— Так, — нарешті сказав він. — Тепер мені все ясно: ці ваші вірші закликають не просто до селянського повстання, а... до штурму Кастилії. В жандармів нюх добрий. Вони одразу відчули, звідки вітер дме, і, щоб певніше вас покарати, підсунули цареві саме ті рядки, де ви кажете про нього й про царицю. А він злопам'ятний і мстивий. Хочу сказати вам одверто, як друг, і наперед прошу вибачити мою одвертість. У вашому "Сні" є одне речення, що звучить, як на мене... негарно: ви глузуєте з імператриці, тому що вона хвора. А ця підстаркувата жінка, до речі, й не втручається в державні справи.
Шевченко з прихованою іронією глянув на Герна
— Я — мужик і кріпак, — сказав він. — Мене ніхто не вчив, як ставитися до хворих імператриць. Але, на жаль, я надто добре знаю, як ставляться у нас з благословення царів, цариць і царят до підстаркуватих хворих кріпачок, які теж не займаються політикою. Написав так, як думає народ, хоча... З більш вузького погляду, так, по-людськи, ви, може, й маєте рацію.
— Я сказав вам це тому, що полюбив вас, — знічено відповів Герн і міцно стиснув руку поетові. — Дай Боже, щоб там, в Петербурзі, швидше забули ці рядки.
Провівши Тараса Григоровича до хвіртки, Герн повернувся в дім і задумливо попростував у спальню. Софія Іванівна була вже в ліжку і читала "Кобзар".
— Пішов? — спитала вона, відриваючись од книжки. Знаєш, я не все як слід розумію по-малоросійському, але мені подобається. Написано свіжо, просто і зворушливо. Ти довідався, в чому його обвинувачують?
Довідався. Погана його справа. Боюся, що ані государ, ані государиня, ані навіть наслідник не простять йому кількох рядків з його поеми. Його не просто віддали в солдати, але й заборонили йому писати й малювати. Крім того, в справі Шевченка є наказ надіслати бідолаху в одну з найдальших фортець, так що навіть повернути його до Оренбурга не скоро вдасться. Записано його в Орську, де батальйоном командує майор Мєшков44, людина надзвичайно обмежена і дубувата: солдафон з унтер-офіцерів. Боюся, що замучить він бідолаху прусською муштрою. Ми вже розмовляли про нього з генералом Федяєвим і вдвох написали Мєшкову листа. Просимо звернути на нього особливу увагу і допомогти йому, в чому можна.
Ночував Шевченко то у Лазаревського з Левицьким, то в слобідці у Герна. У Гернів проводив він і вечори. Софія Іванівна познайомила його з своїми земляками-поляками, які оточили Шевченка найтеплішою увагою.
У Лазаревського Шевченко написав кілька листів на батьківщину, а також петербурзьким друзям. Українців просив не забувати його і порадувати хоч одним теплим і словом на чужині, а петербурзьких друзів — клопотатися хоча б про пом'якшення його долі, якщо про звільнення поки що не може бути мови. Писати просив в Оренбург Лазаревському, який обіцяв негайно переслати йому листи в Орськ тій особі, яку йому назве Шевченко.
Вдень Тарас Григорович читав або спускався до Уралу і довго лежав у прибережних кущах, бездумно дивлячись на ріку, і так до вечірньої прохолоди. Він засмаг і відпочив від пережитого. В очах його вже не було того тужливого виразу, який так вразив його, коли він побачив себе в дзеркальці у цирульника.
День напередодні виїзду Тарас Григорович провів у Лазаревського з Левицьким. Лазаревський був страшенно засмучений і в останню мить розридався, а Левицький закурив і від хвилювання взасос затягувався цигаркою.
Втрьох вийшли вони на вулицю. Молоді земляки провели поета в слобідку, де жив Герн, але до Гернів не зайшли і, похнюпившись, сумно попленталися додому.
Карл Іванович чекав на поета і подарував йому два томи Шілле-ра і новий шкіряний чемодан, а Софія Іванівна — пачки поштового паперу, конвертів, кілька олівців, пару білих замшевих рукавичок, теплий шарф на шию й вовняні шкарпетки.
Довго розмовляли. Нарешті Шевченко нагадав гостинному хазяїнові, що в казарму йому не можна спізнитися, і тепло попрощався з Герном. Герн просив писати і послав свого денщика Гурія донести йому речі до казарми.
VII. ДО МІСЦЯ СЛУЖБИ
В пересильній казармі було порожньо. Старенький інвалід на дерев'яній нозі покурював цигарку на порозі.
— Деж люди? — здивовано спитав Шевченко.
— Які такі люди? — в свою чергу здивувався старий.
— Ну, ті що тут були. Забриті або засланці.
— Шість днів тому до Орської з оказією відбули. А звідки ти такий узявся? Чи то на гапвахті сидів за пиятику?
— Яв місті жив, у знайомих.
— А-а!.. Котрі з панів, так вони завжди послаблєніє мають. А котрі з нас, мужиків, ті з оказією давно топають, — пробурчав старий і підвівся на своїй дерев'янці. — Тут недавно прапорщик Долгов когось шукав. Чи не тебе часом?
