— Привезуть його п'яного, — підхопив Терм, — піднімуть на корабель, як труп, а він кого ногою, кого рукою де доведеться тиче. Всіх нас линьками шмагав, на реї при штормовому вітрі, знущаючись, во фрунт становив. Не один звідти за борт звалився. Добре, коли виловлять, а ні — так батюшка відразу по новопреставленому рабу Божому панахиду править. Ненавиділи ми того Юнкера, як сатану, навіть пани офіцери теж його не терпіли.
— Прийшли ми на Камчатку, — знов заговорив Парфенов, затягуючись цигаркою, — здали вантаж, а на транспорті ані палива, ані харчів. Авачинська губа вже кригою бралася, треба було або пробиватися на вільну воду, або зимувати на Камчатці. Побачив Олексій Іванович, що підступає біда, і наказав команді сокирами рубати кригу. Два тижні рубали ми її день і ніч, але поки ми надсаджувалися, Юнкер, замість риби або оленини для команди, купив дванадцять їздових собак камчатської породи для "всепідданійшого подарунка государю імператору", і тих псів довелося ще годувати. Ох і голод тоді для нас настав!
— Розкажи краще, як ми в Бразілії голодували, — перебив марсовий Клюкін.
— Не підганяй! Ніч велика, — відмахнувся боцман. — Поки наш лейтенант повернеться — все встигнемо розказати. Ух, і шпурляло ж нас хвилями в тому Тихому океані! Тут одну ніч похитало і то смертний час згадали, а що Арал проти Тихого? Калюжа! А хвилі там які! Суне наче справжня гора. Таких будинків у Петербурзі на Невсько-му нема. Камбуз заливало. Гарячого не варили. Горілки не було, бо Юнкер все вихлестав. Мокрі ходили до нитки. Сухарі попліснявіли. Цілий місяць штормило. Нарешті затихло. Думали, зайдемо на Сандвічеві острови по харчі, бо ж собакам віддали останнє. Правда, наші хлопці під кінець у море їх мало не всіх покидали: хвилею, мовляв, змило. Але Юнкер нікуди не зайшов і гнав корабель до миса Горн. Голодували ми так, що щурів поїли і останніх двох собак зварили і з'їли. Почалася цинга. Люди мруть, а Юнкер п'є без просипу. Тут вже офіцери за нас заступилися. Всі свої консерви в загальний казан віддали, а Юнкеру сказали, що не дозволять матросів катувати. Вони з ним не віталися, розмовляли тільки в службових справах і писали йому на нього самого рапорти: так, мовляв, і так, доводимо до вашого відома, що лейтенант Юнкер веде нетверезе і непристойне життя, незаконно витрачає державні гроші і державне майно, знущається з команди. Просимо вжити суворих заходів. Напишуть і сунуть йому в руки. А команда гине. Щодня спускали в море померлих, бо ж люди труїлися гнилим м'ясом або мерли з голоду. Батюшка не встигав підправляти похорон. Нарешті зайшли ми в ту річку... ми її... Риво-Живейро...
— Ріо-де-Жанейро.
— Я й кажу Живейро. Стоїмо біля гирла, а ввійти не можемо: б'є нам вітер у самий бугшприт. Тільки на четвертий день увійшли. А тим часом ще четверо померли, і поховали ми їх по-морському, в хвилях океанських... Кинули якір. Офіцери замкнули п'яного Юнкера в каюті, а Олексій Іванович з'їхав на берег, здобув десь грошей, і того ж дня приставили нам на корабель борошно і свіжий хліб, м'ясо, крупу і все, що належить. На той час так наші люди ослабли, що, кинувши якір, не могли закріпити паруси. Поліз один мічман на щогли і просто пообрубував їх.
— Ну тут ми віджили, підгодувалися, відпочили і рушили назад, на батьківщину. Тільки за всі його труди нашому Олексію Івановичу не подяка, а самі неприємності вийшли, і ніхто з офіцерів ані підвищення, ані грошової нагороди не одержав, як належить за кругосвітнє плавання, а Юнкер, падлюка, ще й нашого лейтенанта бунтівником виставив.
— Аде ще плавав ваш лейтенант? — спитав Тарас Григорович.
— Спочатку в Свеаборг відправили, потім у Північному океані плавав. Скуштував лиха. Проте тепер сам адмірал Беллінгсгаузен та інші найславетніші моряки за нього заступилися. Обслідує він, дасть Бог, оце море — велику нагороду заслужить.
Парфенов глибоко зітхнув і знов затягнувся цигаркою. Зверху спустилися підвахтенні і вклалися спати. Парфенов позіхнув.
Поспати б трошки, тільки ж коли б часом тривоги не зняли... Шевченко підвівся і вийшов на палубу.
— Котра година? — пошепки спитав він Макшеєва. Макшеєв глянув на небо — туди, де в невеличкому просвітку
яскраво сяяла проміж хмар Капелла145, подумав і відповів:
— Приблизно пів на другу. Про що ви там розмовляли з матросами?
— Вони мені розповідали про кругосвітнє плавання з Олексієм Івановичем на "Або". Чудова він людина, наш лейтенант.
Макшеєв знизав плечима. Шевченко не бачив цього руху, але вгадав його з того, як зашарудів на Макшеєві плащ.
