– Камрад, камрад! – лунає звідусюди.
Остров’яни сміються й плачуть, плачуть від радощів: нарешті за довгі місяці перебування тут їм пощастило зустріти людей: через примхливу погоду, що міняється кілька разів на день, і за браком надійного місця висадки острів цілий рік відрізаний від решти світу. Аборигени? Щось несхоже. Обличчя європейців, мова, здається, французька. Так, самітні остров’яни, – їх чоловік чотирнадцять, – французи, метеорологи тутешньої станції. Крім неї, на острові нічого більше немає. Від Південної Америки до Австралійського материка це єдина метеостанція, хоч мореплавцям з кожним днем треба більше знати про метеорологічну обстановку цього буряного району. От і стараються французькі хлопці – для своїх і для всіх моряків, щоб ті спокійно почувалися в океані.
Федір Пастернак трохи розуміє по-французьки. Отже, спільну мову знайдено.
Капітан вибрав місце висадки вдало – північно-східне закінчення острова, мис Хоскен. Його сплюснуті, розсипані праворуч скелі прикрили нас від північного вітру. Хвилі, натикаючись на кам’яний бар’єр, розбивалися, і до берега долинало тільки їхнє притихле відгоміння…
У невеликій бухточці, куди ми дісталися, – вузький, зроблений нашвидкуруч пірс, порослий з боків слизькими бородатими водорослями. Не могло бути й мови, щоб пришвартувати до нього судно: і глибини не ті, і не той причал. Якір кинули за кілька кабельтових од берега на глибині тридцяти метрів. І ця стоянка також тимчасова й ненадійна: стрімкі прибережні течії весь час намагалися розвернути судно бортом до вітру. З берега нам видно, як воно від кожного пориву сіпається.
Не знаю, хто з нас Паганель і хто Гленарван. У всякому разі географічна обізнаність Анатолія, очевидно, дає йому підставу вважати себе за всезнаючого Паганеля.
Експедиція розділилася на дві групи: одні – геологи і ті, що їм допомагали, вирушили до крайнього східного мису шукати корінні породи; інші, на чолі з Пастернаком, озброївшись банками і марлевими хватками, подалися в бухту збирати жуків, водяних бліх тощо. Петраченко, Анукін і я, пішли до підніжжя розлогих гір.
Перескакуючи щілини, утворені внаслідок землетрусу, ми наблизились до пагорбів Антрекасто. Увесь острів – дітище вулканічної діяльності покритий горами. Висота окремих сягає майже півкілометра, і над ними висить хмарна завіса. Але там, де ми йдемо, гори не високі, а рівнина між ними всіяна гострими, як лезо ножа, невеличкими скелястими складками – здається, хвилі забурунились та й скам’яніли так навічно. Геологи розповідали, що нібито на Амстердамі так виступають з-під грунту корінні породи землі. Для них, геологів, це явище цікаве, нам же кам’яні хвилі завдають немало клопоту.
Рухатися можна, тільки перескакуючи з гребеня на гребінь цього мертвого кам’яного моря. Хибний крок – і гранітні леза розсікають підошви, ранять ноги. Руки в подряпинах, закривавлені…
З-під ніг, зненацька захоплені, часом вискакують здоровенні руді коти. І, кинувшись урозтіч, зникають за скелями. Колись безневинні домашні тварини, символ сімейного затишку, завезені на ці безлюдні острови мореплавцями, вони здичавіли і стали справжніми тиграми, од яких і людині перепадає.
Хоч здаля острів здається зеленим, рослинність тут чахла. Що ж, тридцять восьма паралель, дихання Антарктиди, середньомісячна температура – плюс десять-дванадцять градусів. Якісь приземкуваті, як наш північний кедрач, кущики зрідка клубочаться в міжгір’ї, та ще травиця – вибілені, злинялі на вітрах рідкі пасма, що гойдаються де-не-де.
Сувора, необжита земля. Сюди рідко хто заглядає – коли-не-коли китобої, що йдуть з промислу, чи мисливці на тюленів припливуть. Острів лежить далеко від морських доріг. У минулі століття, коли кораблі, що йшли з Європи в країни Сходу, огинали Африку, Амстердам і Сент-Поль були ще на видноті. Не один бездомний блукач, зазнавши морської катастрофи, знайшов собі тут пристановище – могилу: вибратися звідси неможливо, хіба якась щаслива нагода, коли з судна, що проходить мимо, помітять робінзона.
Про такий один епізод нам розповіли на острові. З 1522 року, часу відкриття суходолу, ця історія про життя самітного остров’янина не поодинока.
… Капітан Якобсон був посланцем самого пекла. Матроси недаром говорили, що він душу дияволу продав. Майже рік не бачили вони землі. Якщо пожадливість притаманна багатьом власникам-промисловцям, то про Якобсона можна сказати, що жадоба й жорстокість становили зміст його нікчемного життя. Про це найкраще могли розказати нещасні, ошукані обіцянками матроси, завербовані на борт цього жахливого корабля. І хоч оповіді про галери відійшли в минуле, а невільницькі базари існували лиш десь у Центральній Африці чи в глушині Південної Америки, все ж тут, під носом освічених монархів, корабель Якобсона був плавучою пасткою рабів. Тільки смерть або щаслива нагода могли (покласти край їхнім мукам!
