Човен здригнувся, ніби його днище наштовхнулося на риф. Могло бути й таке, бо підходів до острова ми не знаємо. Але тут же з’ясувалася причина поштовху. Ліворуч од шлюпки, мов привид, виткнуло свою морду якесь страховисько. Паща бегемота, спина вигорблена, широка. Петраченко різко повертає праворуч, потім лягає на попередній курс. Це й рятує нас від небезпеки нової зустрічі з морським чудовиськом.
Вчені одразу визначили, що то був морський слон. На Сент-Полі вони не водяться, але інколи запливають сюди з півдня. От з ними ми і здибалися.
Морські слони чатують на нас і при вході до бухти: обабіч човна за кілька метрів з води витикаються їхні страшні морди.
Вузький прохід між невисокими кам’яними бар’єрами, що, мов клешні краба, витнувся з обох сторін, веде до затишної бухти. Ніхто нас не зустрічає. Навколо ніяких ознак життя. Та й бухта тільки так зветься: ані причалу, ні якірної стоянки. Безлюддя.
І це нас зацікавлює ще більше – що ж за острів? А острів справді незвичайний – острів-вулкан..
В океані чимало суходолів вулканічного походження. Але цей – особливий. Якщо інші острови утворилися внаслідок тривалого вулканічного виверження, то Сент-Поль – дітище однієї миті. Колись дуже давно вибухнув велетенський вулкан та й скам’янів над водою. Ото і є Сент-Поль, до якого ми причалили.
Хто першим відкрив Сент-Поль – невідомо, хоча згадки про нього є в лоціях ще шістнадцятого століття. З європейців першим причалив сюди в 1696 році мореплавець Ван-Фламінго. Відтоді Сент-Поль відвідують численні рибалки та мисливці на тюленів і китів. Десь в середині дев’ятнадцятого століття, точніше – з 1841 року, тут оселилося кілька мисливців напостійно. Але дуже скоро вони покинули ці землі – ненадійне пристановище тут для людини: постійні шторми, тумани, нестача продуктів харчування.
Островом відчаю назвав Сент-Поль французький вчений Обер, котрий присвятив йому книгу, "Два роки на острові відчаю".
На всьому тут тавро велетенського поштовху й руйнації: схили круті, прямовисні, утворені скидами вулканічної лави й граніту. Звідусюди над цією кількакілометровою кам’яною пасткою, мов складені в штабелі дошки, нависає гранітне – то чорне, як антрацит, то криваво-червоне – громаддя виверженої породи.
Лоції застерігають: з крутих берегів можуть відколюватися небезпечні кам’яні уламки; на якір ставати не рекомендується. Сама бухта – не що інше, як зруйнований кратер вулкана, заповнений водою.
… Вікторія Чернишова розшукує зразки порід. Гострим кінцем молотка, схожого на гуцульський топірець, відколює уламки граніту, ми з Петраченком збираємо все це в рюкзаки.
Поминувши урвище, попадаємо у невеликий вибалок. Кущиста трава, як наша нехворощ, клубочиться ген до самої вершини; всюди – купина, а між нею невеличкі рівчаки, густо втоптані чиїмись лапами.
Що то за сліди?
– Дивись, дивись! – кричить Петраченко. – Качки!
– Які качки?
– А он!
За купиною щось майнуло. Я поспішив туди, але нічого не побачив – тільки трава хиталася, зачеплена кимось. Раптом угорі, за лобатим валуном, що не знаю яким дивом утримувався на цьому стрімкому гранітному підмурку, – щось сильно загорланило – ніби заграло в очеретяну дудку.
– Та це ж пінгвіни!
Ось вони! Двоє стоять над нами. Білі груди, мов фалди фрака, крильця, голова увінчана золотавим чубчиком. Пінгвіни махають крильцями – вітають, значить, нас.
Привіт, привіт!
Птахи високо заходять, а ще вище гніздяться… Петраченко – навздогін, та пінгвіни, мов жаби, перескакують з каменя на камень: скік-скік – не догнати… Їх тут цілі колонії. На пінгвінячі схованки натикаємося через кожні десять кроків. Касяновичу вдалося піймати двох пінгвінят. Ми з Петраченком теж прихопили по одному. Та коли піднімалися по трапу, вони, продерши торбину, повискакували у воду і – до берега.
Тут ще сила-силенна кроликів, тих прожерливих кроликів, що на сусідньому острові повністю знищили відому кергеленську капусту, якою полярники рятувалися від цинги.
Ні, острів не назвеш мертвою землею. Вирує він, не схожий на інші суходоли, живе своїм життям. Он біля води з кам’яних щілин виривається дим, смердить сіркою, а коли прикладеш руку, віє нестерпним теплом… То – вулканічні гази. І всюди б’ють гарячі джерела. Вода в бухті, як у великому казані, щойно поставленому на вогонь. Унизу гаряча, зверху – прохолодніша. Але навіть зверху є місця, де вона, мов окріп, – риба сюди не запливає. Але риба в кратері є, у верхніх шарах води. Оце так вулкан! Чим не запорозький казан, по вінця повен юшки!
Та найцікавіше ждало нас на березі.
