Нікому не розповідав Джантемир про свій намір знов одружитися. Шаукен була багата вдова з роду іргизів. Кілька років тому помер її чоловік, не залишивши ані дітей, ані близьких родичів. Шаукен сама вела господарство і навіть виділилася в окремий аул і кочувала осторонь від інших іргизів. Джантемир іноді їздив до неї в гості, і тільки старий Габдулла-костоправ та старий Монбасар невиразно здогадувалися про його наміри. Аж раптом весь аул блискавично облетіла новина: бай готує каде, тобто весільні подарунки нареченій і збирається їхати до неї з великим пишним почетом нукерів, тюлен-гутів та родичів.
Кілька днів гостював бай із своїми тюленгутами і повернувся втомлений, але задоволений і веселий, і жигіти довго розповідали, як їх там частували, якою бучною і пишною була там байга, що на ній син Джантемирів Ісхак всіх переміг на огирі від славетної Карлигач.
Минуло ще три тижні, і знов зібрався Джантемир із своїм почтом у дорогу — цього разу святкувати весілля. Сказав, що за тиждень повернеться з молодою дружиною.
Весь аул готувався до зустрічі. Більшість чоловіків поїхала з Джантемиром, а залишені в аулі жигіти почали відбирати найкращих скакунів для байги і щоранку шалено гасали на них степом, привчаючи їх до перегонів на великих відстанях.
Тим часом білобороді аксакали робили нові і лагодили старі святкові сідла з полірованого дерева з костяною інкрустацією, а старі жінки шили для коней нові сукняні попони, довгі, аж до копит. На вуздечках і на всій іншій упряжі вони набивали дрібні мідні бляшки та пряжки, начищені до золотого блиску, вишкрябували і чистили казани та інший посуд, гострили ножі. Надійні люди поїхали до міста по цукор і борошно.
В аулі ішло прибирання: з юрт витягали скрині і пудові килими, вибивали з них багатотисячний порох, а в самих юртах наводили небачену чистоту.
Коли все було добре прибрано, жінки взялися за своє вбрання, вдавалися до найтонших хитрощів, щоб випросити одна в одної якийсь окрайок шовку або оксамиту, чи то купити дешевенького блискучого золотого позументу. Деякі навіть поїхали до найближчого міста за добрих сто п'ятдесят верст, де в поганенькій крамниці купець-росіянин не вперше виручав їх у таких справах і де можна було здобути барвистого і шелесткого канаусу, атласу або плису, і не одна пара байських баранів таємно відкочувала з байської отари до крамнички меткого крамаря, який за потрійну ціну збував своїм недосвідченим клієнтам цей крам.
Кульжан хвилювалася і метушилася більше за всіх. Батькове весілля внесло таку різноманітність у нудне аульне життя. Без відпочинку працювала вона, допомагаючи прибирати аул. Надсаджуючись, тягла з колодязя важкі відра води, вибивала повстяні килими щіткою, зовні і всередині чистила білі юрти і лише наприкінці за допомогою Зейнеб пошила собі нову сукню і припасувала до своєї фігури ще материну оксамитову безрукавку, одягла нову, гаптовану золотом тюбетейку з пір'ям і в день приїзду молодих з раннього ранку була на ногах.
І ось прибув урочистий поїзд нареченої. Повногруда, кремезна Шаукен здавалася ще міцнішою і рум'янішою, ніж завжди. Пласке кругле обличчя її, наче місяць уповні, подекуди подзьобане віспою, сяяло урочистим і переможним самовдоволенням. Висока оксамитова весільна шапка саукеле блищала над її лобом золотом гаптування, подзвонювали нашиті на неї золоті монети. Такі ж монети мінилися на шовковій безрукавці, а легке біле покривало — неодмінна річ для одруженої жінки — спадало сніжною піною на її спину.
На двадцятьох міцних одногорбих верблюдах везли її нову білу юрту, а ще на п'ятьох — численні скрині з її майном. І ось за півгодини поруч з білими юртами Джантемирової родини виросла нова юрта, найбільша і найпишніша, і в ній порозвішували та порозкладали посаг молодої багатирки.
Численні гості й весь аул заздрісно милувалися розкішними килимами, кожухами, критими шовком і оксамитом, святковим вбранням, посудом, сідлами й чапанами та яскравими халатами, а молоді жигіти, як вимагав стародавній звичай, оточили наречену і заспівали жартівливу весільну пісню, якою в аулі нареченого зустрічають прибулу наречену:
Прокидайсь, наречена, до сонця, як птах, До роботи ставай, щоб горіла в руках! Не лежи на кошмі цілий день горілиць! Підв'яжи язика та не плескай дурниць! Аксакалів шануй і стареньких жінок, Як давно наказав нам Аллах і пророк! Про розваги забудь! Шати в скриню сховай! Чоловіка пильнуй! Його рід поважай! І худобу свою після сварки в сім'ї За провини людей не лупцюй по спині.
Наречена, за звичаєм, низенько вклонялася, ніби серйозно сприймаючи їх поради, але весь вигляд її свідчив, що не вона буде в аулі покірливою робітницею, а весь аул прибере вона до своїх міцних рук.
