— У Майдзуру[72] мені вже доводилося стрічатися з репатріантами. Горьований народ, — поклавши ногу на ногу, з удаваною співчутливістю мовив. — Це ті, хто воював на континенті й після розгрому Квантунської армії потрапив до росіян у Сибір… Ну, та ви, наш друже, — з ніг до голови окинув він Мукудорі, — лиха скуштували ще більше. Подумати тільки: так довго бути на зайнятому росіянами острові! Де ж ви переховувалися, Мукудорі-сан, та що їли, бідолашний? — мовби й справді перейнявшись пережитою ним бідою, запитав.
Мукудорі розповів про своє колишнє пристановище — темну "лисячу нору", в якій жив; про підніжний харч — викинуті прибоєм краби, рибу, капусту-ламінарію, іншу морську живність, яку він збирав і їв, щоб не загинути з голоду.
Від тієї сумної згадки в нього по тілу побігли мурашки, і він раптово замовк.
— Я вас слухаю, друже. Говоріть далі, — підбадьорив його майор.
— А що говорити? — наважився запитати Мукудорі. — Я вдома — от і все.
— Ні, любий, не все, — люб'язно заперечив американець. — І вдома, на рідній землі, треба довести — такий, на жаль, тепер час! — що ви — справжній син Ніппон і вболіваєте за розквіт країни.
— Великої Японії більше нема! — з гіркотою заявив Мукудорі.
— Так, поки що нема, — і собі "гірко" усміхнувся офіцер. — Але ж ви хочете, щоб вона була? — запитав.
— Звичайно, хочу…
— От ми й порозумілися, — потер долоні "вболівальник" за долю Японії. — Цього прагнемо й ми, ваші друзі, які тимчасово нібито окупували вашу землю. Буду з вами відвертим: ви нам повинні де в чому допомогти. Зокрема нас цікавить ваше перебування на Карафуто. Як ви туди потрапили, де розташовано табір для військовополонених, куди вас возили на роботу, скільки з вами там ще було японців?
На якусь мить Мукудорі, завагавшись, все ж почав розповідати.
Усе сказане ним майор занотовував у блокнот.
— Кажете, з Отомарі вас возили навіть в Сірітору?[73]
— Так, — відповів Мукудорі. — І навіть у Тойохару[74].
— Ну, і як — сподобався вам більшовицький полон? — пожартував майор.
— Полон як полон, — хитнув головою Мукудорі. — Неволя, а в ній, звісно, не солодко.
— Це правда.
Перш ніж знову почати розпитувати Мукудорі про те, що його, розвідника, цікавило, американець завів розмову про життя-буття в полоні.
— Ви такий худий, — "жалісливо" мовив майор. — Очевидно, більшовики змушували вас працювати день і ніч без відпочинку?
— Ні, працювали ми не більше, ніж треба, хоч, правда, немарно мовиться: позичена кішка мишей не дуже гарно ловить.
— Хе, я вас розумію, — підморгнув йому співбесідник. — Отже, тихий саботаж, "старання" про людське око, аби день до вечора.
— Майже що так.
Довідавшись, що Мукудорі, перебуваючи в полоні, вивчив російську мову, янкі зрадів.
— Ви той, хто нам так потрібен, — мовив він. — Кокікі-сан не помилився, зв'язавшись із вами. Я схвалюю цей вибір.
Вони ще з півгодини побесідували і на цьому закінчили.
Візит Мукудорі в Абасірі увінчався тим, що йому запропонували працювати в тамтешньому порту. Так він, за гріш продавши душу "вірним друзям" Японії, опинився в Абасірі. В його обов'язки входило налагоджувати контакти з тими, хто, як і він, недавно побував у Радянському Союзі. Пізніше, коли радянські торговельні й риболовецькі судна почали відвідувати японські порти, Мукудорі, враховуючи його знання російської мови, влаштували на відповідальнішу посаду — гідом-перекладачем.
ГОСТІ З ТОГО БЕРЕГА
Минув час, спливли тяжкі повоєнні літа…
"Люб'язного" американського офіцера, який з ним тоді розмовляв, Мукудорі більше не бачив. Але розумів: той янкі безслідно не зник. Його присутність відчувалася майже фізично.
Щоразу даючи гідові-перекладачу, себто Мукудорі, нове завдання, Кокікі виконував волю заокеанського шефа, невидимого майора таємної служби окупаційних військ.
І Мукудорі старався. Заводив "дружбу" з репатріантами: втершись до них у довіру, як і наказував Кокікі, випитував, що його цікавило — все до найменших дрібниць про Курили й Сахалін, — а потім доповідав своєму хазяїнові.
— Ти здібний учень, — якось похвалив його Кокікі, вручаючи чималу грошову винагороду. — І далі не лінуйся, Мукі, — порадив. — Твоє старання, як бачиш, чогось та варте.
Легко зароблені гроші лягали в кишеню бережливого селюка-хоккайдця. П'янив успіх. А все ж мимохіть ворухнулася прикрість, коли Мукудорі згадав свою далеку юність.
