— Так! Чудова пісня! Молодий ще акин, а велика слава полетить про нього нашим степом! — підхопили аксакали, багатозначно киваючи головами. — Після такої пісні і сили додається, і наче молодшаєш.
— Спасибі тобі, Азат, — сказав Джантемир і обома руками потиснув руку молодому акинові. — Сідай біля мене, випий кумису і послухай славетного Нурбая не як свого суперника, а як майстер майстра, що радіє вдалому виступові друга і не заздрить йому.
Нурбай був людиною середнього віку. Він часто і завжди довго гостював у Джантемира. І Джантемир робив йому не раз коштовні подарунки. Тому Нурбай вважав своїм обов'язком бути на його весіллі і скласти пісню на честь нареченої і нареченого. Вже по дорозі до аулу він придумав оригінальний вступ і пишний кінець для своєї пісні, залишивши середину, щоб, залежно від обставин, експромтом висловити своє захоплення розкішним посагом Шаукен, торкнутися і байги, і всього, що могло несподівано трапитись на такому пишному тої і про що кожен порядний акин вважав би потрібним згадати. Але, зустрівши в аулі Азата і славетного Абдрахмана, він був неприємно вражений. Замість ролі почесного уславленого гостя, прикраси тою, йому пропонувалася роль звичайного учасника змагання акинів, які завжди влаштовувались на байських родинних святах. І коли захоплені вигуки і привітання на честь Азата нарешті вщухли. Нур-бай неохоче взяв домбру і заспівав.
Шаукен розквітла, почувши, що Нурбай співає про неї, як про владну жінку, що веде по степу свій аул туди, куди кличе її душа, душа гордої своєю силою батирки. Самовдоволена усмішка все ширше розпливалася по її обличчю. Нарешті вона не витримала і почала непомітно підштовхувати Джантемира, розімлілого від ситої їжі і кумису: слухай, мовляв, і розумій, яку дружину послала тобі доля. І Джантемир, через силу перемагаючи дрімоту, з сонною благодушністю солодко посміхався їй.
Коли Нурбай замовк, веселий гомін знявся навколо. Гості кинулися поздоровляти молоду, яка заслужила таке привітання від уславленого акина. Родичі жартома підштовхували Джантемира та нашіптували йому, що тепер йому треба начуватися, бо дружина-ба-тирка візьме в руки і Джантемирів аул, і самого Джантемира. І за цим галасом і жартами всі забули за Нурбая або кидали йому мимохідь:
— Це ти спритно помітив: кінець владі нашого бая.
— Тепер став він під високу руку своєї Шаукен і буде сплачувати їй зеккят і ясак, як султанові або цареві.
Що може бути образливішим для артиста або поета? Всі забули про нього! Поздоровляють тих, про кого він співав, а його... Нурбай кусав губи, стискав кулаки і був майже радий, коли Файзулла заплескав у долоні і вигукнув:
— Аксакали! Жигіти! Дівчата й молодиці! Годі вам гомоніти! Попросимо краще нашого славетного Абдрахмана заспівати нам своїх пісень, які приносять людям радість і сонце навіть у хмарний день.
— Так! Так! Заспівай нам, наш мудрий Абдрахман, — підхопили гості. — Ми раді слухати тебе до нового дня і навіть до наступного півдня!
— Де твоя донька, Джантемир? — спитав Абдрахман, настроюючи домбру.
— А дійсно!.. Де поділася Кульжан? — здивувався й Джантемир. вже забувши, що сам відіслав її. — Гей, баби! Покличте Кульжан!
Подружки та служниці кинулися шукати Кульжан по юртах старих матерів, зазирали у всі кутки, кликали, оббігали аул, не проминувши жодної найбіднішої юрти, але Кульжан зникла: вона заснула далеко в степу, в густій траві, знемігшись від сліз і втоми після цілого тижня важкої роботи. Теплий весняний вітрець пролітав над нею, несучи солоний запах Аральського моря, запашних трав і диму від аульних багать, і ніякі сни не турбували її відпочинку...
Абдрахман не дурно спитав Джантемира, де його донька. Він, як і всі, бачив, як під час її чудового танцю підійшов до неї сам бай, як поклав їй на плече важку руку, як раптом потьмарилися її очі. Помітив і те, з якою люттю і заздрістю дивилася на неї Шаукен, і вирішив своєю піснею відкрити батькові очі на доньку.
Раз на рік, вночі, під ранок, Прокидається природа; Раз на рік земля волога Знов вкривається травою — І тоді підсніжник білий Розквітає на світанку, Бо він син живого сонця І родючої землі.
І в житті отак людському, Тільки раз буває юність; Тільки раз на клич кохання Серце радістю здригнеться — І засяють раптом очі, Як ясні весняні зорі, І, як жайворонок в небі, Голос щастям забринить.
Наша юність вже минула, Наші співи відбриніли, Та в душі жевріє радість, Як подивишся на молодь: На її чудовий розквіт. На її безхмарний ранок, На її пісні весняні Та на блиск її очей.
Від Сибіру до Коканда, Від Уралу до Тянь-Шаня Ти щасливий, Джантемире, З найщасливіших людей, Бо дочка твоя — прекрасна, Як весна в степу безкраїм, Наче птах з країн казкових, Як перлина з дна морів.
