— Ось вам, дідусю — і горілочка, і риба курена, а ось і малинка. Сама збирала.
— Ой спасибі, дівчинко! Дай тобі, боже, щастя, як води в морі, щоб кінця-краю не було йому вовіки.
Старий перехилив чарку тремтячими руками і, заїдаючи, вів далі:
— А цього року, напровесні, тільки сніг почав сходити, пішли наші пани-молодці відвідати самого султана в Царгороді. Знав наш батько, що загрожує султан королеві війною, якщо він не приборкає козаків, і пішов дрочити Іскандер-башу з султаном.
— Нащо? — злякано урвала Настя. — Адже ж тато кажуть, що, коли турки підуть на Польщу війною, ввесь степ опиниться в турецьких руках. Скільки сліз, скільки крові тоді розіллється!
— Ні, рибонько! Не допустить того наш батько. Мудрий він, аки змій, і хитрий, як лис. Він тільки грається з вогнем, а пожежі не буде, бо перелякаються пани й покличуть військо козацьке на королівську службу, і кожен нетяга потрапить тоді до реєстру, а старшині дадуть герби й шляхетство, і тоді жодний пан не посміє повертати своїх хлопів із козацтва або вимагати панщини з козацьких жінок. І ти тоді, наша майбутня пані гетьманова, будеш як королева. І будуть у тебе палаци, і будуть конi, як вітер, і перли буйні, як вишні.
Настя спустила шитво на .коліна, розгладжуючи наперстком щойно закінчений срібний жолудь із золотою мережаною чашечкою, і замислилася. Силувалася й не могла собі уявити, що тоді буде із нею.
Знав старий, кому що співати і розповідати. Не один раз сходив він з кінця в кінець не сам лише рідний степ, але й Крим і Туреччину. Розмовляв він татарською мовою, розумів турецьку. На все надивився старий протягом свого довгого віку. І для кожного скрізь находив він належне слово. Знав він, як промкнутися в башівські палаци, розповідав він їм барвисті й фантастичні легенди й казки, а сам придивлявся до всього, намагався довідатись і добре затямити, де хто страждає в неволі, подавав про них звістку на батьківщину, допомагав викупити з неволі. Посполитим співав він про сувору селянську долю, про жорстоких панів та посесорів, про важку панщину на чужих, политих їх кров'ю і потом ланах, закликав їх до боротьби за свободу, за землю. А загартованим в боях козакам співав він думи про далекі походи, де кожен бій, кожна сутичка обарвлювалася яскравим серпанком романтики, де кожен козак перетворювався на легендарного лицаря, визволителя бідних невільників, борця за волю і рідну землю — героя, якому нема рівного в світі. Щедро платили кобзарям за їхні пісні любов'ю і пошаною народною. І йшов кобзар далі, кожному несучи радість і надію на краще майбутнє.
І тепер, сидячи перед нареченою ватажка й козацького гетьмана, відшукав він для неї запашні й барвисті слова, щоб потішити жіноче закохане серце.
— Висадилися ми під Архіокою, — заговорив знову старий ритмічно й співуче, — біля самого Царгорода. Підпалили Архіоку й околишні міста і села і не знали, що султан тоді там полював. Ясно було йому тікати від козацької сили. Захопили ми Стамбул, мармурові палаци димом розвіяли, гарні поминки справили по замучених у Трапезунді і рушили далі. Догнали нас галери біля дунайського гирла. Ми веслували цілий день, тікаючи від погоні, а вночі самі кинулися на ворога. Як білки, видерлися наші молодики по кодинах, обмастили їх смолою та підпалили, а старі козаки рубали сокирами днища галер, пускали в них синє море. Галери ішли на дно, як каміння, або палали, як вогнища під Купала. Башу забрали ми в полон, яничар потопили дві тисячі, а невільників розкували й привезли з собою на ясні зорі, на тихі води, як у піснях співається.
Доказуючи, старий торкнувся струн, і струни відгукнулися на його ласку, застогнали жалібною тугою, наче розкинулися під старечими пальцями безкраї стели, наче вітер застогнав над могилами.
Мовчала Настя, перед очима постало море, крилаті силуети галер у полум'ї. Вона почула стогін конання, постріли, важкі голоси корабельних гармат. Ніздрі ловили пах порохового диму, смоли й солоної свіжості моря.
Гули бджоли над розквітлою липою, гули джмелі в тон рокітливому згасанню струн. День був жар кий, імлистий. Білясті обрії в степу. Замовк зелений явір, тільки чорноголовий дятел лазив по корі, постукував дзьобом об стовбур, шукаючи хробачків.
Та ось зірвалися спросоння собаки, зайшлися хрипким гавканням, кидаючись на когось за густим зеленим чагарником. Долетіло тупотіння коней, зарипів віз, заляскав батіг, і басистий чоловічий голос гукнув хазяїна.
— Гей, хто в бога вірує!
Настя здригнулася, схопилася з місця й кинулася до хати. З клуні вже бігли заспані хлопці, пристібаючи до пояса шаблі, але старий Повчанський перший признав гостей.
— Так це ж Корж із Горпиною! Насте! Стара! Гості приїхали!
