галуззя. Необережний дотик — і гармонійність його порушується.
Друже мій, без п'яти хвилин кандидате наук! Думаєш, мені не страшно, коли шаленіє океан, чи не закрадається часом і в моє серце зневіра-сум? Я ж бо, Альфреде, з такого самого тіста, як і ти. Але я намагаюся притлумлювати лихе — так, як і невідчепний біль, що гнітить і допікає.
Мені зараз — човен перелітає з хвилі на хвилю, трясеться, як у лихоманці,— моторошно, важко, майже нестерпно.
З плетива давніх і недавніх почувань висотую ті, що додають сили, приглушують нескінченну муку.
Я бачу рідний край. Степ, село, мати. У рідному далекосхідному порту на кручі, біля миготливого маяка, як вишня, в білому стоїть Наташа. Вона дивиться на море, жде з далини корабля — мого білобортого "Садка".
Очі її затуманені сльозою, обличчя сумне…
Уявивши це, почуваю себе дужчим. "Здолай шторми й урагани!" — ніби наказує хтось.
"Здолаю!" — озивається мій внутрішній голос.
І човен летить назустріч бурі.
ПРОЩАВАЙ, НОСІ МАЗАВА!
Лиш тепер, коли од берега відпливли на чималу відстань — подаленіли й зникли з обрію вершини гір, ліси, зубчатий силует Голови Дракона, — зрозуміли й повірили, що ми на свободі і нас більше не переслідують, щоб схопити й кинути на муки.
Усе сталося, немов уві сні.
Визволивши Барарату та інших тубільців, яких окупанти тримали в старому бараці на півночі острова, джунглями пробралися на захід, туди, де колись добували фосфати й довкруг затоки стояли вбогі хижки гірняцького висілка.
Як і в Яо-Ватономбі, спаленому американськими солдатами селі, там було запустіння, згарище й тлін. Дощок на човен — остання надія вибратися з Носі Мазави — так і не знайшли.
Кім Михайлович, Заєць і Лота, шукаючи їстівних коренеплодів, залишились біля гирла, а ми з Бараратою подалися в джунглі.
На пагорбі серед гущавини уздріли тубільне кладовище — фаді кіборінтані, а під скелею — оце так пощастило! — затоплені водою жертовні човни.
Назад верталися вплав незайманою лісовою затокою. Вода була тепла й прозора — смарагдове свічадо, в якому відбилися довколишні ліси з вузькою просинню бездонно високого неба.
Помітивши на плесі серед навислого гілля кола, що розходилися від помаху наших рук, Альфред, заїкаючись од хвилювання, вигукнув:
— Кро… кро… кро… ко-дили! Алігатори у затоці,— показав він на воду.
— Не репетуй, хлопче, — заспокоїв його Кім Михайлович. — То Васько й Барарата. Рептилії, зокрема крокодили, плавають інакше — тихо й непомітно.
За якусь мить ми вже були на березі. Я розповів друзям про побачене в гущавині.
— І ти, безбожнику, пропонуєш нам ті човни?! — здивувався марновірний геолог, який, знав я, не вірить ні в бога, ні в чорта.
— Атож. Готові, новенькі, ніби щойно зі стапеля.
— Не бери, Васько, гріха на душу, — багатозначно застеріг він. — Затям: пускатися в плавання на ритуальному човні — святотатство. До того ж — страшно: адже на ньому, як ти кажеш, перевозили мерців. Ти завжди щось та вигадаєш! — невдоволено буркнув Заєць.
— Іншої ради немає,— пояснив йому Кім Михайлович. — Доведеться скористатися цією щасливою нагодою.
— Воля ваша, — махнув Альфред рукою й додав: — А тільки б я передчасно про щастя не згадував.
— Гаразд, — погодився Кім Михайлович.
І ми взялися до роботи.
Насамперед перебралися від океану до вершини затоки, до загадкового жертовника.
— Для повного щастя, — не вгавав геолог, — нам не вистачає єдиного — пожити на тубільному кладовищі. О всемогутній боже! — піднесено вигукнув він. — Навіщо я з вами зв'язав свою долю? Аякже, затонулий материк, який будь-що треба знайти; експедиція за тридев'ять земель в екваторіальні води Індійського океану; штурм глибин; викрадення батискафа; полон. Ні, краще б я сидів дома та гриз граніт науки. Дивись, уже б і кандидатську дисертацію закінчив.
