Тому із-за неї все частіше й частіше вибухали сварки та лайки. Хлопці вовком дивилися на Петра й Михайла, все закидали їм, що вони підпали під вплив Катерини. Ті лаяли хлопців, що вони вже надто розбешталися: вже й так слава пішла про комуну на весь посьолок.
– Це Катерина розпускає, – казали Іван і Андрій.
– Та дуже ви їй потрібні!
Наслідком постійних сварок дисципліна впала. Кімната вже не підміталася, а підлога не милася, з самої зими. Здавалося, що героїчні дружні часи, коли все було загальне, коли жили, ні про що не думаючи, минули назавжди.
Все частіш і частіш виявлялося розходження в поглядах; все ясніш і яскравіш хлопці ділилися на два ворожі табори, але ще часто в часи примирення вони згадували минулу, важку зиму.
А зима справді була знаменна.
Тоді кімната підміталася щотижня. Петро, правда, завжди протестував проти такого безглуздого витрачання часу, підлога милася перед вечірками, або перед приїздом матерів, хлопці одержували 12 пайків на п’ять чоловіків. Палити теж було чим: жили напроти цвинтаря.
Коли догорали останні дрова – робили наскок на хрести. Правда, комуна не соромилася і менш почесної здобичі, як-то огорожа, паркан, що траплявся по дорозі, ворота, що їх хазяїн-дурень не встиг здійняти, але це була випадкова пожива. Хрести ж були основою добробуту.
В їхньому ж дворі усе було ціле, і коли іноді чувся підозрілий тріскіт, хлопці вискакували з поліняками обороняти свій двір. Вони щиро обурювалися на людське нахабство; хазяйка їхнього двору могла спати спокійно. Правда, нічні походи хлопців непокоїли її і вона їх страхала, що вони таки покутують колись свій гріх.
Для наскоків вибирали завжди глупу, бурхливу ніч. П’ятеро тіней виходило на вулицю, озиралися; нікого немає. Сиротливо вищала рейка, потім тріщали дошки і четверо щезали, а п’ятий вартував. Поверталися довгою шеренгою з хрестами на плечах і з завзяттям в серці. Ці походи звалися хрестовими походами.
Здобич складалася в кухні і вкривалася білизною та всяким дрантям. На ранок увесь двір знав, що комуна ходила на влови. Даша (хазяйка – Дар Петрівна) хитала головою, а останні мешканці заздро зазирали до дверей, і, певно, зі злості приходили лаятися і загрожували подати скаргу…
Тоді виходив Петро, закладав руки в кишені і казав:
– Заховайте вашу скаргу в кишеню і катісь…
Хлопці вискакували з грізним тюканням, і хоробрий оборонець громадської доброчинності зникав до найближчого такого ж випадку.
Це звалося антирелігійною пропагандою.
Але дужий ворог роду людського, і сьогодні вночі Даша розбудила хлопців.
– Швидше, швидше, там зовсім розбирають…
Коли хлопці вискочили на вулицю, юрба чоловік на п’ятдесят бігала, лаялася, навіть билася. Міліціонер, не знаючи, що робити, просив лише не дуже сильно кричати. Але хлопцям це не сподобалося.
– Що за нахабство. Так за одну ніч усе рознесуть. А варити їжу треба ще буде місяців два-три.
Вирішили гуртом піти до міліціонера.
– Що ви дозволяєте державне майно розтягувати?
– Але що я можу зробити? Не стрілять же.
Андрій:
– Ет, все одно. Ходім на той бік, може, хоч там бабів менше.
Але тільки вони звернули на ріг, як назустріч юрба.
– Стій!
– Міліція, ет, чорт.
Ті підходили з рушницями за плечима.
– Що ви тут робите?
– А ви що?
– Ви хто такі?
– А ви хто такі?
– От ми вам покажемо, хто ми такі! Дошки ломать?! Забирайтеся зараз же додому!
– Це не міліція, – шепоче Андрій, – це своя хевра. Міліція прямо бере, а ці балакають.
– Ша! Бачили ми й не таких! Давайте союз; там унизу баби ламають. Ми дом-комуна номер первий. А ви?
– А ми з військової школи курсанти.
Виявилося, що в них за плечима рейки прив’язані: військові хитрощі, пояснювали ті.
З диким голосом побігли усі разом униз. Юрба почала розбігатися, і хлопцям на цей раз довелося працювати до ранку.
Коли кімната була вже повна, звернулися до Даші, й вона з половини поступилася кухнею.
Петро в цьому нальоті участі не брав.
Петро повертався додому пізно.
Петро тої ночі не ночував.
Нарешті, Петро навіть чоботи ретельно ваксив і сам причісувався. Ґудзики пришив до ширінки і бензином вивів плями.
Хлопці хитали головою й казали:
– Петре, Петре, пропаде твоя головонька. І з ким-то ти крутиш, з ким ночі ночуєш?