Гості поділилися на окремі гуртки, розмовляли, пили чай або кумис, потім було подано ситний і смачний обід, а по обіді, поки десь далеко в степу шикувалися жигіти для байги, в аулі почали розважатися боротьбою, змаганням у силі, в спритності, стріляли в золоту жамбу, виставлену на високому стовпі, а коли нарешті далеко на обрії показалися перші вершники — всі кинулися до бігової доріжки, на якій переможець мусив осадити коня навпроти почесного місця, де урочисто розсівся Джантемир-бай з новою дружиною, оточений аксакалами та найповажнішими гостями.
Цього разу, як і завжди, кінь Джантемира прийшов перший, хоч і змагалися з ним багато чудових скакунів з інших аулів. Джантемир щиро радів цій перемозі, тому що перемога коня молодої або молодого вважалася за хорошу прикмету для нового подружжя.
Після перегонів почалися інші розваги.
Як водиться, перший танець мусила танцювати молода з своїм чоловіком, але Джантемир був надто важкий і старий для такого легковажного діла. А після ситного обіду і жирної баранини з міцним кумисом вій не зміг би навіть підвестися з місця, тому передав цю честь своєму молодшому брату Адилові.
Гості утворили широке коло і відбивали долонями такт. Шаукен тричі обійшла в танці коло і, обмахуючи спітніле обличчя, повернулася на своє місце біля чоловіка, а в коло вийшла Кульжан. Вона вся тріпотіла від радісного нетерпіння. Жигіти одразу пожвавішали і зустріли її радісними вигуками. Святковий пишний одяг підкреслював її рідкісну красу. Вона здавалася розкішним тропічним метеликом, який несподівано вилетів з сірого кокона буденної сукні. Кульжан пливла широким колом, наче й не торкалася землі, і тільки руки її граціозно звивалися в повітрі, то ніби вабили до себе, то кокетливо погрожували зарозумілому, то ніби пустотливо відштовхували когось і, граючись, несподівано завмирали в млосній знемозі, віщуючи незмірне щастя.
Серед гостей було троє акинів. Найстаріший і найславетніший з них був Абдрахман. Не вперше бачив він Кульжан, але лише зараз роздивився, яка вона прекрасна. Яка тонка і граціозна її південна краса, особливо в порівнянні з зовнішністю важкуватої і грубої Шаукен, яка свіжа її юність, які прекрасні її дивовижно великі очі в волохатих крильцях довгих вій. Він аж нахилився наперед, відчуваючи, як замість пісні, на честь нового подружжя, в ньому народжується, наче джерело живої води, інша пісня — пісня про юність цієї дівчинки, що тільки що перестала бути дитиною.
А Кульжан танцювала. Струни домбр і кобиза співали для неї. Для неї дзвеніли високо в небесній блакиті весняні жайворонки. Для неї блищали захопленням очі жигітів.
Шаукен це бачила. На її пласкому мідно-червоному обличчі міцніше стиснулися хтиві губи. Маленькі очиці наче ще поменшали і по-ведмежому поблискували злістю, хижо затаївшись під повіками. Вона нахилилася до чоловіка і щось стиха сказала йому. Джантемир з хвилину дивився на дружину тупо й непорозуміло, потім п'яно усміхнувся, важко підвівся й, похитуючись, рушив до Кульжан. А вона підняла обидві руки, змахнула ними над головою, наче збиралася злетіти, і раптом почула на плечі важку батькову руку.
— Іди хазяйнувати! Привчайся допомагати старшим! Розпустились ви тут усі без мене, — хрипко сказав він, обдаючи її смородом свого подиху.
Кульжан зупинилася, здивована й розгублена, безпорадно опустила руки, і в глибині її очей, затінених густими віями, блиснули сльози. Низько схилила вона голову, наче підтята квітка, мовчки вийшла з кола і зникла за дальніми юртами.
"За що? — волало її стиснуте болем серце. — Чим заслужила я таку ганьбу, таку образу? Навіть служниці сьогодні танцюють разом з гостями. Невже я мало або погано працювала?"
І гіркі, незаслужені сльози капали на материну безрукавку. І не було з ким поділитися першим дівочим горем.
А свято ставало усе бучнішим. Тепер танцювали жигіти старовинний войовничий танець з ножами під рокотання одного великого і трьох маленьких барабанів, під дзенькіт бубонів і висвистування сопілок найманих музик.
Потім дівчата водили танок, а Каракоз і Заруза, найулюбленіші подружки Кульжан, довго шукали її, кликали танцювати разом із ними, але Кульжан зникла: вона пішла далеко в степ, впала обличчям в траву і гірко ридала.
Коли музики втомилися грати, молодь зібралася біля юрти нареченої, акини взяли свої домбри і кинули жереб, кому першому починати. Жереб впав на молодого акина Азата. Він вийшов з юрби гостей, віддав салем Джантемирові і його дружині і вдарив по струнах.
Заспіваю я вам про баских легконогих коней, На яких і буран не впіймає жигіта, І летить, і тікає під ними земля,
І дзвенить,
І курить, І ритмічно топочуть копита, —
почав він самовпевнено й дзвінко.
Недовгою була пісня Азата, але вона захопила всіх, і сам Азат відчув те захоплення, з яким у глибокій тиші слухали його люди.
— Ой бой, яка ж чудова пісня! — разом загомоніли жигіти, коли він замовк. — Розуміє людина коня, як свою душу.
(Продовження на наступній сторінці)