Нема де правди діти: хлопці знесиліли. Куняють над чобітьми. Доводиться й про худобу дбати. Отже, дамо їм зайву годину поспати, але не ввечері, щоб по-їхньому не було, а в обід. Тепер спека, важко працювати. Хай посплять, пообідавши, а ввечері хай працюють до зорі. Тоді й з дівчатами не жируватимуть, і не пиячитимуть, як у неділю.
Майстри задоволено зареготали. Але Кузьменко і ще троє буркотіли:
— Не годиться їм потурати. Це буде так, ніби ми налякалися, начебто тільки й світу, що ці лотри.
— Е, братику, іноді доводиться й помовчати для користі, — умовляли його майстри. — Та й постанова буде від цеху, а не від кожного майстра окремо.
— А це гадюченя, що брехало нам у вічі, треба добре провчити при нагоді, додав один з Кузьменкових прихильників.
На тому й згодилися.
— А про моїх підмайстрів напишіть по всіх містах, щоб їх ніде не приймали до майстерень, — нагадав Кузьменко.
— Добре, напишемо, — відмахнувся Причепа.
Він був збентежений і стурбований. Цілий вечір самі прикрості. Думка про Сагайдачного гризла його, як могильний хробак. Нашвидку щось зазначивши в цеховій книжці, він замкнув скриньку й підвівся з місця.
Сходку було закінчено.
Над містом стояла срібна місячна ніч. Широкий синій Дніпро оперізував Київ скляною дугою. Протилежний берег його танув під прозорим серпанком туману. Іноді в далечині плюскалася велика риба, і довго йшли водою широкі рівні кола. Смоляні запахи лісів і скошеної отави ввійшли в сонне місто, розвіяли сморід людського житла. Свіже й чисте було північне повітря.
А за рікою згасали зорі, і холодна кришталева блакить віщувала світанок.
НА ВАГУ ЗОЛОТА
3а тиждень, коли вилюднів невільницький ринок і більшість бранців було перевезено за море або прикуто, до лав і галерних опачин, вивів Сафар свій ясир на продаж. Невільників, чисто помили, поголили, підстригли і вивели на майдан голих по пояс. Жінкам розчесали волосся, підрум'янили блідих і одягли в барвистий одяг. Хворих і кволих відокремили і віддали на розвагу підліткам. Відокремили й тих, за кого сподівалися взяти викуп, і написали родичам листи. Таких невільників не продавали, але горе було їм, якщо родичі не присилали грошей. Тоді чекали їх жорстокі муки й канчуки.
Удосвіта починався торг. Майдан Сліз — невільницький ринок — кипів строкатою юрбою. В глибині, біля мечеті, сиділи сліпі турецькі старці і тягнули речитатив легенди про Едіге, великого героя, і Тимура, що не складе йому ціни. Зобасті голуби чепурилися на кам'яних карнизах мечеті і воркотіли солодко й поважно. Жінки в білих фередже [120], із закритими обличчями приходили до фонтана і, наповнивши вузькошиї глеки-кунгани дзвінкою холодною цівкою, спритно ставили глек на плече і, погойдуючись, проходили майданом, невидимі й загадкові під своїм щільним серпанком. Ближче до моря майдан оточували кав'ярні, де годинами сиділи, милуючись морем і ринком, білобороді діди, пускаючи крізь ніздрі дим запашного наргіле [121], і сьорбали міцну аравійську каву.
А майдан кипів від натовпу. Кожен купець виводив рабів, зв'язаних низкою по десятеро — чоловіків із чоловіками, жінок із жінками. Проміж невільників сновигали покупці, комісіонери, моряки й просто цікаві в строкатих завивалах та халатах, пишаючись розкішними шаблями, срібними й золотими поясами та кинджалами. Вони питали ціну, обмацували, оглядали невільників. Купці гучно викрикували ціну, закликали покупців і вихваляли свій товар.
— Придивіться, зупиніться, правовірні! Ось нові невільники, сильні, здорові, працьовиті! Кожен із них вартий доброго буйвола.
— Свіжий ясир із королівської землі! — підхоплював другий ще дзвінкіш.
А третій співав миччю, як турецький казкар:
— Дівчата! Дівчата незаймані! Прекрасні, як гурії райських садів. Щасливий буде правовірний, засипаючи на їх персах!
І наближалися правовірні, крутили, м'яли їх, зважуючи на долоні їх коси, мацали пальцями пругкість перс. І сльози сорому і безсилої люті застилали карі очі степових красунь, виведених на ганьбу і насолоду похітливих самців.
— Скільки? — уривчасто питав товстий вірменин, тикаючи пальцем у жінку, яка з розпачем пригортала до себе худорляве дванадцятирічне дівча.
— З дівчам три тисячі аспрів, господарю, — низько вклонився купець, почувши багатого покупця.
— Дві, — кинув —вірменин, випльовуючи мастику.
— Аллах свідок, володарю! Ця жінка працює, як пара ішаків, а дівча спритне, як мавпа. Дві тисячі п'ятсот — остання ціна. Але вірменин був упертий.
— Дві — рішуче повторив він і, сопучи й хитаючись пішов далі.
— Господарю! Господарю! — кинувся навздогін купець.
