Петро хотів був щось відповісти, але глянув на її усмішку, змовк і задумався над тим, що він таки справді занехаяв себе, але в кожному разі він в цьому винен менше всіх. І справді, може тайна такого неуважного ставлення до одягу була в тому, що він якось боявся дівчат. Потрапивши в їхнє коло, він не знав куди подіти свої довгі руки та ноги, сидів мовчки і потім раптом (ніби: чорт його забери, пропадать, так пропадать!) починав незграбно рухатися й, як він висловлювався, триматися "пікантно" або, як казав Іван, просто "по-ідіотському": сміявся, голосно говорив, безладно жестикулював, а потім знову затихав, не знаючи, що робити й казати далі.
Тому дівчата ставилися до нього трохи насмішкувато ("як старші" "халера на їхню голову?" – це Петро).
Та й він, здавалося, мало думав про них. От і тепер радий був утекти, але Галя міцно тримала його руку й тягла за собою.
Петро не смів сперечатися, але його непокоїло одне: що, як він зустріне кого з комуни? Буде тоді історія, засміють його до смерти. Ще подумають, що він закоханий! І Петро од цих думок аж спітнів.
Рішуче зупинився:
– Я не можу… я дуже поспішаю, Галю… у мене важливі справи…
– Не бреши, не бреши, будь ласка. А чому ти не був на зборах?
– На яких?
– От! Сьогодні ж вівторок…
– Ах… чорт би мене розірвав, та чекай же… – злякався Петро.
– Чекай! – і Галя почала вичитувати йому…
Він і такий, і сякий, і голова в нього капустяна, і путящого з нього нічого не буде… а коли він, вже каючись, почав п’ятірнею чухати потилицю, вона призналася, що сьогодні свято і зборів ніяких не було. Петро розсердився:
– Що я дурень, чи що?..
Але Галина не дала договорити.
– А що я знаю, ну?
– Що ж ти можеш знати, нічого не знаєш.
– Ні, знаю, тобі відмовили вчора останні два учні.
– Де ж ти про це довідалася?
– Довідалася. Знаю й чому… Один забув табличку множення (поки ти не вчив його, то він хоч це пам’ятав!), а другий сів на іспиті з історії, бо сказав, що Батиїв похід був 1613 року. Ага! Хто сказав йому цю дурницю?
– Дурницю? Я…
– Ти? Ах ти… певно якогось вірша робив.
– Не робив, а писав.
– Однаково.
– Ні, не однаково, то чоботи роблять… м… м…
Помовчали.
Петро:
– А знаєш, я, врешті, радий, що скінчив з цими бельбасами. Залишилась в мене ще одна ідіотка, ну така дурна, аж крутиться. Знаєш, що вона мені сказала вчора: "Платон дуже вродливий мущина". – Чому? – запитав я. Вона бачила його фотографічну картку! Розумієш? От дурепа. Я спитав, чи не бачила вона у нас в музеї гравюри Юлія Цезаря з автографом українською мовою? Вона обіцяла піти подивитися… О-ох, морока мені з нею. А тут ще заліки треба здавати… Е… куди ж ми зайшли? М… м…
– У сад.
– А мені додому треба, – сказав Петро, обтираючи кашкетом спітніле чоло. – Ти не боїшся, Галю?
Галина нічого не відповіла, подала руку і сказала сердито:
– Бувай, – і пішла.
Петро подався просто додому, але місячна ніч так хитро обдурила його, що він довго ходив вулицями, усміхаючися сам собі, і лише коли вже місяць лизнув білим язиком хрести на цвинтарі, потрапив додому.
На дверях був замок; це вартовий не витримав літньої ночі і втік з хати. Тихо. А на цвинтарі шелест, і сміх, і тіні під кам’яними хрестами.
Знав Петро, що там і Андрій, і Дмитро, і Іван – вся комунія. Може, Михайло де в читальні сидить. О, цей Михайло витримає і не таку ніч. Завжди один, сам, понурий і мовчазний. Правда, були якісь чутки, що він залишив на фронті якусь Катерину, цю саму, здається, але Михайло нічого не казав, і хлопці лише догадувалися.
Чекати не було чого: все одно повернуться не швидко і, хоч це проти правил, доводиться лізти вікном.
Не спиться Петрові, чи тому, що місяць срібним ґудзиком око жмурить, а за плечима двадцять років лише, чи, може, тому, що Галину зустрів. Може.
Довго думав Петро про щось, вже вдарило дванадцять і місяць сідав.
"І де їх чорти носять? А завтра рано вставати!" – Заснув.
Хлопці прийшли додому аж під ранок, Михайла й Дмитра ще не було. Вже й полягали, коли хтось постукав.
– Стукають, – сказав Іван. – Хто вартовий. Ти, здається, Андрію. Піди відчини.
– Дрихне, – озвався Данило, що спав з Петром на одному ліжкові, – дрихне, чортова перечниця.
– Бреше, вставати не хоче, ану стукни його по черепу.
Данило штовхнув Андрія.
– Вставай відчиняти.
Андрій образився.
