Випивши каву і заївши халвою і солодкими пирогами, свати погомоніли трохи про врожай і про франкські вітрильники на каффському рейді, потім підвелися з м'яких міндерів.
Тепер, за звичаєм, хтось з чоловіків, родичів нареченої, мусив віднести Ібрагімові її подарунки. Але Медже була сирота. Старші брати загинули в морі разом з Халілевою шхуною, і залишився тільки Ахмет з маленьким Меметком.
— Меметко, — впіймала Медже хлопчика, що облизував липкі пальці. — Хочеш, щоб тебе добре почастували? Віднеси Ібрагімові мої подарунки. Скажи, що ти єдиний чоловік у саклі, крім Aхметa. Вони тобі щось подарують.
Меметкові дух забило від радості. Хотілося підстрибнути, завищати, перекрутитися через голову, але, розуміючи, яке це почесне доручення, Меметка тільки зашарівся і відповів поважно:
— Добре. Тільки відпусти мене завтра у гори збивати з Алі та Якубом мигдаль.
— Відпущу, якщо ти нічого не попсуєш і не забрудниш моєї роботи, — хвилюючись, згодилася Медже.
— Кажу, що все буде гаразд, — так воно й буде, — поважно відповів хлопчик, скидаючи стару сорочку.
Свати здивовано перезирнулися, побачивши Меметку в новій сорочці, сап'янових чобітках і срібному поясі.
— Ти чого причепурився? — спитав сивобородий Омер. — Чи то задумав і собі свататись?
— Я понесу до Ібрагіма подарунки Медже. Я її родич, і я чоловік, — серйозно пояснив хлопчик.
Свати розсміялися. Хлопчик ображено насупився і мовчки взяв піднос.
— Дивись, Меметко: впустиш та зіпсуєш подарунки — так відшмагаю, що й не загоїться, — попередив Ахмет.
Але хлопчик тільки зиркнув у батьків бік і мовчки рушив з саклі.
Пізно ввечері повернувся Меметка додому.
— У Ібрагіма дуже гарно, — розповідав він, показуючи Медже срібні аспри і цілу торбинку горіхів, підсмажених з медом. — Є в нього кинджали, ятагани у золоті та два турецьких пістолі. І кінь у нього — як вітер. Тільки чуєш, Медже: не подобається мені стара баба Сабіха. Вона мене й горіхами годувала, і баклавою... Та не така вона, як моя мама...
Медже важко зітхнула. Хлопчик не помилявся. Тільки кохання до Ібрагіма подолало в ній жах перед владною та вередливою Сабіхою. Чимало разів бачила Медже її заплаканих та побитих невільниць і навіть дочок...
І довго не могла заснути Медже, думаючи про грізну свекруху, і вирішила про всяк випадок купити у Кайтмази ще один амулет.
Порожнів Чабан-Таш. Сірою смугою хмаринок-баранців бігли низенькі брудно-сірі вівці, а собаки-чабанки пильно доглядали, щоб жодна овечка не відокремилася, і гарчанням та гавканням гнали отару наперед. До осені не повернеться вона до аулу. Так і житимуть у горах чабани, збудувавши собі катрагу з соломи й хмизу, годуючись бринзою та молоком, каймаком та бараниною.
Горпина годинами сиділа на сонці, вишиваючи іджіари [192] і фередже. Щоб ніхто не довідався про її наміри, вона, за Олениною порадою, завжди вишивала дві однакові речі і одну продавала за викуп Коржа, а другу для себе з Нур'ялі або залишала в скрині нібито про чорний день. Так заощадила вона вже сто п'ятдесят грушів, чверть того, чого був вартий Корж. З радістю перелічувала вона свої гроші і ховала під кам'яним порогом у манюсінькому мідному глечику. На серці стало спокійно. Перед нею майоріла певна мета, а робота відхиляла від болючих думок, від копирсання в собі. І, прислухаючись до рухів дитини, вона знала, що наближається її визволення.
Іноді приходила до неї Олена. Довго говорили вони, пригадуючи батьківщину, співали пісень далекого степу, потім Олена забирала роботу або давала нові візерунки та замовлення, прислухаючись, чи не йде хто з татарок.
— Нема чого розповідати їм про наші справи, — підморгувала вона. — Вони люди нічого, але цупко додержуються свого, а ми мусимо одна одній допомагати.
І, зв'язавши клунок з готовими іджіарами, знов сідала поруч, і знов починалися довгі розмови.
— Остогидло мені тут, — говорила Горпина. — Коли б не ти, я б давно збожеволіла. Все чуже, все не так, як у нac. Ані до церкви піти, ані слова сказати по-нашому. Сумую я за рідною землею.
— Наберися терпіння, любонько, рік, не більше постраждаєш, — і поїдемо.
А Нур'ялі ходив задуманий і стурбований. Кілька разів виганяв його уста-баші з базару, нахвалявся заборонити входити до Каффи, хоч і був Нур'ялі Ахметовим помічником. І не знав Нур'ялі, що його робити з уловом.
— Чого вони до тебе присікалися? — допитувалася Горпина.
— Вони хочуть, щоб, крім цехових, нixтo не рибалив у морі. Тоді вони визначатимуть вищу ціну на рибу.