— У солдат і в матросів ніколи нема середини: або орел, герой, ангел, або недолюдок, кат, сатана.
Шевченко промовчав, неприємно вражений його тоном, пройшов на корму. Вахтенні нерухомо стояли на своїх місцях. В їх напружених позах відчувалася тривога. Марсовий на щоглі в зорову трубку оглядав обрій. Ані руху, ані вогника. Тільки глибинна мертва зибінь повільно вколисує шхуну на рівному гнучкому склі заштилі-лого моря.
— О Господи! І де він там блукає в пітьмі? Чи довго в вир або в ковбаню потрапити? — зітхнув хтось.
Шевченко задумливо дивився у темряву. Якесь дивне заціпеніння охопило його. Невловима дрімота тьмарила його свідомість... Прокинувся він раптом, ніби хтось його штовхнув, розплющив очі — і дивовижна картина розкрилася перед ним.
Густі хмари, що звечора вкривали небо, зникли. Неосяжне зоряне небо розкрило вгорі своє іскристе склепіння, а за бортом ритмічно коливалося м'яке гнучке скло заснулого моря, густо всипане віддзеркаленими зорями. Одні з них ніби плавали на поверхні блискучими брильянтовими квітами, інші ніби повільно потопали, танули в глибині і ледве блимали звідти тьмяним фосфоричним сяйвом, немов лісові світляки.
Зорі в небі урочисто текли своїм одвічним шляхом, а в морі вони гралися, то раптом сплітаючись у вогняні гірлянди, то розсипалися на яскраві букети й бризки вогню, щоб, пересипавшись через дзеркальну бганку, блимнути на мить срібними змійками, і впасти дощем в іншу борозну, і знов пересипатися там, і сплітатися в низки казкових намист.
Це було невимовно прекрасно. Шевченко зачаровано милувався небаченою картиною, і почуття, подібне до екстазу, до злиття із всесвітом, піднімалося в його грудях. Але це почуття володіло ним лише якусь мить. "Де Бутаков?" — пронизала мозок тривожна думка.
Ледь чутна передсвітанкова прохолода вливалася в оксамитову теплінь ночі. Вахтенні з тривогою позирали на зорі, прислухалися до кожного шарудіння: давно вже час повернутися лейтенантові. Вони переступали з ноги на ногу, тихо проходжувалися палубою, здригалися при кожному сплеску і одразу нахилялися над бортом. Капелла, що звечора стояла на півночі над самим морем, тепер грала в зеніті, переливаючись усіма кольорами райдуги. Надходив світанок.
Раптом за бортом пролунав негучний, знайомий голос:
— Агей, на "Константине"!
І ось вже трапом з моряцькою спритністю легко збігає Бутаков, а за ним — штурман Поспелов.
— Ну як? — питає Макшеєв.
— Чудово! Але підемо до каюти: я мокрий, як миша.
В каюті, як завжди, привітно горить лампа, але ілюмінатори наглухо закриті внутрішніми віконницями. І Бутаков швидко роздягається, залишаючи на підлозі цілу калюжу води. Тихов швидко підхоплює мокре і виносить, а Бутаков, блискаючи веселими очима, швидко витирається і одягає сухе.
— От би чайку зараз гарячого або чарку горілки. Промок як безпритульний собака.
— Розказуйте ж! — квапить Макшеєв, — Де ви так промокли?
— Аце вже тоді, коли ми поверталися, закінчивши промірювання. Залізли в шлюпку, одяглися. Шлюпка йшла вздовж очерету, і очерет зачепив і стягнув в воду наші футштоки. Течія там дуже швидка, а морок же непроглядний. Ще мить — і вони б десь зникли в темряві. Я й плигнув у воду: одягнений, адже ж не можна лишати хівинцям такого речового доказу: на футштоках всі написи російською мовою.
— Невже таки геть все проміряли?! — захоплено вигукнув Акишев.
— Звичайно! Ми обійшли Токмак-Ата і попрямували до найближчого рукава Амудар'ї. Там ми з Ксенофонтом Єгоричем розляглися і з цими злополучними футштоками пішли вбрід впоперек рукава, проміряючи дно. Течія там тиха, але де-не-де траплялися джерела з льодовою водою, а глибина скрізь фут-два не більше. Потім, не виходячи з води, ми обійшли острів між першою і другою протоками і в другому рукаві продовжували промірювання. Записувати довелося вже згодом у шлюпці, при світлі ліхтарика. Обійшли і другий острів, і все вбрід. Третій рукав значно глибший, і течія в ньому така, що не можна ані на мить зупинитися, бо вода видирає землю з-під ніг, а далі дно пішло грузьке й таке мулясте, що ми насилу витягали з нього ноги, наче з густого тіста, і тут вода була місцями льодова. Промерзли ми до кісток. І шлюпку знайшли не відразу. Але тепер діло зроблено. Тепер хай дме вітер: можна спокійно піти звідси і більше не дратувати хівинців, а з ними й самого Нессельроде. Бо ж і з харчами у нас важкувато, а торгувати з ними не можна; це вже було б свідомим порушенням інструкції, — додав Бутаков, сідаючи в теплій куртці за стіл, на якому вже шумів самовар і Тихов наливав "своєму лейтенантові" гарячого чаю з рештками рому, купленого в Раїмі.
Штиль тривав ще кілька днів.
(Продовження на наступній сторінці)