Він хотів сказати, що остогидло йому в хлопах, але незручно було образити гостинних хазяїв. Проте другий, молодший і завзятіший, бовкнув без хитрощів:
— Не на те втекли ми від пана Бжеського, щоб шило на швайку міняти. Проживемо й без панів.
Кров ударила Повчанському в голову, але він стримався і в'їдливо відповів:
— Молодий ти ще, хлопче, щоб так відповідати старій людині. Та хіба ж я пан?! У пана хлопа мають за щось гірше від собаки, бо собака у пана в покоях живе і на м'якому килимі спить, а хлоп стоїть біля порога без шапки. А в мене хлопці за одним столом сидять, з одної чарки п'ють, як рідні сини.
Товариш штовхнув хлопця в бік, і він тільки тоді зрозумів, що бовкнув зайве. Він зашарівся. знітився і безпорадно закліпав очима, а Сагайдачний ковтав пінясте пиво, і загадкова усмішка ховалася в його бороді.
Після вечері Корж із Горпиною пішли відпочивати. Тиждень були вони в дорозі, і Горпина зовсім знесиліла, а Настя вийшла до нареченого.
Стояли довгі літні присмерки. Роса впала на трави, прибила на дорозі пил. Настя йшла поруч Сагайдачного положистим схилом з долини, де ховався хутір, і незабаром безмежний степ замкнув навколо них рівне коло імлистого обрію.
У зелених вівсах підпадьомкали перепілки. Пахтіло колосом, полином, медунишником. Ішли житами шарудливі, хвилі вітру, хилили колос до землі. А на сході випливав повний місяць. Золотаво-рожевий, напівпрозорий, відділявся від краю землі і повільно линув угору, густішав, ставав ясним металевим кружалом з кованого срібла.
Настя відхилила голову і жадібно дихала повітрям, повним гірких степових пахощів. Сагайдачний обережно пригорнув її до себе, і йшли вони поруч, ритмічно й легко.
— Настуню, — урвав ,він мовчання, — я говорив із твоїм батьком.
Настя полохливо стенулась, але Сагайдачний рухом заспокоїв її.
— Він згодний. Після великодня поберемось. Але я бажав би, щоб ти прожила зиму в Києві.
— Нащо? — здивувалася вона.
— Бачиш що, тут, у степу, ти знаєш тільки батьків та рідних гостей, але для життя цього надто мало. Треба, щоб моя майбутня дружина була мені перший друг, помічник і товариш у всіх моїх, справах.
— Хіба ж я тебе мало люблю? Чи ти мені не найдорожчий у світі? — палко урвала його Настя.
І біль, і образа забриніли в її голосі.
— Так, любонько. Я все бачу і ціню, але, крім кохання, треба знати життя. Уяви, що довелося б тобі, як пані гетьмановій, вітати чужоземних послів. Ти б не знала, як із ними поводитися, як частувати їх, як відповідати. А все тому, що ти живеш далеко від людей і не вивчила звичаїв. Недурно польські шляхтичі віддають синів та дочок до магнатських палаців, щоб вони до всього придивлялися і розумілися на всьому. Тепер без цього не проживеш. Ти вмієш читати й писати, але тільки по-нашому, а серед панів нашу мову мають за хлопську. Отже, треба вчитися й по-польському, щоб вони не глузували з тебе: А головне, Настуню, треба розумітися на козацьких справах, звикнути до розмов із людьми вченими, набути добрих манер, призвичаїтися до пишного одягу, до зачісок за останньою модою і взагалі стати людиною, на яку всі зважатимуть і на яку я можу покластися в найскладніших і найсерйозніших справах. Та й тобі буде приємно відчути, що нема в мене від тебе таємниць, що в усьому — ти мій перший помічник і що я пишаюся не тільки твоєю красою й коханням, але й розумом і чемністю. Хіба не радість буде мені бачити, як ти царюєш на балах та бенкетах серед пихливого пишного панства?!
Настя слухала уважно, закусивши нижню губу і зосереджено зсунувши брови. Спочатку вона ніби образилася на нареченого, потім трохи злякалася його вимог. Вона й сама мріяла про бали й бенкети. Про них вона чула чимало напівфантастичних розмов і часто з жахом відчувала, яка вона безпорадна дикунка і як не підготована до життя.
— А де ж я там житиму? — спитала вона недовірливо.
— В однієї пані, яка буде тобі найкращим прикладом і найкращим учителем, бо вона надзвичайно розумна й oсвічена жінка.
— А хто та пані? Як її звуть? — спитала вона по хвилі
— Галшка Гулевичівна, дружина маршалка [50] мозирського Стефана Лозка. Сам Лозко старий і кволий, а пані Галшці років із-тридцять п'ять. Дочка її від першого шлюбу одружилася з сином Аксаковим, і залишився у неї тільки хлопчик-підліток.
Настя мовчала, задумливо гризучи травинку.
— Ну, то як же, Настю? Згодна? — повторив Сагайдачний.
— А де ти зимуватимеш? — спитала вона замість відповіді.