— А хіба їм не все' дно, коли ти віддаси дешевше? Тобі ж це збиток, не їм.
— Так, коли покупців є багато. Але іноді в рибалок залишається риба. Тож вони й бажають, щоб було менше рибалок. Доведеться прийняти реван, бо цех зжене мене з світу.
— Чого ж ти баришся?
— Грошей нема. Для ревану треба чимало: і на частування, і на подарунки. По три тисячі чоловіка буває гостей. А приймають реван сто чи двісті. І всі видатки припадають на них.
— А на коли призначено реван?
— За два-три тижні. — зітхнув Нур'ялі. — Тому я й сушу собі голову, де їх узяти. Якщо тепер я не прийму ревану — буде зовсім погано, бо реван буває раз на п'ять-десять років.
Горпина опустила очі. Вона подумала про гроші на викуп Коржа і, щоб сховати замішання, спитала:
— А скільки треба?
— Та грушів півтораста-двісті. Дехто вже вносить гроші, а я...
Нур'ялі відвернувся і запалив наргіле. Не радий був він, що почав розмову. Горпина мовчки прибрала брудний посуд, і думка про гроші крутилася в голові.
Щo робити?
Але в цю мить надворі люто забрехав собака, і кінський тупіт раптом урвався біля порога. Нур'ялі підвівся, рушив до дверей, але на порозі вже стояв гладкий баскак [193] у малиновому шовковому халаті з ремінним нагаєм. Обличчя його було пласке, як у ногайця, очі нишпорили по кутках. Одним поглядом обмацав він Горпину, помітив, що вона без фередже, і грубо спитав:
— Невільниця?
Проте і так ясно було, в чому річ.
Невільниця — ознака заможності. Баскак щось кинув писарчукові, який визирав із-за плечей, і знов звернувся до Нур'ялі: — 3а тобою два барани недоплати за минулі роки. Та за цей рік ще ягня ушуру [194], та за виноградник, рахуючи по п'ятсот аспрів за кожні двісті кроків, та ще зекят [195]...
Нур'ялі пополотнів.
— Як то недоплати? — розгублено перепитав він. — У мене вже три роки не було овець. Їх забрав мурзак Халіль за борг. За судовим вироком, — додав він по хвилі. — А тепер є самі тільки ягнятка.
Баскак знизав плечима..
— Однаково! Давай гроші, бо продамо твій човен та невід.
— Та за що ж платити, ефенді? [196] Нема в мене овець! Спитай суддю, кого хочете... А за виноградник та рибальство я все сплатив.
— Та що ти там базікаєш! В нас нічого не записано.
— Але ж я присягну на корані! Я свідків приведу!.. — белькотів Нур'ялі.
Він добре знав, що за зілля баскаки. В думках прощався він із човником. Сплатити нема чим. Хіба віддати двох ягнят, що їх купила Горпина?
Але Горпина вже зрозуміла. З плачем відхилила вона отвір в закутку і вигнала своїх улюбленців, з яких так раділа взимку, потім покликала Нур'ялі і зашепотіла йому на вухо:
— Завтра п'ятниця — базар. Я продам своє вишивання. Дістанемо грошей. Скажи, хай почекає він три дні.
Мало було надії відкрутитися, але Нур'ялі вхопився за це.
— Потерпи три дні, ефенді, — вклонився він, склавши руки на грудях, як на молитві. — Я принесу тобі за твою добрість лантух горіхів і свіжої риби на обід.
— Не донесеш. В мене вісімнадцятеро чоловік родини і стільки ж невільників, — попередив баскак, вмить ущухнувши.
— Вистачить на всіх, ефенді. Тільки змилосердься, — вклонився ще раз Нур'ялі, зрозумівши натяк. І з новими поклонами провів баскака з саклі і подав йому стремено.
— Ну й собака! Гірше від пана Ровіцького, — сплеснула в долоні Горпина, коли зник за кущем червоний халат.
Нур'ялі мовчав. Загинуло все. Реван, надія вибитися в люди... Мовчки здіймав він з кілків ще вогку сіть. Він сподівався відпочити, виспатися. Знов безсонна ніч у морі з темною безоднею в душі...
Мовчала й Горпина. Що робити? Дати Нур'ялі гроші, зібрані на викуп Коржа? Але ж вона не має права їх витрачати. Вона не має права подовжувати його муку. Адже він може загинути під канчуками, загинути в бурю разом з галерою. Але дістати грошей треба будь-що. Інакше баскак виконає свою загрозу і тоді все загине.
І зненацька виплив у пам'яті кирпатенький носик і карі Оленині очі.
— Пусти мене, Нур'ялі, до Олени. Я надіну фередже, щоб ніхто мене не пізнав, і повернуся до заходу. Хай вона продасть моє вишивання: в неї хороші покупці. Ще й грошей спробую в неї позичити.
— Добре, — кинув він стурбовано. — І мені доведеться завтра піти до Халіля, хоч він, собака, шкуру з мене здере за борг.
І, накинувши на плече важкий вогкий невід, пішов стрімкою стежкою вниз.
(Продовження на наступній сторінці)