Але Петро нікому нічого не казав і тепер, коли прийшов ранком, хлопці підняли галас: це свинство, нарешті. Десь ходить, а ніхто нічого не знає! До кого латаєшся?
– Ні до кого я не латаюся.
А, так він так, добре-добре, вони все знають. Дурень він от що. Галька сама на нього падає, а він як тютя мокра ходить. О, якби на когось на них, то той показав би.
– Холява!
Петро щось відповів і знялася лайка. Хлопці називали Петра ідеалістом, а в комуні це слово було за лайливе. Нарешті озвався й Михайло:
– А вам що до того, що він робить?
– Як що? – здивувалися щиро хлопці, – що ж ми за товариші, коли він нічого не говорить.
– Дурні ви, а не товариші.
– Краще бути дурнем, аніж малахольним катаринщиком, – сказав Андрій і сів писати щось.
За хвилину він вивісив таку "сводку".
1. Андріївський фронт прощупування ворога й перші заходи.
2. Дмитрівський фронт без змін.
3. Іванівський фронт вчора вночі зроблено напад, що перейшов на багнетний бій.
З інших – відомостей немає.
Начштаба латальників Андрій Пупка.
Хоча ні для кого не було секретом, що Іван вчора з якоюсь постаттю білою всю ніч на цвинтарі був, а Андрій з Варкою десь вештався, що Дмитро щезає "законно", бо одружитися збирається, та Петро чомусь образився й назвав усіх свинями.
– Та чорт би вас забрав з вашими забобонами, – кричав Іван, – що там матерій всяких шукаєте! Знаємо! Вам грішним потрібно те, що під матерією. От!
Петро кипів, Михайло спокійно.
– Ну, то що?
– Як що? На біса ж ви на нас нападаєте? Дурень ти, – мовив Михайло з жалем, – можна й з гарного зробити погане.
А Іван:
– Коли ти щось гарне побачив там, то поцілуй…
Але Петро перебив.
– Ти слухай, скотина. Дурень ти. От-що!
Знявся галас. Нарешті Михайло зупинив.
– Та годі. Скоро все одно роз’їдемось, це ж даремна річ сперечатися.
Згодом Петро питав Михайла:
– Як ти можеш бути таким спокійним?
– А чого б я хвилювався? Мені просто іноді шкода їх…
– Їх? Ану їх під три чорти, але ж ти розумієш, це ми така – грядуща зміна.
– Ну, не всі ж на їх схожі, – підвівся Михайло, – я працюю сьогодні на вночішній, буду ранком.
Підвівся і Петро, почав шукати пальто.
– І ти на вночішній? – іронічно спитав Іван. Петро нічого не відповів, а тільки грюкнув дверима.
Чекав Галину він довго. Нарешті, побачив її – підбігла засапана і зараз же потягла.
– Ти не боїшся тепер ходити зо мною?
– Ні.
– Слава богу!
Ні, тепер йому нічого боятися її, бо вона вже не буде сіпати його на вулиці й кричати на все місто, як різана. Правда?
– Ого! Пугало ти турецьке. Я ж тебе… А сам. Усіх собак стрічних лякаєш своєю гривою.
– Буза.
– Що? А хто ("ну й логіка"), коли я забула в комуні парасоля, взяв його й пішов в дощ не розчиняючи. Я? Може я, скажеш? – і вона так енергійно наступала на нього, що він визнав усі свої провини в минулому і в майбутньому.
Йшли весело балакаючи… йшли… йшли… Вибилася з-під хустки коса чорна, розгорілися щоки від вітру весняного і незчувся Петро, як поцілував Галину. Поцілував прямо в вухо, спікся і радий був крізь землю провалитися.
А вона скрикнула сердито. Але побачивши Петрове обличчя з переляканими очима намистом, як рветься разок, засміялася дзвінко.
А той зрадів, від радощів аж дух захопило.
Так вона не сердиться? Зовсім? І все забуде? Нічого не буде казати. Хай це мине й забудеться.
– Забудеться?
Ні, вона, мабуть, не забуде… І сміялася дужче й дужче.
– Ні-ні, то вітер пролетів.
А він таки справді поцілував її? Та то він помилився! Та то йому так здалося!
І була вона така безтурботно весела, ласкава, що Петрові подумалося:
"А може, й справді я помилився?"
Додому пізно проводив її. Вже й ліхтарі яскраво горіли й трамваї бігли порожні. Говорили про Катерину й Михайла.
– Гарна ця Катерина, – сказав Петро. Галина глянула скоса.
– Нічого, – раптом, – вона тобою не цікавиться зовсім! Ти не думай!
Але Петро (дурень) не звернув уваги на це. Його мучили такі думи: 1) як він їй стисне руку і 2) чи не сердиться вона таки на нього. Не встиг Петро стиснути їй руку "з натяком", як підійшли Михайло й Катерина. Гукнули здаля.
– Петре, Галино, заждіть!
Озвалася Галя.
– От ми зустрілися з Петром випадково, а він не хоче мене проводити.
(Продовження на наступній сторінці)