— Може, і мене, — обізвався Шевченко, відходячи в свій куток.
У шафці, де солдати зберігали свою амуніцію і особисті речі, обмундирування поета було ціле, але фетровий капелюх і крохмальна сорочка зникли.
— Діду! Гей, діду! Хто тут нишпорив у моїх речах? — спитав Тарас Григорович.
— Кому нишпорити, коли всі пішли? Ворюг тут справді було досить. От такий кучерявий, чорний, як циган, дійсно казав, що дав тобі на схов щось своє. Він справді шукав, а що саме — яне питав.
"Це він, Козловський. От мерзотник!" — вилаявся про себе Шевченко.
Але Козловського тут не було, і скаржитися на нього було безглуздо.
Шевченко махнув рукою і подумав, що фетровий капелюх з крохмальною сорочкою навряд чи знадобляться йому тепер, а порівняно з тим, що він вже втратив, це така дрібниця...
Звук сурми збудив його на світанку. Шевченко швидко підвівся, одягнувся, поснідав, одержав сухий пайок, спакував і добре зв'язав свої речі. Рівно о сьомій його викликали до канцелярії. Там вже сидів незнайомий молоденький офіцер.
— Шевченко? — запитливо підвів він очі від якихсь паперів.
— Так точно! — виструнчився поет.
— Здрастуйте, — сказав офіцер і подав йому руку. — Я — прапорщик Долгов. їду до Орської і беру вас із собою. Ви готові?
— Так точно! — повторив Шевченко.
Тим часом писар дістав з шафи пакет з п'ятьма сургучевими печатками. Долгов розписався в книзі і встав.
— Коні тут, за рогом, — сказав вій, ховаючи пакет у внутрішню кишеню шинелі. — Тягніть сюди свої речі. їдемо! Добре їхати тільки зранку, по холодку.
Тарантас був місткий. Два чемодани Долгова стали позаду кузова, саквояж — на передній лавочці, поруч з клунком Шевченка, а Шевченків чемодан ямщик пристосував у себе в ногах, і тарантас рушив.
За Орською брамою дорога простягалася вздовж примхливих вигинів Уралу. Прибережні луки були сірі від роси, і дорога ще не курила. Долгов скоса позирав на свого супутника, певно, вивчаючи і спостерігаючи його. Мовчав і поет, бо не знав, як триматись із своїм, мабуть, майбутнім командиром.
— Скажіть, що вам дорожче — живопис чи поезія? — раптом спитав Долгов.
Шевченко відповів не одразу.
— Не знаю. В дитинстві мене вабило тільки до малювання. Потім захопився поезією, а тепер... Зараз я наче мати, у якої двоє діток і обоє замуровані в кам'яному казематі. Вони загинуть, якщо ніхто не прийде їх порятувати, бо нема в неї сили своїми слабкими руками розвалити холодне каміння тих мурів, — доказав він і змовк, сердячись на себе за цю несподівану нестриманість.
— М-да... Та-ак... — пробурмотів Долгов і раптом обернувся до Шевченка. — Про вас тепер тільки й розмов по всьому Оренбургу. Є там один старенький капітан. Давно б йому час на демісію, а він усе в строю. Стою я цими днями з Карлом Івановичем, розмовляємо. А він підбігає до нас і каже: "Чули? Привезли до нас якогось сочинителя з жахливим вироком: йому заборонено і співати, і розмовляти. Адже ж так і жити неможливо!"
Шевченко невесело посміхнувся.
Розмова обірвалася. Долгов ніколи досі не бачив справжнього поета або художника, і з дитинства йому здавалося, що це істоти майже надприродні, щось на зразок пророків або ясновидців, і звичайні прості слова не з'являлися йому на язик, а інших слів він не знав і не міг знайти. А Шевченко знав, що більшість армійських офіцерів — п'яниці, картярі і бретери, і хоча Долгов ніби й не був схожий на цей ходячий тип армійця, Тарас Григорович намагався стушуватися і на запитання відповідав якомога лаконічніше.
Через кожні двадцять — двадцять п'ять верст вони міняли на станціях коні. Чудернацькими здавалися Шевченкові ці станції з будинками, оточеними стайнями й сінниками, і зустрічні козацькі станиці. Навіть у посуху на їх вулицях стояла ледве підсохла багнюка, яку по кілька разів на день місила і зрошувала станична худоба. Хати тісно тулилися одна до одної, і ніде не було ані садка, ані палісадника, ані дерева, ані кущика чи то простенької грядочки квітів під вікнами.
— Хата й ворота, ворота й хата, ворота й клуня. Знов хата, — підраховував Тарас Григорович садиби, повз які вони їхали. — Та як тут люди живуть без зеленого кущика?! Без бузку або шипшини? Ані радості, ані краси... Навіть затінку немає, щоб від сонця сховатися в таку спеку.
Тарантас зупинився біля станційного будинку. Долгов пішов відмітити подорожню і спитати про коней, а Шевченко дістав виданий йому сухий пайок, відрізав собі скибку свіжого чорного хліба і почав закушувати. Сонце нестерпно палило йому спину, хоча на першій станції він скинув піджак і вбрався в білу сорочку.
(Продовження на наступній сторінці)