На хуторі знялася весела метушня. Загрюкали двері. Залунали голоси. А Корж говорив, витираючи спітніле чоло:
— Житя не стало від панів. Пішли ми світ за очі від цього зілля, хай. воно згорить із родом-племенем.
— Добре, синку, добре, — поляскав його Повчанський по плечу. — Мо, помиєшся з дороги? Ач, як тебе запорошило. А то що за хлопці? — урвав він сам себе, зиркнувши нa двох засмаглих парубків за спиною Коржа.
Корж не встиг відповісти, коли один з них розплився широкою усмішкою і відповів:
— Та ми — челядь панська. На Січ утекли козакувати. А оце, — хитнув він на купку білявих виснажених хлопців, в грубих білих свитинах, що зупинилися далі біля возів і ніяково бгали свої саморобні повстяні шапки, — це ляхи, тобто панські хлопи. Остогидло і їм спину гнути: теж на волю пішли разом з нами, хоч і не нашого роду і віри.
Поки розвантажували вози, дівчата кинулися по різну харч, і за годину всі знову сиділи за столом, частуючи гостей. Корж їв великими ковтками і розповідав, як пан Бжеський будує замок над Ворсклою і потроху накладає руку на козаків.
— А ви не пробували з ним позиватися? — спитав Сагайдачний, уважно прослухавши його оповідання.
— Поки що — ні. Він не чіпає наших ланів і пасовищ. Здається й позиватися нема чого, та тільки ж це не по закону: хіба можна двічі давати грамоти на ту ж саму землю?
Сагайдачний не відповів, а Корж флегматично розповідав, як він відшмагав Свенціцького і як пан Бжеський покликав його на суд.
— Насамперед не підлягає козак панському присудові, та й за що тут судити? Ну, здер штани, ну всипав Соплі, скільки належало. За що ж тут судити? — щиро спитав Корж, обводячи всіх очима.
Всі так і пирснули з peготу, а Корж набив люльку і казав далі:
— Не пішов я до бісового пана ані ввечері, ані на ранок, ані ще за день. Навіть забув за цю погань. Тільки чую — вночі забрехав мій Мурза. Аж захлинається з люті собака. Встав я, виглянув. Бачу, лізуть до мене панські литвини. "Еге-ге, — думаю, — так це ви по мене, як по ведмедя в барліг? Ну, заждіть!" Узяв я пістолі, шаблю."Чогo вам, — кажу, — треба?" А вони на мене з ломаками. Горпина з переляку з дитиною на піч сховалася. А я як стрільнув, та шаблею, шаблею... Один звалився, інші — врозтіч. "Другим разом, — кажу, — не полізете". Але ще за день прибігає оцей хлопець, — показав Корж на худорлявого юнака з узькою білявою головою, — , і каже: "Тікайте, бо сьогодні вночі пан Бжеський проти вас військо висуне, і наказано спалити вас живцем разом із хутором, якщо ви з власної волі не підете на суд". Ото, думаю, заковика! Горпина, звісно, за баб'ячим звичаєм, у сльози, а я почухав потилицю і надумав відвезти до вас дружину з немовлям, а там вже буде видко, що і як. Свиню з поросятами віддав старому Джмелеві, вівці загнав до Мартина-рибалки, а сам пустив чутку, ніби збираюся до Полтави купувати воли. Запріг воза — і гайда в інший бік.
— А як же ці хлопці до вас пристали? — спитав Сагайдачний, покручуючи вуса.
— А як же ці хлопці до вас пристали? — спитав Сагайдачний, покручуючи вуса.
— Оці чорняві догнали дорогою. Я вже за рушницю схопився, думав: женуться. А той білявенький сам до мене прибіг. "Візьміть, — каже, — з собою; бо остогидло в панських попихачах".
— Так, так, проше пана, — захитав головою білявець. — Тен пан Бжеський нас за бидло має. Поки ми в Польщі жили, тен панський звичай нам очі не муляв. А пан Корж мувіл, же й хлоп може на волю втікати, Так я, проше пана, теж на волю захотів.
— Молодець, — похвалив Сагайдачний. — На Січі молодь теж потрібна.
— А як, проше пана, чи не вижене мене вельможне лицарство знов до пана Бжеського через те, що я єстем поляк?
— Хто тебе вижене! Заспокойся! Ні, хлопче, тепер ти не загинеш. А ви, хлопці, теж з Сивери? — звернувся Сагайдачний ,до смуглявих парубків, що жадібно вминали масну тетерю.
— Еге ж... Тобто ні; прийшли ми з Волині до Бжеського. Осадчий нас привів. На "слободи". Орали ми, косили, а взимку збиралися козакувати. Тільки дороги не знали...
— Ну а тепер як буде? — підвів голову Повчанський.
— Та хто ж його зна!.. Побачимо.
— Мо б, тут залишилися? У нас тихо, вільно. Сорочки вам справлю, чоботи. А роботою ніхто не силуватиме.
Хлопці перезирнулися.
— Та... хто ж його зна... Подумаємо.
— А звісно, звісно... — заквапився Повчанський. — І горілка є, і ситі будете. Їж скільки здужаєш. Ось спитайте Максимку чи то Тимка, — хитнув він у бік своїх пахолків.
— Та що ж, ми і так бачимо, — зніяковів парубок.
(Продовження на наступній сторінці)