Бутаков цілі дні проводив на високому мисі, який далеко висувався в море. Ще влітку там заклали форт Косарал, де повинні були зимувати моряки разом з півсотнею уральських козаків та загоном Орської піхоти. І Поспєлов та Акишев супроводили лейтенанта. На спорудженні форту працювали всі разом: матроси, козаки й піхота. Будували велику казарму на сто чоловік, два цейхгаузи, пекарню, стайню, вівчарню, клуню, житловий будинок, штаб з канцелярією, насипали вали, рили землянки, складали груби, крили бляхою дахи, робили саман і цеглу, місили на паливо кізяки. І Орські солдати та козаки здивовано помічали, що ніхто з начальства не дасться, не репетує, не загрожує кулаками та різками, а всі працюють ретельно й сумлінно і не потребують ніяких погроз.
Шевченко спробував включитися в цю напружену загальну роботу, але Бутаков категорично заборонив йому братися не за своє діло.
— Не застудіть собі руки, добродію мій, — суворо сказав він. — Допомагайте Вернерові упорядковувати колекції, пишіть вірші, малюйте, що хочете, читайте. А тут вистачить людей і без вас.
На початку жовтня прийшла в Раїм оказія. Сюди вона приходила разів три-чотири на рік, тому дожидали її з особливим нетерпінням.
Пошту для косаральців привезли з Раїма рибалки з ватаги і кинули купою на стіл у майбутній канцелярії форту. В одну мить кімната виповнилася людьми, а поручик Богомолов почав голосно викликати адресатів. Була така тіснява, що найближчі передавали викликаному лист і він одразу починав продиратися до виходу, щоб наодинці з насолодою прочитати теплі рядки, порадіти їм або важко зітхнути, коли звістки були сумні.
Шевченко і Вернер стояли в кутку і з хвилюванням та надією дивилися, як Богомолов бере лист за листом. Ось-ось виголосить він і їх прізвища. Але купа листів танула на очах, і нарешті вони упевнилися, що для них нема нічого. Кімната відразу спорожніла. Мовчки пішли вони до виходу. У Томаша тремтіли губи, він ледве стримував сльози. Шевченко тримався краще. Сутеніло. Мовчки лягли вони на свої койки, не дивлячись один на одного. Знадвору було чути, як сухо й тріскуче шарудить очерет. У відкритому тундуку згасало небо.
— Важко бути самотнім, — вирвалося в Тараса Григоровича. — Чекаєш листів, але ж чужі люди не розуміють, не можуть зрозуміти, як вони потрібні в неволі! Пече серце туга, як спрага в Каракумах. Була б у мене мати або дружина — вони б зрозуміли і написали б...
— Написали б! — гірко всміхнувся Вернер. — Ось у мене і мати, і дружина є. І сестри... І навіть дитина, якої я ще не бачив. А листів — нема. Мовчать вже третій рік. Краще б їх зовсім не було! Тоді б я не чекав марно. І був би спокійний твердий, як скеля.
І рвучко відвернувся обличчям до кереге.
Шевченко мовчав, потім підвівся, сів до столу, викресав вогню, запалив каганець і почав писати.
Приаральський степ був ще бідніший і пустельніший ніж біля Орська. Тут у всьому відчувалося сусідство двох пустель — Каракумів та Барсуків. Глинясті або кам'янисто-піщані пагорби де-не-де порослі колючками або ріденьким ковилем та сліпучо-білі солончакові низовини — чаші давно пересохлих озер — стомлювали зір своєю блискучою білизною. Голі кістяковидні кущики саксаулу й невідомо звідки принесені вітром прозорі кулі перекотиполя — ось і все, що бачив тут Шевченко, блукаючи в околицях Косаралу, крім хащів очерету, що сухо тріщали під вітром. І над усім цим низьке холодне жовтневе небо.
І небо невмите, і заспані хвилі; І понад берегом геть-геть, Неначе п'яний, очерет Без вітру гнеться. Боже милий!
Чи довго бути ще мені В оцій незамкнутій тюрмі, Понад оцим нікчемним морем Нудити світом? Не говорить, Мовчить і гнеться, мов жива, В степу пожовклая трава; Не хоче правдоньки сказать. А більше ні в кого спитать147.
Так писав Тарас Григорович днів через п'ять після приходу пошти, самотньо блукаючи дюнами там, де каламутні води Сирдар'ї важко переборювали ледве прикриту водою мілину, що довгим язиком вдавалася в море. В один з цих днів він побачив Крулікевича, який здалека махав йому безкозиркою. Це було так несподівано, що Шевченко зупинився і, нашвидку сховавши свою книжечку за халяву, широко розвів руками.
— Яким чудом ви тут, колего? Я був певний, що ви повернулися в Орськ з командою генерала Шрейбера, — радісно приказував він, тиснучи руку Крулікевича.
— Так воно й передбачалося. Але на ночівлі мене вкусила в ногу гадюка. Дотягай мене на возі до найближчого форту й покинули під догляд тамтешнього фельдшера. Та не він мене вилікував, а один уральський козак своїми травами. А тепер оказія знов привезла мене до Косаралу. Мабуть, буду тут зимувати, якщо не забере та ж оказія, повертаючись до Оренбурга, — розповідав Крулікевич, придивляючись до поета. — А ви хоч і схудли, але вигляд наче бадьоріший. Та й засмага у вас чудова. Справжній циган. Одразу видно, що обвіяли вас усі вітри моря. Ну як вам плавалося? Що бачили, що відкрили?