Йому важко діставалася кожна копійчина, проте то був чесний, гідний людини заробіток. І його тодішнє життя, дарма що пов'язане з небезпекою — штормами та ураганами, теж було відверте й чесне.
Тепер усе змінилося. На мить здалося, мовби він потрапив у нереальний світ, сповнений привидів.
"Театр тіней", — подумав.
Бо Мукудорі таки став маріонеткою. Власне, він нею і був, маріонеткою, яку на кін виставляла чиясь спритна рука: вона керувала всіма його вчинками.
От із цього й почалося "мирне" повоєнне життя колишнього солдата імператорської армії. Бусідо, тобто шлях воїна-самурая (правда, тепер прихований, непомітний), вів Мукудорі в майбутнє, точніше: невідь-куди.
За останній рік доля принесла йому і горе й радість.
Якось восени серед ночі в батьківській хаті спалахнула пожежа. Ніщо не вціліло. Сестри згоріли відразу, а мати з тяжкими опіками потрапила в лікарню. Врятувати її не вдалося — через кілька днів вона померла теж.
Перед смертю покликала сина.
— Мукі, — ледь чутно мовила. — Найдужче за все на світі я бажаю, щоб ти був щасливим і ніколи більше не брав зброї. Брязкіт її робить людину жорстокою. Пам'ятай це.
Його вразили слова матері. Бідна! Вона навіть не здогадувалася, що зброї син ніколи й не залишав, хіба що тоді, коли опинився в полоні.
Він тяжко пережив смерть рідних. Дорікав собі за те, що, може, взагалі не треба було залишати висілка.
Після трагічного випадку ще кілька разів навідувався в Фурабоку. В мовчанні зупинився біля попелища, де колись стояла приземиста хатина. В підніжжі гори відвідав кладовище.
Над свіжими могилами сумно перешіптувалося бамбукове гілля.
"Брязкіт зброї робить людину жорстокою", — згадалися слова матері. Проте серце його нині заполонив лише біль, і він гірко заплакав.
Того ж дня повернувся в Абасірі… Коли судно знялося з якоря й залишило Фурабоку, Мукудорі довго не спускався в трюм — усе стояв і стояв на палубі, аж поки високе нагір'я заступило і бухту, й розкидані вподовж берега хатини.
Так він назавжди попрощався з рідним висілком.
Час загоює рани. В щоденному клопоті Мукудорі почав забувати про втрату. Згодом одержав підвищення по службі, став гідом-перекладачем. Тоді-то й подарувала доля несподівану радість. В Абасірі померла дружина його дядечка, полковника Сімури. Ні дітей, ні близької рідні в неї не залишилося. Все майно та чималі заощадження дісталися прямому спадкоємцю Мукудорі.
З тісної кімнати, в якій він жив після переїзду з Фурабоку, перебрався в просторий дім на березі Абасірігави.
Негадано-неждано став багатим домовласником; грошові заощадження та фамільні коштовності дядечка, що перейшли до нього в спадок, розв'язали руки, і він твердо вирішив порвати з Кокікі, з усім тим, чому так ревно служив.
— Хотів повернутися в парчі, та вийшло інакше — вернувся злидарем, — зло кепкував із себе, коли його, полоненого, з Сахаліну привезли на батьківщину.
Тепер Мукудорі зловтішно сміявся з долі, вочевидь переконавшись, що те прислів'я про парчу й злидарство говорило неправду.
— Я, телепень, покладав надію на острівну скриньку дядечка, — вголос мовив. — Вона б, звичайно, відкрила мені дорогу до нездійсненного — стати амімото, рибопромисловцем чи, може, й самим президентом компанії. Боги ж розпорядилися інакше: щастя прийшло звідки й не чекав. Банзай! — в нестямі від радості вигукнув.
— Що тут діється? З ким ти воюєш? — почувся знайомий голос.
На порозі, де не візьмись, з'явився Кокікі.
Мукудорі запросив його до кімнати. Діставши з-за ширми пласку подушку дзабутон, поклав на підлогу перед столиком.
— Сідайте, Кокікі-сан, — показав жестом.
І хоч, як і раніше, назвав свого покровителя шанобливо, вживаючи прикладку "сан", у голосі прозвучала прихована іронія.
Кокікі її відчув.
— Я радий за тебе, Мукі, — удаючи, що нічого не зрозумів, мовив. — Така вдача, як тобі, випадає рідко й не кожному.
— Спасибі, — подякував Мукудорі і тут же випалив: — Більше вам я не служу.
Ледь помітна усмішка торкнулася уст коротуна. Мовби ляльковий Іванець-киванець, схилився він над столиком, на знак згоди відважуючи поклони.
А Мукудорі вів далі:
— Ви мене підтримали в скрутний час. За це щира дяка. Тепер хочу здійснити давній намір: придбати шхуну, зайнятися рибопромислом.
Вилицювате обличчя Кокікі залишалося непорушним. На ньому не здригнувся жоден мускул. Зручніше вмостившись на подушці, уважно слухав співрозмовника.
(Продовження на наступній сторінці)