— …Цікавитесь, нафторозвіднику, що шукає наша Міжнародна експедиція? — після мовчанки озвався Кім Михайлович. — Та про це, містере, відомо всьому світу — щоправда, вам тут під водою ніяк читати газет! А вони, знаєте, в тому числі й газети вашої країни, про експедицію "Гондвана" пишуть постійно й багато. Якщо ж ви такий невіглас, поясню. За рішенням ЮНЕСКО для вивчення дна океану була організована Міжнародна індоокеанська експедиція. Ось уже не один рік майже двадцять країн світу посилають сюди свої дослідні кораблі. І американське судно "Віма" вивчало, до речі, західне розгалуження серединно-індоокеанського підводного хребта — він недалеко звідси. Словом, можна було б багато розповідати — і критися нам, дослідникам, як бачите, нічого. Але дозвольте вас запитати: кому розповідати і навіщо? — звернувся Кім Михайлович до містера-безіменця. — Вам? Так ви ж давно мерці! І силкуєтеся в домовину покласти все людство. Не вийде, панове! А зараз ми вимагаємо ось чого: негайно поверніть привласнений вами наш підводний апарат-дзвін, щоб ми могли піднятися на поверхню.
— Я вас розумію, комодоре! — сатаніючи від люті, "лагідно" мовив містер Ікс. — East or West, home is best,[7] — по-англійськи додав він. — Але не вийде! Спершу ми вам прищепимо — всім, всім, всім! — заверещав він, — зябра, а вже потім ви плавом доберетеся до рідного корабля.
— Place for everything and everything in its place,[8] a… xa-xa-xa-xa! — зареготав Бетлер.
— Шкода, — підводячись із крісла, закінчив містер Ікс. — Розмови у нас не вийшло.
"Він, щоб присікатись, знайшов причину…" Це Данило, згадавши вивчену колись байку про вовка і ягня, докинув репліку.
Втім, хоч ми й потрапили у вовчу пащу, ягнятами себе не вважали. Ще поборемося!
ПОЛОН
— Панькатися з ними нічого, але й випускати із боксу не бійтеся, — чув я, як містер Ікс наказував Бетлеру. — Все одно самотужки вони на поверхню не виберуться.
Що правда, то правда: без нашого дзвона чи іншого підводного апарата ми приречені. Можна, звичайно, піднятися, якщо пощастить, у гідрокостюмі, але тоді — неминуча смерть: ми ж бо компресійовані до півкілометрової глибини, а Заєць ще глибше.
— Де ті ублюдки? — запитав Данило.
— Які?
— З пірнаючих блюдець.
— Містер Ікс і ще двоє з ним недавно сідали в "Мустанг", — відповів я, — А "У нас в Техасі" он — на прив'язі.
В ілюмінатор було видно лише корму пірнаючого блюдця, яке висіло за палями під гаражем.
Потім і воно попливло слідом за "Мустангом Дракулою".
На об'єкті "Баракуда" залишилась тільки обслуга та ми. Альфрера не взяли: Кім Михайлович таки наполіг.
Нас тримали у відсіку А-прім. Доглядав, як і раніше, містер Осел.
Хоч серед нас нікого не звали Іваном, підводний сторож говорив:
— Лублу руській Іваня!
І натягав на голову мою безкозирку.
— О, велл? — цікавився.
— Добре, добре! — відповідав я. — Личить, як корові сідло.
— Karawell? Karawella?[9] — запитував він. — О'кей!
— От бовдур, так бовдур! — сміявся Данило.
Минав день за днем, одноманітно, напружено, а ми були відмежовані від усього світу і поки що не знаходили виходу, як вирватися з пастки. Я пропонував захопити відсік Бе-прім, де знаходився пульт управління і куди нас більше не пускали.
— Може, передамо на "Садко" гідросигнал, — казав я.
— Е, Васю, думали про це й ми, — відповів Кім Михайлович. — Нічого не вийде — ти ж бачиш, як вони сторожко доглядають та міцно задраюють люк.
З відсіку А-прім, нашої в'язниці, двері вели і вниз — через шлюз у воду. Щодня до нас навідувався то один, то другий нирець: повертаючись із океану, вони в нашому відсіку перепочивали. Що вони там робили, ми не знали. Одного разу крізь ілюмінатор на "подвір'ї" об'єкта "Баракуда" вгледіли з десяток одягнутих у гідрокостюми нирців. Вони колом оточили людину, на якій не було нічогісінько — гола. Людина повільно пливла, пірнала, щось ніби намагалася схопити.
— Ось він, витвір їхніх рук! — зауважив Кім Михайлович. — Людина із штучними зябрами.
Від однієї думки, що на таких істот можуть перетворити й нас, моторошно ставало на душі. Та нас ні на мить не покидала надія вирватися звідси. Ми знали: там, на поверхні океану, — наші друзі. Вони не заспокояться, аж поки не зроблять усе можливе, щоб дізнатися, що ж трапилося з посланим у глибини дзвоном-ліфтом. А довідавшись, неодмінно подадуть допомогу.