Росте, схилившись до води, як у нашому селі осока, гостролиста травиця. Валяються металеві верші – хтось, видно, ловив омарів, якими славляться тутешні води. Біля підніжжя гори – поїдене іржею жерло старовинної гармати… Тут же, поруч, руїни будинку. На цей острів, як і на Амстердам, не раз заходили пірати. Хоч морські довідники зазначають, що на Сент-Полі є хижка із запасом одягу і харчів для тих, хто зазнає аварії, проте нічого цього ми тут не побачили. Руїни. Запустіння.
На острові рідко хто буває, хіба що буря заганяє поодиноких китобійців. А відомості про місце його розташування і підходи до нього – старі, ще за 1853 рік.
І все ж, певно, хтось тут бував, якщо лишились сліди людського житла.
З оцих почорнілих, зарослих мохом кам’яних брил перед нами постає (ціла історія…
Ми з Петраченком спустилися до берега. Вода в кратері нерухома, як олово. У дзвінкій тиші міжгір’я кожне слово відлунює далеко і дзвінко. Впаде камінець – луна підхоплює той звук і множить стоголосо.
Прибережні скелі, куди навіть у повноводдя не дістають хвилі, ряботять викарбуваними на граніті написами. Тисаком зішкрябуємо з тих брил нарости. Читаємо. Про що вони, ці перші повернені нами до життя слова? Хто розкриє нам таємницю чийогось життя? Це не слова надгробків – це голос боротьби людини зі стихією.
Ось зізнання якогось Фаєкафа. Він попав на острів під час бурі. А скільки прожив тут і чи вирвався з кам’яної пастки – невідомо.
Напис за 1870 рік свідчить, що тут жив ще один робінзон – Павло Болет.
Та найбільше зацікавив напис, що його ми надибали зовсім випадково, в останню годину перебування на острові.
Володя Петраченко підійшов до води помити руки. Повертаючись, спіткнувся об кам’яну брилу, до половини залиту водою, коли підвівся, помітив на камені напис, який ледь проступав з-під моху.
– Ходи-но сюди! – гукнув.
Я поспішив до нього.
Нас уже давно кличуть товариші, а ми заклопотано схилилися над гранітом. Літера за літерою відвойовуємо в давнини, вириваємо з полону забуття кожне слово. Граніт так цоріс мохом, що доводиться з силою його обдряпувати. І зрештою, хоч як ревно беріг граніт свою таємницю, ми все-таки до неї докопалися!
Ось що ми прочитали: "Маров А. В. 1852–1857".
Отже, в минулому столітті на Сент-Полі побував і наш співвітчизник. Хто він, як попав сюди, як прожив ті п’ять довгих самітних років?
Минувшина мовчить – не розтуляє уст. І, мабуть, ніколи не розтулить.
Ці острови, загублені в океані, з сивої давнини були й лишаються останньою гаванню для багатьох блукачів, котрих спіткала катастрофа. Бо звідси немає вороття, принаймні для більшості…
Знявшись із якоря і вийшовши з-під прикриття Сент-Поля, ми відразу ж попали в обійми вітру. Синоптики сповістили: з півночі, з зони тропічних ураганів і одночасно з сорокових ревучих широт насувається шторм. Його наближення відчувалося в усьому: в облозі хмар, у горах-хвилях, що обступали судно, в шаленому подиху вітру, який сердито вив у снастях, холодними бризками жбурляв в обличчя. "Витязь" простував далі й далі на південь, у холодні антарктичні води. Десь збоку, по правому борту, лежала група необжитих островів архіпелагу Крозе. Були вони біля самих воріт Антарктиди. Суворі хвилі, посланці білого континенту, од віку до віку злостиво гризли їхні береги: стрімкі, гострошпилі скелі, неприступні бухточки, викинуті на берег рештки кораблів.
Як і Сент-Польг ці суходоли – теж пристановище для потерпілих…
З островом Крозе пов’язана доля ще одного нашого співвітчизника – Роскова, мисливця на морських слонів. Він жив тут на початку минулого століття. Пожовклі аркушики його щоденника, які майже півтора століття пролежали на острові Східний, – їх тільки недавно знайшла серед руїн острівної хижки французька експедиція, – розповідають…
Щоденник Роскова. Це сталося 28 травня 1825 року. Під знаком нещасливої зірки вирушив я на шхуні "Пригода" з Порт-Луї, (взявши курс до островів Крозе. Бажання довідатися, що то за суходоли, та надія добре заробити спонукали мене на цю мандрівку.
Ми надумали висадитися на острови, щоб наповнити бочки жиром морських слонів. Судновласник М. Блакі доручив керувати полюванням капітанові М. Фотерінгаму. Команда складалася з шістнадцяти чоловік: французи, англійці, іспанці, португальці, голландці. То була мішанина, якої важко уникнути, вербуючи екіпаж на судно в колоніях, де моряків обмаль і платня їм надто висока.
Увечері 4 липня, після важкої плавби, ми побачили землю, а п’ятого стали на якір під ударами норд-весту біля острова Східний з архіпелагу Крозе.
(Продовження на наступній сторінці)