— Розтлумач нам тoдi, пане гетьмане, яка нам користь приймати до братства оцю погань — панів та радців? Ладу з ними все одно не буде, так нащо з ними воловодитися? Без них було б краще.
"Намацав-таки ахіллесову п'яту", — подумав Сагайдачний, але, стримавши роздратування, спокійно відповів:
— Діло кажеш, пане майстре, та це тільки означає, що тобі невідомі закони Речі Посполитої. За цими законами тільки шляхта бере участь у соймі, але сойм складає закони геть для всіх станів: і для селян, і для міщан, і для кожної живої душі, що живе й дихає в межах республіки. Як на твою думку — чи треба нам мати своїх заступників у соймі, чи ні? Треба! А якщо треба, і туди може потрапити тільки шляхтич, то треба знайти серед членів братства такого шляхтича, який би виконував усі наші постанови і те, що ми їм наказуємо й доручаємо. Отже, ці люди, зв'язані нашим статутом і присягою, протестуватимуть перед королем і урядом проти всіх утисків і злидарств. І навіть коли цілий сойм не згодиться з їх думкою і не затвердить їх пропозиції, вони все ж таки зможуть знищити одним своїм голосом ворожу нашим інтересам постанову.
— Як то? — недовірливо посміхнувся Грицько. — Та хіба ж три чи чотири чоловіка що-небудь удіють проти цілого сойму? Та пани їх затюкають.
Сагайдачний роздратовано сіпнув плечем і почав йому тлумачити, як дитині:
— Не затюкають, але вони заборонять видавати закон, що порушує наші інтереси, — шкодить нам, бо на соймі кожну постанову треба ухвалити одноголосно і коли тільки один шляхтич вигукне: "Не позвалям" або "Нєма згоди" — весь сойм скоряється одному голосові, і тоді вважають, що такий закон зірвано.
— Тю, дурні голови! Так завжди можна знайти людину, щоб підкупити або підбурити її — наївно здивувався Грицько.
А літні майстри посміхнулися, розгладжуючи довгі сині вуса. Усміхнувся й Сагайдачний і вів далі:
— Це і зветься в них "злота вольность", за яку кожен шляхтич ладен кинутися в огонь. Доводиться хитрувати й бити їх їхньою зброєю. Не бійтеся: вони не втручатимуться в наші братські справи. Я добре знаю панську вдачу: вони приходитимуть лише на наші кануни мед пити, а решта їм не цікава.
Але Грицько — вперто тріпнув головою.
— А прийде отакий шляхтич до нас на сходку, та почує наші розмови, та розповість старості... Тут і край нашому братству. Нема чого запрошувати до нас шпигунів.
— Правильно, — підхопили майстри. — Пан із паном завжди змовиться!
— Вони завжди один за одного!
— Та ви не турбуйтеся, — почав Сагайдачний. — У нас є сила засобів, щоб...
Але майстри не слухали.
— Це буде, як на Січi! — вигукнув один із Грицькових прихильників, розмахуючи руками. — Старшини — жменька, а голоти — сила. А на раді старшина кого передурить, кому горілкою очі заллє, і виходить не по-голотівському, а по-старшинському...
— А гетьман — хіба не старшина? Сам він їх руку тягне! — крикнув Грицько, червоніючи з люті. — А дурні нетяги танцюють під їх дудку.
— Поки перетоплять їх, як цуценят!
— Не треба нам радців! Годі!
— Щоб по в'язницях тягали, як нашого цехмістра! —, Щоб до ратушної вежі замикали, в кайдани кували безневинно!
— Здирствами в жебри пускали!
— За щире слово прирікали на страту!
Хома був червоний, як мак. Рясний піт вкрив росою його чоло. — У нього було таке почуття, наче привів він до своїх приятелів наречену і, замість сором'язливої незаймaнo-чистої дівчини, перетворилася вона на моторну — й балакучу шинкарку. Хомі, було боляче за Сагайдачного. Але він вірив у нього, любив його і палко чекав на його відповідь. Доки він мовчатиме перед майстрами? Хотілося почути міцне щире слово, від якого замовкнуть усі і схилять перед ним голови, як покарані діти.
— Чого ж ти мовчиш? — не витримав він нарешті. — Скажи, доведи їм, що вони брешуть. — Змусь їх замовкнути. Як тут говорити, коли вони репетують, наче перекупки на ярмарку.
Причепа схаменувся, вихопив з рук у розгубленого діда Омелька ціпок і загрюкав ним по столу.
— Цить, бісові діти! — гримнув він на весь голос, Камінь воску з пики за бешкет! Забули статут, чортові горлаї?!
Оклик був такий загрозливий, що майстрові вщухли. Не дивлячись на цехмістра, вони покірливо зайняли свої місця.
— Соромно за вас! — гримав Причепа? розпалюючись. — Камінь воску штрафу! Як ви наважилися пороззявляти пельки на пана гетьмана! Що він вам — сват чи брат? Та він вас на порох зітре за такий бешкет!