— Та, певне, теж у Києві. Справ у мене там сила. Приїзди. Ми бачитимемося щодня.
Настя підвела на нього сором'язливо-радісні очі і, замість відповіді схилила йому голову на плече.
Дорога круто завертала вбік, у долину, де тьмяно блищало озеро. Вони присіли на узбіччя біля дороги, і Настя зненацька заговорила тихо, таємниче, як діти, що повідають одне одному свої заповітні думки.
— Знаєш, Петре, ось ти бажаєш, щоб між нами не було ніяких недомовок і таємниць. Адже. ж я зовсім не знаю, хто ти і що. Втретє приїздиш ти до нас, і все якось виходить, що нема в нас часу поговорити. Розмовляєш-розмовляєш, а потім бачиш, що головного і не сказано. Розкажи мені, хто ти, де народився, де виріс — все-все. Сагайдачний хвилинку мовчав, ловив і зв'язував уривки минулого, потім заговорив, дивлячись на темну хмару над обрієм, що де-не-де здригалася блискавицею.
— З-під Самбора я, з села Кульчиць... Батько загинув у Московщині, ще за Стефана Баторія. Лишилися ми з матір'ю сиротами. Ніхто не знає, скільки лиха й злиднів ми зазнали... І все ж, поховавши всіх інших дітей, мати віддала мене в науку до школи князя Костянтина Острозького. Важко було хлопові до неї потрапити.
— Як то? — здивовано урвала Настя. — Невже ти не шляхтич? А татко казали...
— Як тобі сказати... Я з околишньої шляхти, що не має ні кілка ні дрючка. Багато нас таких у Самборщині.
— Ось воно що!.. А я гадала... — проказала Настя, і в її тоні забриніло погано приховане розчарування. — А звідки ж у тебе герб?
Сагайдачний сіпнув плечем.
— Хіба ж тобі не все одно, моя зіронько? Хай я не з пишного панства, а втім, турецький султан боїться Петра Конашевича, і пихливий коронний гетьман Жолкевський пише мені чемні листи й посилає послів. Чує старий лис нові часи, як жаба зміну погоди... А я бажаю, щоб ти кохала в моїй особі людину, а не шляхтича і не герби.
Насті стало соромно.
— Та це ж. татко казали, а не я... Він усім розповідає, що ти шляхтич, ну я... А мені все'дно, їй-бо... Я люблю тебе, і нікого мені не треба на цілому світі: ані князів, ані королів... А коли не віриш, так... я ніколи цього не робила... Ані батькові, ані матері, ані панотцеві...
І Настя швидко схилилася, і припала до руки Сагайдачного. Він весь здригнувся, сіпонув руку і схвильовано й ніжно схилився до неї.
— Ну а далі? Розкажи мені все-все, — просила вона, коли він заспокоївся.
— Далі? Закінчив я Острозьку школу. Князь Костянтин надумав вирядити мене за кордон, як найкращого учня. А для цього потрібні були папери про те ж саме кляте шляхетство, а їх у мене й не було....
Настя щільно притулилася до нього і дивилася йому просто у вічі, як дитина, якій розповідають чарівну казку. Та й що може бути кращого і цікавішого над оповідання коханого про себе.
— Ну? Що ж далі? — схвильовано приспішала вона.
— Забрав я папери одного шляхтича, забитого в бою, і подався з ними за кордон. Ось чому в жодному університеті не чули за Петра Конашевича. А вчився я цілих п'ять років і, повернувшись, знову взяв своє справжнє ім'я і пішов служити до Конецпольських в їх почтах [51]. Та незабаром кинув я Конецпольських і подався до Києва, до Аксака. Але й там не знайшов я талану...
Щось гірке забриніло в тоні Сагайдачного. Настя відчула цю гіркоту й обережно провела рукою по руці, нареченого.
— Образили? — напівголосно спитала вона.
Сагайдачний на мить запнувся, ніби стало йому боляче пригадувати, але потім опанував себе.
— Гірше... Нікому й ніколи я цього не розповідав... Покохав я доньку Аксакову. І вона покохала мене. Але магнат не міг віддати її за бурлаку. Хоч як ховали ми наше кохання, а знайшлися добрі люди — відкрили батькові очі. Він викликав мене до себе, ніби в якійсь справі, і наказав відшмагати мене перед усім панством, потім вкинути до в'язниці як бунтівника й державного злочинця. Все міг би я стерпіти — і кайдани, і навіть смерть, але такого знущання не міг. Я втік на Січ, і з тих часів не випускаю шаблю.
— Ну а вона? — напружено спитала Настя, несвідомо ревнуючи його до минулого.
— Вона не знала, де я, чекала на мене, мучилася. Аксак перехопив мої листи і примусом одружив її З луцьким каштеляном, розпусним і хворим дідом. Вона не витримала знущання і отруїлася, приславши мені хрестик і пасмо волосся на пам'ять.
— Нещасна, — щиро й полегшено зітхнула Настя. — Ну а ти?
(Продовження на наступній сторінці)