— Свіжі персики! Мигдаль! Фісташки! — вривався дзвінкий голос хлопчика з повними сапетами.
А інші голоси перебивали:
— Устриці! Свіжі устриці! Мідії!
— Кумис! Кумис холодний!
— Чурек гарячий! Чурек!
Море блищало під сонцем. Крізь щогли й, мереживо кодин переливалося воно, мінилося, йшло до берега важкими зеленими горбами, і сонце грало на їх гранчаках золотими й срібними лезами. Розпечене каміння дихало вогнем, але віяло з моря солоною прохолодою, і дихати було легко й вільно.
— Мамо! Мамо, рятуйте! — волала продана дівчина, чіпляючись за ноги сорокарічної міцної козачки з м'язистою бронзовою шиєю. — Мамо, краще вбийте своїми руками. Ma-a-a-мo!
А безбородий євнух із баб'ячим жовтим обличчям відривав її руки від матері. Мати в нестямі кидала йому в обличчя прокльони-плювки...
Повели з ринку смугляву козачку з дівчам. Замовкло голосіння матері, в якої відняли двох синів. Погнали в гори сорок козаків — до ка енярні, а невільників наче й не поменшало.
— Посол!.. Московський посол! — пробігло рядами.
І всі погляди повернулися в бік карасу-базарського шляху з надією і благанням. Яснобородий рум'яний боярин ішов повільно й гордовито, в довгополому опашні і, дарма що спека, у високій чатамовій шапці.
— Батюшка боярин! Милостивець! — зненацька заволав один із козаків, простягаючи до нього руки.
Він рвався з кайданів, валився в ноги бояринові, тягнучи за собою всіх скутих з ним одним ланцюгом.
— Чего просишь? Наш человек будешь, что ль? Откудова? — нахилився до нього боярин.
— Так, батюшка милостивец! Рязанские мы... Служилый человек. Захватили нехристи, коли в Киев на богомолье ходил, к печереким, стало быть, угодничкам.
— "В чepкacы", видать, удрал, а не на богомолье! — суворо урвав боярин. — Знаем ваше богомолье! Сколько разов сказывали и от его царского пресветлого величества указы писывали, чтоб царским холопам в литовскую землю не хаживать.
— Да, батюшка боярин!.. Да мы ста! Да нешто мы царские ослушники... По обету, стало быть...
— Іч, падло! — не витримав один із козаків. — Тепер московським пишеться, а коли до нас на Низ прийшов — кляв своїх бояр та Московщину.
— З горя це він, — похмуро кинув Корж. — Легкодухі завжди тієї віри, де більш сала дають.
— Батюшка боярин. Отец родной! Спаси от неволи агарянской, вызволи христианскую душу, — надсаджувався служивий, який ще годину тому мав себе за козака.
— Как звать? — уривчасто спитав боярин.
— Иваном крестили, Васильевым cыном. По прозванию Сыромятников. Рязанские мы, стало быть.
— Запиши, — наказав боярин дякові і рушив далі.
— Допоможи й нам, боярине, — раптом зупинив його Корж. — Пригадай, як ми з тобою браталися під Кромами.
— 3апамятовал, — щиро признався боярин, вдивляючись у Коржа. — Из каких будешь, человек добрый?
— Козак я. Данило Корж, з війська Вишневецького, а тепер реєстровий козак. А ти, боярине, був тоді в годуновському війську і передався на наш бік.
— Из войска князь Михайлы Вишневецкого?! Как же: помню-помню, — раптом пожвавішав боярин. — Как же ето тебя, друг, угораздило? Ась?
— Хто ж його зна!.. Така доля... — гірко всміхнувся невільник. — Але якщо ти мені друг, допоможи. Викупи з жінкою та дочкою пана Повчанського. Ще й заробиш на цьому.
І додав; знизивши голос, щоб не почули татари:
— Втроє віддячу тобі. Є в мене і перли, і золото. А донька Повчанського, Настя, наречена гетьмана Сагайдачного. Він тебе озолотить, якщо ти нас врятуєш. Боярин замислився. Викупити їх, на цареві гроші він не міг. Вони були призначені тільки на московських підданців. Хіба що рискнути своїми? Але ж невільники часто брешуть, обіцяють гори золота. А викупи та відпусти їх у рідний степ — знайдеш його потім на відлюдних степових хуторах, як кинутий у море камінець. Не один раз посли вже опікалися на цьому. І, ховаючи очі набік, відповів боярин:
— Не вольны мы, друг, в государевых деньгах, а своих не припас в пути. Но изволь: вот тебе слово мое боярскoe — отпишу про тебя славному войску 3апорожскому и пошлю весточку с надежной оказией. Они-то, уж тебя выкупят.
І, наказавши дякові записати Коржа, рушив далі.
— Бреше, собака, — зітхнув Лутоха, коли дяк відійшов. — Стеле язиком, як лис хвостом, а очі вбік відвертає.
Тим часом хлопчик-татарчук привіз з Отузької долини дині. Вухатий ослик розумно поводив очима, поки народ розбирав золоті дині-канталупки і тут ще різав і жадібно ковтав запашні соковиті скибки.
(Продовження на наступній сторінці)