У відповідь на ці його песимістично-патетичні слова над головою — ніби озвалися душі померлих — прокотився переливистий, зловтішний і водночас розпачливий крик.
Заєць оторопів.
— Що це? — запитав.
Його очі розгублено зиркали на зеленогриве верховіття, де щось хутко шугало, раз у раз перескакуючи з дерева на дерево.
Щоб не розсміятися, я прикрив долонею рот і одвернувся.
Сміх сміхом, а мені Альфредів переляк зрозумілий. Коли ми з Бараратою вперше натрапили на кладовище, я теж неабияк стривожився, почувши лиховісний голос джунглів.
Та й тепер здалося, що заговорили привиди. Але то пустували чотириногі витівниці.
— От тобі й маєш! — ледве стримував я сміх. — Дивно, що ти, Альфреде, не впізнаєш своєї рідні.
— Т-ти г-гадаєш — то кричать мавпи? — незважаючи на вражене самолюбство — я ж бо його назвав мавпячим родичем! — звернувся до мене Заєць.
— А хто ж іще, крім них, може так галасувати!
— От прокляті! — вилаявсь геолог і щодуху гукнув: — Чао, Чао! Де ти?
Іноземним вітанням "чао", тобто "салют", американські лікарі-експериментатори назвали довгохвосту макаку, з якою ми втекли з Голови Дракона.
Альфред узяв над нею шефство, турботливо оберігаючи тварину від усіляких незгод.
Згадавши, що того разу на кладовищі й мені заманулося покликати Чао, я весело розсміявся.
— Чого ти регочеш?
— Смішно, що ти, друже, сподіваєшся, на вороття макаки.
— Нічого смішного немає — приручені мавпи, збагнувши помилку, здебільшого вертаються назад.
— Можливо, Альфреде, можливо… — примирливо відповів я. — Бажаю тобі дочекатися своєї легковажної втікачки.
Чао була нашою втіхою. Вона блукала а нами по джунглях, аж поки стріла зграю галасливих мавп, а якими й майнула світ за очі. Ми примирилися з тією втечею. Лише Заєць, цей добровільний мавпячий опікун, як видно, й досі переживав несподівану втрату.
Отже, ми пробралися у верхів'я затоки. Хоч Заєць і протестував проти обраного місця для стоянки, а таки вийшло по-нашому: зупинилися на кладовищі.
Що й казати, похмура місцина! Альфред недаром її боявся.
З трьох боків пагорб оточували прямовисні скелі. Вони були неприступні й голі — жодного деревця. З останньої, четвертої, сторони поросле тропічною гущавиною каміння спадало аж до води. По ньому можна було піднятися на вершину.
Краще б ми туди не ходили!.. Свічками в небо врізалися прив'язані до стовбурів — так ховають на Носі Мазаві померлих — висохлі й задубілі тіла небіжчиків.
Ми зупинилися на неширокій галяві, розташованій відразу за громаддям складчастих брил, які, збігаючи до води, зникали десь у її зеленій глибині.
— Свят, свят! — вирвалося в мене з грудей, як тільки над головою замаячіли мумії.
А Заєць вирік:
— Якщо я й після цього потрясіння не втрачу розуму, значить, зовсім себе не знаю і можу пишатися незламністю й силою.
"Пишайся, зайчисько, пишайся! — подумав я. — Ти мужньо вистояв, як, до речі, й ми, в боротьбі з труднощами, хоч мені інколи й тепер ще сняться ті примарні лісові "свічки". В хисткому сяєві місяця вони справді жахливі, і кожна гілка здається простягнутою в благанні рукою".
— То з чого почнемо? — запитав я, оглядаючи місце для стоянки.
— З житла, Васько, з житла, як усі справжні поселенці,— відповів, тепер уже бадьорим голосом — отямився, бач! — Альфред.
— Я готовий.
— І я теж.
— Ну, то стягуйте гілля, — Кім Михайлович кивнув головою в бік розлогого дерева, під яким збиралися зводити "світлицю".
Ставити курені й будувати гнізда нас не вчити — джунглі вишколили.
Ми заходилися носити гілля.
Барарата сидів під деревом похмурий, Лота теж знехотя тягала хмиз.
(Продовження на наступній сторінці)