— Бачили бурі, навіть смерть зустрічали не раз, та вона нас не помітила, — всміхнувся Шевченко. — Але ж ви для мене завжди і скрізь джерело новин. Розкажіть же, що зараз дається на білому світі?
— В пустелях пересихають від спеки будь-які джерела. Майже пересох за це літо і я. Коли б не шматок однієї польської газети, яку мені передали товариші з Оренбурга, я б жодного слова не міг вам сказати. А цю газету тутешні йолопи на три чверті подерли, на цигарки. Залишилося два абзаци про Францію. Там вже два роки неврожай, селяни голодують, а городяни гинуть без хліба й без роботи. В травні зібралися Установчі збори. Народ вимагає закону про право на працю, вимагає роботи й хліба. Щоб заспокоїти безробітних, улаштували державні майстерні, але це крапля в морі! Демонстрація вдерлася в зал засідань Установчих зборів з своєю петицією. Перелякані депутати порозбігалися.
Тоді народ оголосив Установчі збори розпущеними, а депутатів — позбавленими мандатів, але потім солдати розігнали демонстрантів, заарештували проводирів, і Установчі збори продовжили свою роботу. А що далі було — невідомо, бо газета обірвана.
— А що кажуть люди з конвою оказії?
— Нічого не кажуть. Я навіть не наважуюся розпитувати, бо наших конфірмованих у цьому конвої нема, а спитати малознайому людину — надто небезпечно. Дехто з наших вже за таке й до Сибіру потрапив. А от в Раїмі є лікар Кількевич148, родом з Литви. Він іноді одержує листи з батьківщини і добрим друзям дещо розповідає. Раджу вам з ним ближче познайомитись. Порядна, чесна людина, але трохи боязка. Бо ж і він колись був під слідством: розбалакався з одним пацієнтом, а той написав на нього донос. Ледве викрутився, бідолаха. Тепер, "обпікшись на гарячому, дме й на холодну воду".
Поговорили ще трохи, і Крулікевич попрощався з Шевченком. Він поспішав до Раїма, до якого від Косаралу було не менше шести верст, та ще й треба було перепливти неглибоку притоку Сирдар'ї.
Багато став тепер писати Тарас Григорович. Знов і знов малював сумні картини важкої селянської долі, де жіноча краса — не щастя, а лихо. Частіше й частіше з'являлася в його творах і постать кріпака, кинутого в казарму паном, щоб без перешкод оволодіти його дружиною або нареченою. Змальовував він і трагічну долю вдови, немічної старенької матері, в якої забрали єдиного сина-годувальника. І самотня мати, випросивши на паперті гріш, відразу віддає цей гріш на свічку за здоров'я своєї дитини.
Чимало й пісень написав він тієї осені. То веселих, то сумних, і найбільше від жіночого імені: бідна наймичка ходить босоніж, мріючи про саф'янові чобітки, щоб взути їх на танці і хоч один раз потанцювати разом з багатирками, а донька багача сидить удома, не може вийти на мить до коханого, бо батьки не дозволяють їй кохатися з бідним сиротиною, і залишається дівчина-багатирка на все життя самотньою, і відквітає нікому не потрібною її молодість і краса.
Але найбільш душевної снаги, найбільше серця вклав він у вірші, де кликав не миритися з неправдою життя. Наточить він вірного товариша, заховає його за халяву і піде з ним вершити суд і завойовувати правду. Мужньо і міцно бринів голос поета, і навіть самий вірш набував металевого тембру і сили.
Коли почалися приморозки, зимівники перейшли з жолим уїв у землянки і під сухе й тріскуче шарудіння очерету почали обробляти зібрані астрономічні дані, систематизувати колекції. Читали також новоодержані книжки та журнали.
Якось уранці примчало до Косаралу кілька вершників-казахів.
— Де тут майири живуть? — спитав найстаріший і найповажніший з них.
— Таких у нас нема, — презирливо посміхнувся уралець з білявим чубом, що хвацько стирчав з-під шапки, зсунутої набакир.
— Ну, коли майирів нема, — давай генерала! — наполягав аксакал. — Велику до нього маємо справу.
— Ач, куди сягнув! "Генерала", — перекривив його козак. — Іди до моряків, — показав він на землянку Бутакова.
— Велику маємо до тебе справу, — повторив аксакал, входячи до лейтенанта. — Здрастуй, руський начальник! Поможи нам, пожалста!
— Здрастуйте, добрі люди. Сідайте, — привітно відповів Бутаков, вказуючи на лаву і знов опускаючись у своє улюблене крісло. — Яке лихо привело вас до мене?
— Ой бой, великий лихо! — похитав головою старий. — Тут, в очеретах, живе джульбарс. Великий, довгий як кінь, а на зріст маленький, як баран. Наші жигіти хотіли його вбити, шукали, а він заховається — нема. А потім щоночі він баран у нас їсть, кінь їсть, — по пальцях рахував аксакал, — маленький дитина теж їсть.
(Продовження на наступній сторінці)