Сніданок такий же нудно-урочистий, як і одягання. Низенький срібний стіл, за яким сидять на двох чи трьох м'яких подушках, заставлено фарфоровими блюдами. Євнухи-негри повільно крутять стіл і здіймають покришки з страв. Настя мовчки вказує, чого їй покласти, а інші страви віддає рабиням та євнухам. Тоді подають їй сніжно-білий пшеничний хліб з двічі просіяного бурсійського борошна. Щодня печуть для султанського вжитку двадцять таких хлібів на козячому молоці, кожний на чотири фунти вагою. Крім падишаха, їдять його тільки діти султанські, улюблені жінки і кілька вельмож.
Снідає Настя сама, бо ніхто не гідний їсти разом з коронованою султаною. Тільки біла ангорська кицька сміливо стрибає на стіл і, облизуючись, ласує найкращими стравами. Євнухи і рабині залюбки вигнали б її міцним стусаном, але з удаваним улесливим захопленням дивляться, як кицька їсть на столі і, знищивши свою порцію, тягне лапкою ласий шматок з тарілки султани.
Після сніданку — нема чого робити. Велична к'яйя вичерпала всі свої новини. Жінки сералю не рівня султані, а жінки візирів та інших вельмож зберуться опівдні.
Настя виходить у сад. Тут принаймні можна побути на самоті з своїми думками і не всміхатися всім і кожному вивченою милостивою всмішкою. У султанському сералі вона ще самотніша, ніж у Каффі. Всі підлабузнюються, всі виконують її найменше бажання, ладні порозбивати собі голови від запопадливості. Та хіба є тут хоч одна душа, на яку можна покластися?! От хіба Любка, гуцулка. Любка вдячна їй за своє нове життя. Вона погладшала, відпочила, навіть не кашляє з того часу, як Настя призначила її букетницею. Настя часто бачить її в садах, підкликає і щиро балакає з нею далеко від зайвих ушей. Любка залишилася християнкою. Отже, можна надіслати її і до селямлику, і до самого падишаха, і до міста, і до будь-якого баші. А головне — довідатися від неї про що завгодно.
— Де зараз падишах? Що він робить? — питає Настя.
— А певно, у бібліотеці! Після сніданку він годину читає, а потім іде до дивану або вислухує доповіді визирів. Тільки не полюбляє дивану наш падишах, — зітхає Любка.
— А що це таке бібліотека? Де вона? — вередливо розпитує Настя.
— Туди не можна жінкам, господине. Це будинок такий, де читають книжки. Такий гарний, наче іграшка.
— Хіба ж ти там була?
Любка ніяковіє, але відчуває, що Настя не зрадить її, і признається:
— Була. Стіни там наче писанка, а з обох боків від вікна до вікна поставні на книжки. Дверцята в них кришталеві, висаджені самоцвітами, наче повбиваними у кришталь. А в кожному поставні по двадцять чотири книжки в оправах з перлів та самоцвітів. А постав ні такі низенькі, що падишах, сидячи на міндері, бачить крізь кришталь всі книжки і бере потрібну. А над поставнями — полички, вже без дверцят, з вазами квітів. І на ці палички кладуть щотижня по три гаманці: один повний золота, а два — повних срібла. З тих гаманців султан обдаровує блазнів, німих, карлів, євнухів та меддахів з жебраками. А книжки там арабські і перські або тутешні — турецькі. Ну, а у великій бібліотеці, де читають вельможі та яничари, є й грецькі, і сербські, і з малюнками.
— Ну, а потім? — вередливо уриває Настя. – Де потім сидить падишах?
Любка безпорадно кліпає віями.
— Та я ж кажу: до дивану прямує, або збирається на полювання, або своїх блазнів покличе. А іноді накаже глухим розмовляти. Оце так дійсно сміхота... Або слухає великого візира. Це вже як йому на думку спаде.
Після зухру [229] тіні згортаються у бузкові клубки і ховаються під дахи і під мури, щоб не потрапити на очі пекучому сонцю. Золота курява хмарою здіймається над Стамбулом, і тане далечінь в опаловій імлі. Босфор тоді зелений, як смарагд. Важко повірити, що по той бік Кара-Денізу в'ється пухкий сніг, що річки скуто кригою, а повітря по-зимовому гостре й різке.
Нудно. Настю дратує оця самотність у мурах сералю. Вона заздрить міським водоносам, що розносять по домах бурдюки з водограїв старого акведуку [230] часів Валентових і Юстініанових [231]. Їй треба волі, сили і влади.
Повільно з'їжджаються жінки вельмож. Є серед них і черкешенки, і грекині, туркені і сербки, і останні з роду позбавлених трону дожеврілих візантійських династій. Є старі бабусі й дівчатка, красуні і потвори. І щодня завжди і незмінно приїздить Назлі-ханум.
