Сьогодні прапорщик і рядовий п'ятого лінійного батальйону відчували себе вільніше, і розмова пішла легко, невимушено. Долгов, син оренбурзького генерала, розпитував Шевченка про Петербург, де він ніколи не бував. Закінчивши кадетський корпус в Оренбурзі, він далі Уфи ніколи не їздив. Почувши, що Шевченко учень Брюллова, і що викупили його, розігравши у лотерею портрет поета Жуковського, написаний Брюлловим, і що був він знайомий з такими вельможами, як князь Рєпнін46, колишній саксонський віце-король, Долгов зовсім розгубився і почав вибачатися, що вчора не запросив його на станцію пообідати і відпустив до якихось станичників у Островній, а не привіз до станичного отамана.
Шевченко одразу заспокоїв його:
— Навпаки, я дуже вам вдячний, що ви мене відпустили до земляків. О третій годині прийшли нарешті коні. Довелося дати їм перепочинок і виїхати лише о п'ятій. Надвечір наші мандрівники дісталися станції Губерлі, де й заночували.
Ще в Оренбурзі чув Шевченко, що від цієї станції відкривається чудовий краєвид на Губерлінські гори, відроги Південного Уралу. Вранці гуляли вони тінистим губерлінським гаєм, берегом веселої гірської річки Губерля, й довго захоплено милувалися величною панорамою гірського кряжа на обрії, а, поснідавши рештками харчів з Островної, до яких Долгов додав пляшку вина і кусень чудового осетрового балика, опівдні поїхали далі.
Дорога спочатку кривуляла горбастою долиною, потім почала заглиблюватися в гори примхливими несподіваними поворотами, іноді ніби повертала назад, але весь час підіймалася вище й вище — до далекого перевалу. В горах дихати було легше, ніж у долині, хоч сонце й тут палило нестерпно і тільки іноді на обрії ліпилися сніжно-білі хмари.
На одному з поворотів вони побачили високий обеліск з рудого граніту, споруджений на місці якоїсь давно забутої значної події. Вони зупинилися, вийшли з тарантаса розім'яти ноги і майже поруч із пам'ятником помітили струмок, що витікав із розколини іржавої скелі. Вони напилися і спробували прочитати напис на пам'ятнику, але від напису збереглося тільки кілька літер, а замість інших стирчали де-не-де іржаві цвяхи. Так нічого й не розібравши, поїхали вони далі.
Гарячий вітер вдарив їм в обличчя на перевалі, і очам їх відкрився неосяжний азіатський степ, по якому йшли сірими хвилями тіні від хмар. Змучені підйомом, коні довго стояли, поводячи змиленими боками, потім дружно побігли рівним, положистим плоскогір'ям і за годину зупинилися на станції Підгірній, останній зупинці перед Орськом.
— Вчора вранці пройшла оказія до Орська, — сказав ямщик, запрягаючи свіжих коней. — Підбилися люди на підйомі. Покотом, кажуть, отут лежали, поки варили їм кашу.
Тарантас спустився в долину і наближався до самотньої хатинки, над якою стирчала висока тичина з жмутом соломи. Це був дорожній прикордонний козацький пікет. Пікетник віддав офіцерові честь і не спитав подорожньої. Проїхавши ще версти з дві, тарантас став повільно підійматися на невисоке плоскогір'я, або по-місцевому сирт. І безмежний, дикий степ прийняв у свої первозданні простори і тарантас із кіньми, і подорожніх — молоденького прапорщика і українського поета Тараса Шевченка.
Степ вражав своєю неосяжною, скорботною пустельністю й бідною рослинністю. Ріденький, вже посивілий ковил, шпичасті будяки та курай. Льодовою тугою війнуло від усього цього на вигнанця, і передчуття важкого й скорботного життя без надії й просвітку стиснуло його серце.
Замовк і Долгов: і перед ним постало майбутнє великим знаком запитання. Ще невідомо, чи судилося йому повернутися звідси, може, доведеться загинути в степу від кулі повстанця-киргиза, від його аркана або соїла, і він мовчав, такий же пригнічений, як і Шевченко.
— А ось і Орська біліє, — ніби сам до себе промовив ямщик. Шевченко здригнувся і почав пильно вдивлятися в степову далечінь, якою, наче велетенські кажани, бігли сірі тіні від хмар. Не одразу знайшов він ледве помітний пагорбок, а на ньому білу пляму, ніби підкреслену і обведену рудою смугою. Жодного дерева не зеленіло біля неї, якіу всій цій скорботній пустелі.
Коні бігли дрібним, але дружним клусом. Біла цятка на пагорбку скоро перетворилася на невеличку кам'яну церкву, навколо якої тулилися казенні споруди. Дахи їх здалеку здавалися рудими смугами. На шляху під пильним оком конвою копирсалися з кетменями, лагодячи дорогу, люди.
Коли тарантас порівнявся з ними, Шевченко аж відсахнувся: у кожного вилицювате монгольське обличчя було спотворено випеченим на лобі тавром, а в багатьох вирвані ніздрі та відрізані вуха.
