— Це дервіш, татарський чернець, — тихо відказала Олена. — По закону вони повинні ходити в дранті, але не кожному це до вподоби. Ось вони й шиють собі халати з шматків: і чисто, і чепурно, і закон не порушено, бо не з цілого шито, а з окрайків.
— Здорово! І вовки ситі, і вівці цілі, — зареготала Горпина, розглядаючи відгодованого дервіша, начебтo загорнутого в окрайкову ковдру.
Музика раптом урвалася. Мулли і дервіші розташувалися на терасі, і серед глибокої тиші старіший із мулл почав молитву. І ті, що приймали реван, і гості, і цікаві — всі, як один, підіймали руки до неба.
— Здіймай руки, бо нас виженуть геть, а то ще й поб'ють, — пошепки кинула Олена Горпині і простягла до неба свої засмаглі долоні.
Мулла читав урочисто й виразно, згадав сімдесят пірів, винахідників ремества. І після кожного його вигуку юрба відповідала:
— Амінь!
Потім знов залунала музика, і майстри почали шикуватися в урочистий похід. Треба було вийти на гарматний постріл за міську смугу, бо Каффа і морське узбережжя належали Туреччині, а реван мусив відбутися на татарському грунті.
Першими вишикувалися сурмачі і три підмайстри з нагимом, знаком розваги. За ними — серчешме з прапором братства і уста-баші цеху чинбарів з прапором свого цеху. 3а ними — кухар з величезним ополоником і два помічники з казаном, в якому можна було зварити вола.
3а кухарем стали по двоє всі, що приймали реван, а далі — старі майстри, уста-баші, нахип та інші ремісницькі старшини, а за ними — підмайстри, учні, гості, родичі й просто цікаві.
Довгою барвистою стрічкою потягнувся похід карасу-базарським шляхом. Строкаті шовкові халати та пештимали мінилися і блищали на сонці всіма фарбами веселки.
Похід поминув міську браму, кладовище з чорними стрункими кипарисами та строкатими тюрбе з баньками, що дивовижно скидались на дині-канталупки. Навколо жовтіли скелі всуміш із пишною зеленню садів та гаїв. Далі починався старий буковий ліс, темний і прохолодний, як священні діброви друїдів [201]. Буки були старі, мoxaсті. Росли вони купами, по кілька стовбурів від одного кореня, і кожен стовбур був на два-три обіймища завтовшки. Широкими наметами розкинулись вони над головою і шелестіли сліпучо-зеленим травневим листям. І далеко було видко в лісі, наче під склепінням величезної мечеті з густими кущами колон і складних переплутаних арок. Чимало оленів і диких кіз трапляється по цих лісах, а ще більше співочих птахів. Але принадніші над усе галявини-чаїри, порослі соковитою травою.
На одному з таких чаїрів поставили з ночі три намети і розчистили широкий майдан, де мав відбутися реван. Головний намет для поважних гостей та улемів було пишно прикрашено подушками та килимами поверх матраців, і дві жаровні, повні червоного жару, стояли посередині для курців. По інших наметах килими й подушки були простіші, і замість жаровень було насипано на землі дві купи жару для люльок.
Помітивши намети, музика вдарила марш, і, вступаючи на реванний майдан, усі розташувалися за призначеним ладом: нагим і прапори поставили перед головним наметом; кухар та його помічники подались до кухні, а всі, що приймали реван, виладналися в три ряди обличчям до прапорів, замикаючи собою четвертий бік майдану. Біля їх ніг розташувалися музиканти. І знову почалися танці. Гості змішалися з майстрами та їх родичами. Одні танцювали, інші випробовували силу в боротьбі, а більшість сиділа вздовж наметів і поважно курила, милуючись з молоді.
За годину до півдня був готовий обід, і поки кухарі наливали повні чани баранячої чорби і плову, і накладали миски й блюда шашлику, по наметах урочисто мили руки. Потім підмайстри внесли до кожного намету по п'ять столів з дерева або з шкур, кожен на двадцять їдців. Столи були круглі, з пов'язаними навколо рушниками замість салфеток. На кожному стояв кошик пухкого білого хліба і п'ять блюд та стільки ложок, скільки людей могло вміститися навколо. Хто не потрапив до столів, той розташувався на траві на майдані — і всім вистачило і чорби, і курячого пілаву з рижу, і шашлику, і баклави з медом, і халви, і горіхів. Пили кумис та бузу або катиш, від якогo нудило незвиклу людину. Почесним гостям подавали запашний шербет з трояндовою олією, гарячу каву і наргіле.
По обіді розпочали церемонію.
З наказу серчешме майдан звільнили від їдців і вкрили килимами. Нахип сів посередині на місці, що належало самому Магометові, а з боків його, замість померлих пірів, розташувалися уста-баші цехів.
І кожен уста-баші зайняв місце, що-належало пірові його ремісництва.
Тоді серчешме підійшов до нахіпа і, низько вклонившись, спитав:
— Чи дозволиш, господарю й отче, відчинити двері тим, що жадають?