Кушка жорстоких негідників як хотіла знущалася з цих ошуканих людей.
Та всьому е кінець. Настав він і терпінню команди китобійця. Матроси підняли бунт. Вирішили поквитатися з капітаном. Але серед них виявився зрадник. Змову було викрито, а над бунтарями вчинено розправу. Кількох матросів Якобсон на місці розстріляв, решту, скрутивши руки, замкнув у темному, смердючому трюмі, щоб, повернувшись на батьківщину, віддати під суд. (Той, хто сам порушує закон, часто вдається до його захисту). Та найжорстокіше розправився він з трьома ватажками бунту. Залишивши їм кілька літрів прісної води і трохи харчів, безжальний англієць висадив нещасних серед океану на непридатному для плавання човні.
Як вони дісталися берега – то ціла історія. Щілини у днищі човна, куди просочувалася вода, законопачували ганчір’ям. Голодували, терпіли від холоду, змагалися із штормами. Двоє з них так і не побачили берега, а один дістався до Амстердаму.
На той час острів був незаселений, і мореплавець став його господарем. Але що багатство – ці угіддя, на яких паслися череди корів, затоки, повні риби, бухти, де кишіло тюленями та іншою морською звіриною, – коли знаєш, що ніколи не повернешся на землю своїх батьків!
Через п’ятнадцять років, коли до острова, повертаючись із промислу, дісталася китобійна шхуна, неподалік причалу, на місці теперішньої метеостанції, моряки побачили хатину, складену з брил вулканічної породи. Вона була схожа на житло первісної людини: базальтова брила правила за стіл. На ній гостроносі, витесані з каменя знаряддя – сокира, скребло, ніж, наконечники стріл, виготовлені з перламутрових скалок. З них же, а також із риб’ячих кісток робінзон майстрував і гачки. І хоч руки його ще донедавна справно ладнали все необхідне для існування, сам остров’янин втратив людську подобу.
Густа, скуйовджена щетина покривала його худе обличчя: очі погаслі. Та раптом у них спалахнула звіряча лють чи страх. Коли до нього заговорили, він кинувся тікати. Нарешті його спіймали, але штурман, що знався на медицині, не міг поручитися, що доставить нещасного живим до материка: надто глибоко фізична і душевна недуга пустила своє згубне коріння.
За кілька днів до приходу шхуни в африканський Порт-Елізабет матрос помер.
Так трагічно скінчилася одна з численних робінзонад цього острова.
Жюль Берн, якого цікавили такі пригоди, звісно, знав і про далекі Амстердамські острови. Недаром свого Паганеля і його попутників він висаджує саме на цей острів, історія якого так рясніє майже фантастичними пригодами…
Тепер, виходивши вздовж і впоперек ці загублені в океані землі, можна сказати, де великий романіст мав слушність, де помилявся в описі острова, його природи.
Що не острів – то літопис чвар і кровопролиття, літопис того часу, коли його поневолювали. Амстердам – не виняток. Він був пристановищем морських блукачів і піратів. Про це на острові в будинку метеорологів нагадує макет корсарського фрегата "Алабама", збудованого англійцями як товарне судно, але згодом використане для піратських наскоків. Не раз і Амстердам давав піратам схованку.
Спочатку острів належав Голландії, як земля, нібито відкрита голландцем Фламінгом, хоча задовго до Фламінга його відвідували і мадагаскарці, і мореплавці з Африки. Потім Амстердам став власністю якогось поляка. Але теж ненадовго. Протягом століть острів багато разів переходив з рук до рук – історія, типова для всіх колоніальних земель.
На початку нинішнього століття Англія, Франція та інші капіталістичні держави прагнули закріпити свою владу над територіями, відкритими ними раніше в самій Антарктиді і в сусідніх з нею субантарктичних районах. У 1912 році створено французьку генеральну компанію островів Кергелен, Сент-Поль і Амстердам. Пізніше Франція декретом закріпила свої колишні зазіхання на ці острови, і вони перейшли до управління генерал-губернатора Мадагаскару.
Нас попередили, що треба бути обережними, оскільки на острові чимало тріщин, утворених під час землетрусів. Відвідавши мис Антрекасто – гострошпилі, скелясті завали, – ми йшли до підніжжя найвищої, розташованої в центрі острова гори. Володя Петраченко, поранивши ногу, з півдороги повернувся назад. І ми з Анукіним лишились удвох.
З гори відкривається широка панорама: праворуч розлогі міжгір’я, попереду – голубінь океану. Пахне прип’яла трава. Вітер доносить гомін прибою. Од висоти дзвенить у вухах, наморочиться голова.
Спочатку я йшов з Анатолієм поруч, потім трохи відстав, збираючи якісь непримітні, пожухлі квіти, і тільки хотів було його наздогнати, як мій друг раптом десь зник. Місце було рівне, де ж йому подітися? Не міг же він крізь землю провалитись!
(Продовження на наступній сторінці)