— Що це за люди? — спитав він через силу ямщика.
— А це бунтівники, каторжани тобто, — відгукнувся той. — Певно, з ватаг Кенесари. Ну, відома річ, побили його наші солдатики. Кого на горло скарали, а кого затаврували.
З загадковою байдужістю провели каторжники очима тарантас, але Шевченко відчув, що під цією байдужістю жевріє невгамована ненависть.
Іноді рідка травичка змінялася камінням, або біліли, наче паморозь, солонці. І все так само коливалися під вітром ріденькі жалюгідні мітелки ковилу.
"Ось вона, моя могила, — подумав Шевченко. І раптом спитав сам себе: — Невже тут можуть лунати пісні? — і сам собі відповів: — Ні, тут не можуть бриніти пісні, тут не може квітнути радість..."
VIII. БАРИМТА
Весь день пробув аул на своїй зруйнованій стоянці. Відкопали і привели до пам'яті ще кількох чоловіків і жінок, але трьох так і не врятували... Відкопали і зібрали поламані кереге і повсті. Частину речей і більшість баранів було врятовано, та все ж таки з величезної отари Джантемир-бая і його роду загинуло понад дві сотні голів.
Після бурі стало холоднувато, але спрага мучила людей і худобу. Не було чим навіть прополоскати горло, в якому так лоскотало від піску. Пересохлі ніздрі вкрилися колючою кіркою, а там, де вчора стояли повні води колодязі й шелестіла квола зелень, тепер височіли бархани сухого сіро-жовтого піску.
Проте пустеля вже вичерпала свою лють: було тихо-тихо. Ледь помітний північний вітрець відсвіжував обличчя, а гребені барханів майже не курилися.
Осторонь копали могилу. Плакали діти над померлою матір'ю, не слухаючи ласкавих розрад старої Кумині. Ридали дорослі онуки над мертвим дідом Монбасаром. І рвала на собі волосся стара удова, проводжаючи в могилу єдиного сина жигіта.
Мертвих поховали. Гіркі сльози родичів замінили їм останнє обмивання.
В аулі Джантемир-бая не було свого постійного мулли, тому один з аксакалів прочитав над мерцями всі уривки молитов, що збереглися в його пам'яті, і коли над могилами зависочіли вже невеличкі піскові горбки, а сонце майже торкнулося далеких барханів, рушив аул у нову важку й довгу дорогу — до других і останніх колодязів.
І вже на верблюдах, навантажених замість загублених речей шкурами і тушами здохлих овець, доспівували жінки свої надгробні плачі-жоктау, сповнені глибокого суму й краси. І довго ще оглядалися вони на покинуті самотні могили, які безслідно зникнуть під сипучими хвилями під час першої ж бурі.
Всю ніч без перепочинку пленталися змучені люди і тварини безкрайньою сухою пустелею. Піски залишилися позаду. Тепер уламки сніжно-білого кристалічного кварцу блищали під місяцем діамантовим розсипом і до крові ранили людям ноги. Ніч була світла. Лише час від часу на небо набігала смуга білих прозорих баранців — і тоді тьмарилися іскри білосніжного кварцу, і пустеля ставала схожою на велике біле озеро з молока з ледь зморщеною тонкою плівкою.
Кульжан їхала на верблюді, лежачи в сідлі для хворих. Очі їй так боліли, що вона майже не могла розплющити їх, але губи, порепані й пересохлі, мимоволі складалися в мрійну усмішку: їй усе здавалося, що лежить вона ще біля бархана, а Жайсак зараз знов нахилиться до неї і почне тихо лизати їй нещасні подряпані очі, і знов затріпотять на її скроні крильцями нічного метелика його вії. Незвична, солодка млость охоплювала її. їй було хороше, як у ранньому дитинстві на руках у матері. Ні, навіть ще краще, ще тепліше, солодше й радісніше.
І ось нарешті настав новий день, ритмічне коливання припинилося, міцні руки Тайжана зняли її на землю, а Кумині подала їй цілу миску холодної джерельної води.
Вона з небувалою насолодою спочатку угамувала спрагу, а тоді занурила обличчя з запаленими повіками в свіжу й холодну вологу. І одразу відчула приплив нових сил і якоїсь нової радості буття.
Минуло кілька днів. Вже більше не чути було розпачливого плачу осиротілих сімей, замовкли зойки знедоленої матері, лишилася позаду пустеля, і тільки кожен день на світанку Кумині та інші вдови виходили з своїх жолимуїв і співали, дивлячись на ранішнє сонце, свої скорботні жоктау.
Зейнеб розшукала в скрині небіжчиці Джевгер її чорну й густу паранджу і примусила Кульжан носити її, щоб дати відпочинок подряпаним хворим очам. І під паранджею Кульжан відчувала, що болять вони щодня менше й менше, і їй здавалося, що вилікував їх Жайсак.
(Продовження на наступній сторінці)