Нахип мовчки хитнув головою. Тоді серчешме підступив до тих, хто приймає реван, і, виладнавши їх по двоє, наказав їм покласти руки на тім'я, потім обернувся до нахипа, став поруч старшого підма'йстра, взяв його за ліве вухо і почав голосно читати молитву пірам, благаючи благословення всім, що приймають реван.
Горпині стало ніяково.
— Ходім звідси, — прошепотіла вона. — Гріх дивитися, як моляться бусурмани.
Але Олена тихенько засміялася, лукаво виблискуючи карими очима в прорізі фередже.
— Не бійся, серденько. Іслам не реп'ях, до запаски не причепиться. А хіба не цікаво дивитися, як вони виставляють?
— Оце вони зараз перетворюються на майстрів? — допитувалася Горпина.
— Ще ні! Він ще спочатку надере їм вуха та ще і по шиях надає, — тихенько посміхалася Олена. — Я вже бачила, як воно робиться. Адже ж і мій Панас приймав реван чотири роки тому.
— Панас?! — жахнулася Горпина. — І молився разом із мусульманами, і бусурманські попи благословляли його?!
— А що в нього відпало? І чортяці вклонишся, аби не визискували. Он, дивись, той чорнявий скраю. Це грек, православний, а теж приймає peван. А той худорлявий поруч Нур'ялі — вірменин.
Горпина з жахом дивилася на Олену. Обусурманилася зовсім жінка. 3 першим-ліпшим татарином розмовляє, як із рідним.
А Олена продовжувала, ніби читаючи в її думках:
-Ти молодша за мене тільки на пять років, а така ще дитина. Нічого не навчило тебе життя. Справа не у вірі: гріх убивати, красти, шахраювати... А це... Та я з твоїм Нур'ялі швидше порозуміюся, ніж із нашим паном. Хіба наша шляхта пустить мене до себе на поріг? Допоможе в лихові? Або перший-ліпший з нашої статечної стapшини? Та здохни йому людина під ворітьми — він і оком не поведе. А хто тебе пожалів? Нур'ялі. А чому? Та тому, що він сам бідний і чуже лихо йому зрозуміліше.
Горпина мовчала. Боязко було вірити Олениним словам, що розбивали щось заповітне, всмоктане з материним молоком і принесене з далекої рідної землі. А все рідне — таке близьке, таке дороге... І боляче було чути, як просто й легко руйнує Олена звичайні перегорожі і закони буття. Хороша вона людина — чула, сердечна, легко з нею, ніби сто років знаєш її, а все ж таки гріх сміятися й глузувати з таких речей.
А реван відбувався за старовинним складним ритуалом.
Серчешме урочисто читав молитву і раптом ступив наперед, потягнувши з собою головного підмайстра. І всі, що теж приймали реван, ступнули за ним.
Глядачі уважно стежили за ними, і така запанувала тиша, що чути було, як далеко-далеко у лісі подав свій голос гірський олень. А серчешме знов напівголосно читав урочисту молитву і знов ступнув до нахипа, і за ним потяглася вся зграя.
Після третього кроку серчешме низько вклонився нахипові і вдруге спитав його:
— Чи дозволиш, господарю й отче, відчинити двері тим, що жадають?
І нахип мовчки схилив голову, а серчешме випустив підмайстрове вухо, вистрибом наблизився до нахипа, поцілував йому руку, щось прошепотів йому на ухо і повернувся на своє місце.
Підмайстри не рухалися: наче скам'яніли з піднесеними руками, притуливши їх долонями собі до тім'я. Серчешме зняв із старшого підмайстра його пештимал, тричі обмотав йому стегна тим пештималом і зв'язав вузлом кінці.
— Зачинених дверей не відчиняй, але відчинених не замикай. Мало заощаджуй, але добре їж, — пошепки приказував йому серчешме, і слова його бриніли, як заклинання, потім знов схопив його за вухо лівою рукою, нахилив йому голову, міцно ляснув долонею по шиї і відштовхнув до нахипа. Підмайстер мало не впав від несподіваного стусана, але, пригадавши накази старих майстрів, поцілував руки нахипові, своєму уста-баші і тому майстрові, який навчав його майструвати, потім відступив і став позаду всієї зграї, а вся вона ступнула крок до серчешме, а той повторив з кожним з підмайстрів ту ж саму церемонію.
Коли останнього підмайстра було підперезано пештималом, нововисвячені майстри піднесли нахипові чудового шовку на халат, а калфа-баші, чаушеві та серчешме — сукна. Потім кожен з них подарував по шапці або по парі чобіт тому майстрові, в якого він учився.
Тим часом серчешме розв'язав за одним із наметів два клунки з шовковими хусточками та величезний лантух запашного турецького мила. Він брав брусок мила, загортаву хустку і роздаровував на спогад гостям, починаючи із старіших і найповажніших.
Сонце схилялося до обрію, зникало десь за горами. Спадала спека. Дехто поспішав додому, але молодь залишалася в лісі до ранку. Запалали вогнища, кухарі взялися готувати вечерю.
Залишалася остання дія — розв'язання запон. Серчешме викликав нововисвячених до намету і там, розв'язуючи пештимали, діставав від кожного по кілька срібних грушіві, непомітно ховаючи їх у кишеню, кидав йому пештимал на плече.
(Продовження на наступній сторінці)