Майстри ніяково м'яли шапки.
— Даруйте — нам, пане гетьмане, — низько вклонився старий майстер із блідим іконописним обличчям. — Це ми з дурного розуму.
— Та хіба ж ми не вдячні... Це все Грицько баламутить, хай він подавиться своїм язиком, — запобігливо підхопив Кузьменко.
І дивно було бачити, як ця груба, уперто-жорстока людина улесливо зазирає в вічі, наче собака в провині.
Сагайдачний мовчки постукував по долівці довгою срібною острогою. Він ніби не чув, що говорили йому майстри.
— Не гнівайтеся, пане гетьмане. Ми люди темні, невчені, — лунали голоси.
А Грицько мовчав і спідлоба дивився на Сагайдачного і на збентежених майстрів, і очі його блищали, наче у вовка. Сагайдачний потроху заспокоювався. Звик він загнуздувати буйних січовиків. Ще мить — і він опанує себе і заговорить. І майстри перетворяться на м'який віск в його руках, коли раптом очі його зустрілися з гарячим Грицьковим поглядом. І стільки невблаганної ворожнечі, стільки зневаги було в цьому погляді, що напівпритамована лють знов спалахнула пожежею. Сагайдачний зблід, рвучко підвівся, і очі його блиснули, як блискавки.
— Так і на Січі здіймае галас голота, поки добере, що й як! — кинув він гостро. — Можна подумати, що прийшов до вас не ваш козацьким гетьман, а коронний гетьман з старостами та воєводами. Тим гірш для вас, що ви не розумієте різниці. Хай шляхта сама встановлює для вас закони! Скоряйтеся їм, як отара. Хай не буде у вас своїх представників на соймі! Проживете й без них; проживете й без школи, і без науки, і без закону, і без війська Запорозького, що всією своєю громадою увійшло б до братства, як ваше передмур'я і ваш оборонець. Нащо до вас звертатися, пильнувати ваших інтересів, боліти на кожен ваш біль! Не діждеш від людей подяки! Спалили люди Яна Гуса, так і від вас не дочекаєшся нічого, крім гострої палі або плахи.
І твердим кроком, із презирливою усмішкою на вустах, Сагайдачний вийшов із хати. Це було так несподівано, що ніхто не встиг ані відповісти, ані затримати його. Мовчки перезиралися шевці, а дід Омелько так розгубився, що навіть не замкнув дверей. І полився крізь них нічний вітер, роздмухуючи на покутті рушники й фіранки на вікнах.
— Що ви наробили?! Сучі діти, — завищав Причепа, хапаючись за голову. — Що ви наробили! Верніть його! Поверніть!
Кузьменко кинувся до дверей, але за мить повернувся сам до хати і важко впав на лаву. Піт котився з нього в три струмки. Він сопів, віддихувався і водив навколо очманілими очима, як людина, що її вдарило громом. І раптом погляд його впав на Грицька. Жили йому напнулися. Шия стала червоно-синя.
— Це ти, ти, шибенику, все наробив! — заревів він не своїм голосом.
— Атож! Він, стерво!
— Галган! Голота нещасна!
Майстри всі говорили разом, раді зірвати на ньому свій гнів.
— Та хіба це майстер! Нетяга вошивий!
— Що тільки вміє каламутити людей!
— Та тепер гетьман нас із світу зживе! — репетували вони, підступаючи до Грицька з кулаками. — Ми тобі покажемо, цуценя! — гримнув Кузьменко і, розмахнувшись, ударив його в ухо.
Грицько з несподіванки ойкнув і сів, але за мить кинувся на ворога. Зчинилася бійка. Над кашею голів і тулубів блимали жилаві кулаки. Хтось здер скатертину. З гуркотом упали мідні світочі. Свічки погасли, і ввішла до кімнати срібна місячна ніч. Лайка, сопіння, глухі удари не вгавали.
Тільки Причепа стукотів по столу ціпком і, надсаджуючи груди, репетував на весь голос:
— Чорти! Шибеники! Цить, бо покличу нічну варту!
А Саrайдачний простував вузькою зміїстою вулицею, роздратований і лютий.
"— Бидло! Бовдури! — думав він, і ніздрі його роздувалися з обурення. — На який біс я поліз до того вертепу! Тепер я розумію кира Єлисея.
— А що ти їм приніс своїми промовами? — лукаво спитав унутрішній голос.
— Як то що? Школи, культуру, науку, закони, визволення з-під католицького опікунства! — обурився Сагайдачний на власні вагання. — Як це добре сказано: "Не кидай бісеру свиням, щоб не стоптали вони його ногами". Ось і стоптали. Прийшов до них — по-дурному, як хлопчисько. Розвів теревені. І добре! Нема чого вдавати з себе Ціцерона в свинячому хліві!
З насолодою підшукував він найобразливіші порівняння; щоб знов роздмухати своє обурення.
— Насмілитися обізвати мене здирцею, старшинським обранцем і заступником!!!
(Продовження на наступній сторінці)