Не отари незліченні, Не табун твій легконогий Твій аул і рід уславлять, А її краса дівоча: Сто пісень кладуть акини Про її чарівну вроду — І весь степ наш неосяжний Заспіває тих пісень.
Примовкли, принишкли гості. І мимоволі заблищали їх очі м'яко і радісно, а дівчата зітхали глибоко і схвильовано, наче вдихали аромат невидимих квітів. Навіть Джантемир протверезився, труснув кілька разів головою в святковій шовковій тюбетейці; почув, як прокинулось у ньому щось заснуле вже багато років тому. Важкий, великий, як ведмідь, у коштовному шовковому халаті, підвівся він, ступнув до акина і стиснув його в обіймах.
— Спасибі, Абдрахман-ага, — сказав він, і голос його здригнувся. — Спасибі... Так, Кульжан хороша дівчина, і вродлива вона, і ніжна... як верблюденя. Але я не хотів, щоб вона заважала гостям, бо ж треба, щоб гостям було і почесне перше місце, і кращий кусень, — і зусиллям витискав він із себе і незграбний та вайлуватий відступив, і знову сів біля Шаукен.
І принишклі гості раптом заговорили всі разом і кинулись до старого акина.
— Спасибі тобі, Абдрахман-ага, — казали вони навперебій, — ніхто з акинів не заперечуватиме, що твоя пісня — найкраща.
— Так! Так! Найкраща! — підхопили жигіти, аксакали і дівчата з молодицями, оточивши його тісним колом.
— І Кульжан варта такої пісні: це — сама весна.
— Вона як казкова пташка, що приносить нам щастя.
— Як квітка з райських садів, — додав сивобородий мовчазний мулла з Бухари, який ще не вимовив жодного слова з початку тою.
Для Джантемира він був найвищий авторитет.
Змагання закінчилися. За знаком Джантемира, Зейнеб з Нурипою винесли з юрти малиновий халат важкого бухарського шовку і з низьким поклоном подали Абдрахманові цю нагороду як переможцеві.
І ніхто не помітив, з якою люттю зиркнула на муллу Шаукен, як злісно, мов ведмедиця, поблискувала своїми малими очицями на акина, на гостей, на зворушеного Джантемира.
З цього дня вона зненавиділа Кульжан і при кожній нагоді втовкмачувала чоловікові, що дівчина розпещена, що вона ледащиця, любить тільки вбрання та пісні, не хоче і не вміє працювати. Іноді Джантемир пробував сперечатися, згадавши пісню Абдрахмана і слова мулли, але одразу замовкав, коли Шаукен підвищувала голос, бо старий чоловік завжди дивиться на все очима наймолодшої дружини, щасливий тим, що його ще люблять або, вірніше, удають, ніби люблять.
І Джантемир замовкав, і наказував посилати Кульжан на роботу, і тому, що більшість людей аулу ладна була потурати всім байським примхам, Кульжан цілими днями тягала тепер з річки бурдюки води, місила босими ногами гній для кізяків і робила всю чорну роботу, яку до того робили тільки служниці або жатаки. Спробувала Зейнеб поговорити з Джантемиром, але він так скипів, так замахнувся камчею на свою старшу дружину, що вона злякано замовкла і тільки іноді посилала служницю допомогти бідній сирітці, коли та падала від утоми.
І коли ще взимку захворів старий табунник Шакір, а згодом зліг і Жайсак, поранений вовчими іклами, Шаукен знов-таки, щоб принизити пасербицю перед усім аулом, наказала, щоб саме вона носила в чорну юрту обід і вечерю. Не здогадувалася мачуха, що тільки тут могла сирітка вголос згадувати померлу матір, тільки тут відпочивала душею і могла поговорити про любого брата Рахімчика, якого Джантемир не з пошани до освіти, а виключно з честолюбства послав вчитися до Омська в медресе.
Верблюд ступає повільно й ритмічно. І ця хода вперевалку вірного корабля пустелі заколисує і заспокоює Кульжан. Для неї кочування — відпочинок і розвага. В дорозі Шаукен не чіпає її. Не чіпає її і Джантемир, в якого є інші турботи. Ще середина квітня, але сухо і незвично жарко в степу, а завтра почнеться найважча частина путі — перехід через пустелю Каракуми. Спека і тиша — передвісники бурі, а буря в Каракумах це щось страшніше найжахливіших лютневих заметілей, і Джантемир недаремно скликає на привалі всіх аксакалів, чабанів і табунників на раду.
— Головне, — сказав він, — зберегти худобу. Іти пустелею доведеться три-чотири дні, а колодязів на нашому шляху тільки два.
— Є і третій, за гадючою улоговиною, — вкинув, кахикнувши в долоню, старий Мірзабай.
— Знаю. Але в ньому дуже мало води, а ми маємо понад п'ять тисяч голів худоби, крім нас самих. Та верблюдів. Отже, напоїть сьогодні верблюдів донесхочу і на кожного з них, крім звичайного вантажу, покладіть по два бурдюки води. Коней теж поїти донесхочу. Розумний кінь і зайве вип'є, коли хазяїн його умовить. І хай кожен вершник візьме в сакви води, покриє воду дощечкою і не мчить учвал, як навіжений, а їде поволі поруч з верблюдом, обережно і тихо, щоб не розхлюпати жодної краплі і щоб вистачило на перший день і самому попити, і коня напоїти.
(Продовження на наступній сторінці)