– Ач, наказувач знайшовся, я черговий, доки не заснув, а вночі чергових немає. Та вже й більше дванадцяти.
– А хто ж відчинить?
– А я знаю? Хай відчинить, хто завтра вартує.
На завтра мав вартувати Андрій, а тому він пірнув у юридичні тонкощі, доводячи, що він може спокійнісінько спати собі цілу ніч, хоч би там бандити у хату лізли… До семи годин ранку.
Поки хлопці сперечалися, знадвору почали ламати двері.
– Та відчиніть же, – почулося.
Нарешті Петро, згадуючи предків і проклинаючи нащадків, відчинив. Увійшов Михайло, скинув шапку і запитав:
– Курити є?
– Ти іноді задаєш на диво ідіотські питання, – звичайно немає, – відповів Петро.
– Ну так у мене є! Вставайте!
Вмить усі хлопці були біля Михайла.
– От і гаразд, а то всі бички попалили, Андрій навіть під ліжком підмів і під скринею шукали, – гомоніли радісно хлопці, але Михайло їх обдурив.
– Та немає в мене, то я нарочито, щоб ви в інший раз швидше відчиняли.
Лаялись:
– Коли покликав, то хоч роди, а дай закурить!
– Ну й життя. Я всі кишені повивертав і хоч би тоді крихтонька, – зідхнув хтось жалібно.
Коли доводилося сидіти без хліба і в холоді, хлопці не піддавались одчаєві, але не палити зранку це було справді над силу.
В таких випадках їх охоплювала якась нудьга, якийсь неспокій, що потім перетворювались на чорну меланхолію і, нарешті, все скінчувалося сваркою з-за якої-небудь дурниці.
Петро справді перевернув ранком усе догори ногами. На біду Дмитро десь завіявся, а всі гроші завжди були в нього. Лежали тихо.
– Не штовхайся, – крикнув раптом Андрій, – я тебе як штовхону. Посунься, бо я лежу з самого краю.
– І що в тебе за звичка придушувати мене до стіни.
– Ну-ну. Курити нічого, так вже й лаються, – озвався Михайло.
Хвилини дві тяглася мовчанка.
– Миша, а Миша… може, в тебе є хоч трохи витрусити. А? – це Іван. – Бичок, може, де заховався.
Всі напружено чекали.
– Ні, немає…
Зітхнули. Тоскно пробивався світанок через брудні шибки на темні стіни, почорнілі ще з зими.
– Ех, коли я був малим, то кізяки курив і були вони такі смачні, як первосортний тютюн.
– Кинь, Петре, – озвався Андрій.
Петро сів і, мрійно дивлячись у вікно, казав далі:
– Так. Первосортний. Дрібна крошка і запашний.
– Та кинь же!
– Шкода, що борошна не можна палити…
Хлопці обурилися. І що за свинство справді: цей Петро завжди не до речі жартує: палити кортить, аж у середині болить, а він жартує. Теж знайшов чим жартувати!
Знов стало тихо, і не було ніякої надії закурити, але Михайло вдруге обдурив хлопців; він насипав на стіл махряка, й хлопці з рекордною швидкістю скрутили товстелезні цигарки…
– Сьогодні приходила Дашка й гроші за місяць правила… Я пообіцяв, – сказав Петро.
Хлопці щиро здивувалися.
– Пообіцяв? Це цікаво. А де ж ти візьмеш, хто ж платити буде?
– Це вже не моє діло. Дмитро – завгосп.
Саме в цю хвилину увійшов Дмитро і відразу ж почав лаятись.
– Ви чого двері не зачиняєте? Хочете, щоб, як той раз, чоботи вкрали. Спите як кури, а двері настіж.
Ніхто не відповів. Дехто вже спав, а декому ліньки було сперечатись, – все обійшлося тихо.
Десь кричав півень. В кімнаті було спокійно, лиш Петро бурмотів крізь сон і свистів носом.
II
Далеко-далеко, за широкими ланами, за високими лісами, кувала зозуля.
Стоїть Катерина, стоїть прислухається.
Вже й небо впало чорне-чорне, і далеко десь кинувсь рибальський вогник угору. Налетіли співи з села, переплутались, затремтіли над водою і погасли в хвилях.
І знов тихо, тихо.
Катерина проста селянська дівчина, з бровами сонцем випаленими, з очима вітром степовим навіяними.
– Чудна дівка, і заміж не іде, і з хлопцями не гуляє, а прийде ранком: де була, не говорить, та не чуть, щоб гуляла з ким на селі.
А вона ходила до Дніпра, прислухалася до співів, невиразно мріяла. Іноді тихою ходою дряпався Дніпром пароплав. Це з міста.
Там життя цікаве, зовсім одмінне, нове і люди там справжні люди. Справді, у великому місті воно має бути новим, не таким, як тут, де ще й досі панує дяк, а дядьки по-старому пиячать, – тільки не горілка вже, а самогон.
Минав час, падало жовте листя, все прозоріше ставало небо, і ранком туманіла земля.
(Продовження на наступній сторінці)