Вода спалахувала в сяйві прожекторів, висвітлюючи серед довколишньої темряви "вікно". Та часто прожектори гасли, і наступала ніч. І тоді, щоб якось відігнати причепливі думки про безвихідь, ми розповідали один одному про себе та своє життя.
Я дізнався, що Данило — колишній гірник. Після служби на флоті він не залишив моря — демобілізувавшись, пішов на роботу в Інститут океанології, став акванавтом.
— А чого ж, — говорив він. — Робота підводника схожа на шахтарську, тільки що вода податливіша, легше в неї вгризатися, ніж у пласт антрациту. В нас там, у Горлівці, зараз ой як гарно! Доріжки підсихають на весняному вітрі, пробуджуються сади. А Ніна моя із синочком усе виглядають мене з дороги…
І він раптом заспівав про те, як сплять кургани темні, випалені сонцем, та про хлопця молодого, що вийшов у степ донецький. Удавав із себе Данило черствого й товстошкірого, а виявилось: у нього теж душа вразлива.
Розтривожив він нас своєю піснею. Кожен згадав далеке й рідне.
Спогад-інтермеццо
…Ген по розлогій долині — густий, лискучий рогіз. Чубаті вихори очерету спроквола гойдаються під вітром. Недарма ж село наше Очеретяним зветься.
За пагорбом, край села, степи широкі. Розкинулися, розляглися з кінця в кінець. Здається, повінь скреслої річки, вийшовши з берегів, хлюпоче до обрію.
Бувало, йдеш полем; затамувавши подих, слухаєш гомін та спів, якими земля повниться, — і самому співати хочеться.
Пробач мені, поле, — подумав я, — що забрів від тебе за тридев'ять земель.
З нашого села багато хто на флоті служить. Он і Сашко-водовоз, він теж із моряків.
Сашко — не схожий на сільських парубків хлопець. На засіяному ластовинням обличчі, під великим гачкуватим носом, неначе щіточки, якими я, малий, хату й курей малюю, стирчать тоненькі вуса. У діда мого вони руді, вицвілі, а Сашкові — чорні, лиснючі.
Смугастий, продірявлений тільник світлими й темними обручами обтягає, — щоб вони, бува, не розсипалися, — кістляві ребра. На лівій руці, як голубії на моїм голубнику, ліниво сидять попелясті чайки, кораблі гойдаються.
Матрос-водовоз навчив мене грати на балалайці і показувати — розтулена перед запаленою лампою долоня — фокуси. Тому я в усьому намагався бути схожим на нього.
Над вилинялими, стернистими степами переспілою динею висне жовтогаряче сонце.
У такі серпневі, жнив'яні дні село наше ніби вимирає: всі в полі, на току або в загінці, де, не вщухаючи, гуркочуть комбайни. Ми, хлопчаки, теж у степу, але здебільше — на баштані.
Дід мій — сторож. І я, аніскілечки не боячись злого Сірка, воджу хлопців до дідової "резиденції" — солом'яного, розчепіреного, мов циганський намет, куреня.
Там я й познайомився з Сашком.
Коли б не прийшов до діда Степана, завжди на баштані стовбичить довготелесий колгоспний водовоз. Припнувшії до кілка сухоребру кобилу, він розлягався в пропахлому динями затінку і плів захоплюючі небилиці. Про моря й океани, про кругосвітні подорожі й піратів. А ще про те, як у Босфорі й Дарданеллах на шаланді плавав.
— Мастак баланду травити! — сердився коваль дядько Федос, коли я згадував при ньому Сашка. — А сам, крім задрипаного баркаса, путнього корабля не бачив.
Дядько Федос сам із моряків. Я спочатку не знав, що то за баланда та чого її треба травити — адже баландою в нашому селі зветься несмачно зварена юшка (та й не погоджувавсь я в думках із ковалем, що Сашко ледар і баламут!). Лише пізніше зрозумів, що баланду травити означає теревенити, вести пусті балачки, а полундрою зветься команда "Стережись!"
Степ маками заквітчаний. Хмарки прудкокрилі. Вітер… Поки ми нишпоримо по баштані, вибираючи "найкращого" кавуна, Сашко з дідусем про щось гомонять. Дідова мова доступна й зрозуміла, Сашкової ж ніяк не збагну. Він говорить загадково й незвично. Раз у раз називає — що воно таке? — кефель, аврал, зюйдвестка.
Потім дід Степан, як завжди кахикаючи, встає, і, йдучи од куреня, говорить:
— Ех, Сашко, Сашко, бути б тобі, коли б не Нюрка, адміралом!
На що водовоз, досмоктуючи "бичка", сумно відповідає:
— Да, папаша, ти прав, — і знехотя плететься запрягати кобилу.
День догоряє огнисто. За хмарними лісами й імлистими крутогорами темнішає степ, пагорбиться кавунами.
Як хороше ночувати в дідусевім курені! Коли вечір напне сині вітрила, здається: то зовсім не курінь, а казкова шаланда, на яку Сашко-адмірал узяв і мене.
(Продовження на наступній сторінці)