Настя ненавидить стару султану. Кожне її одвідування починається і закінчується однаково: вибравши хвилину, султана обіймає її і в ім'я родинних почуттів благає допомоги в будь-якій справі: або треба призначити швагера султани Кадим керманським санджаком, або сина султани Айше командувачем булюків, або онука Рустем-баші агою нічної варти в Галаті [232]. Настя рішуче відмовляється, але султана напосідає, ображається, обурюється і доказує, що коли вона вдочерила Настю, то син Айше доводиться їй двоюрідним братом, а швагер султани Кадим — якимсь дядьком; і гріх і сором не допомогти своїм родичам.
— Стара відьма! Чортиха! Присмокталася до мене п'явкою, — якось кинула Настя.
І раптом замовкла, помітивши Гасана.
З Настиного весілля він ще погладшав і тепер нагадував величезний бурдюк жовтого гусячого жиру. Він не тільки повернувся до нового сералю, але й зайняв кращу посаду. До Насті відчував він щось подібне до закохання і пильно стежив, щоб ніхто не підкопався під неї, тому що Настине падіння неминуче скинуло б і його. Жінки сералю завжди тремтять перед євнухами і запобігають їх ласки, але такі, як Баффа та Роксолана, були надто сильні, і євнухи ставали в їх руках вірними служниками і виконавцями їх наказів. І Гасан відчуває, що з Гюль-Хуррем виростає така ж господиня і володарка, і з опікунсько-недбалого — тон його перетворюється нa улесливий і майже побожний.
— Гірше за п'явку, запашна трояндо Шіразу, — хитає він головою. — Тому що п'явиця присмокчеться і, упившись, сама відпаде, а вона ніколи не відпаде, тому що нема краю людській пожадливості.
Настя здивовано підводить брови.
— Ну, так, чиста краплинко роси. Тобі невідома темна і злочинна людська душа, тому що ти чиста, як пуп'янок лілії з райських садів. Відкинь Назлі-ханум з своєї путі, як відкидаєш жабу з садової стежки, і не дозволяй їй багатіти з твоєї ласки.
— Нічого не розумію. Розтлумач мені, Гасане, в чому річ, — сіла Настя на купу подушок. — В мене стільки родичів, що голова йде обертом.
— Ну, зрозуміло, коли Назлі-ханум ладна назвати родичем першого-ліпшого крамаря з Галати, аби заробити на цьому. Звідки в неї стільки перлів і вбрань, стільки рабів і речей? Все з бакшишів! [233] Жени її до всіх шайтанів. І тоді всі скарби попливуть тобі до рук, як річки у море. Вона бере за посаду візира двадцять тисяч дукатів, та ще й цілу скриньку перлин, а тобі дарує мавпочку або віяло з павиного пір'я за якихось двадцять дукатів. Адже ж за посаду треба платити. Так хай новопризначені платять тобі, а не їй!
— Але Назлі-ханум все ж таки моя названа мати, — каже Настя.
Та не слухає її євнух Гасан.
— Обриднуть падишахові твої прохання. А що ти робитимеш, коли султан тебе розлюбить через оцю гарпію?
Настя пополотніла, а Гасан хитро і задоволено посміхається: .
— Подумай, усмішко аллахова, і потім скажи Гасанові, чого тобі треба. Гасан вже раз урятував тебе від безносого діда, врятує й від Назлі-ханум. Настя не відповіла, мовчки підвелася і пішла геть, а ввечері довідалася, що Назлі-ханум розбив параліч. Вона не згадувала своєї розмови з Гасаном, думала, що стара, мабуть, помре і сама звільнить її від своєї присутності. І Гасан тактовно мовчить, зрозумівши її почуття, але за тиждень-два просить Настю закинути слово за халебського каді і за улема з Дамаска, що мріє про білу чалму з золотою смужкою.
— Вони надішлють тобі подарунки, гідні твоєї краси, а не якісь злиденні іграшки.
— А що ти дістанеш за їх призначення? – лукаво питає Настя.
Євнух на хвилинку губиться, але властива йому нахабність перемагає, і він хрипко і лунко регоче.
— Слушно сказано, господине! Адже ж ти бачиш у пітьмі, як чарівна кицька Мірза з казок Музафер ІбнФацлана. Ну, що ж, скажу одверто. Кожному треба збирати білі аспри про чорний день, як кажуть наші поети. І тобі раджу того ж, бо молодість відквітне швидше за померанцьове дерево, і треба, щоб вона принесла золотий плід. А на схилі життя, у затишку Ескі-сарая [234], добре жити лише тому, в кого багато грошей. Сама ти не зробиш нічого, а зі мною разом... Ну, скажімо одверто: прибутки пополам. Тільки мовчки, як риба у вирі морському, бо ми тоді обоє загинемо.
Та не лякають владної Гюль-Хуррем вири Босфору.
Вона мовчить. Мовчання є ознака згоди. І за кілька днів вирушає до Дамаска новопризначений муфті у сніжно-білій чалмі з золотою смужкою, а халебський каді збирається до Тебріза, і, вірний слову, приносить Гасан Насті важкий бурдюк грошей і скриньку перлин.
Минають дні, повільно ллються, як хвилі Босфору, що мчать у Ак-Деніз, темні хвилі Кара-Денізу. Скриньку за скринькою збирає Настя про чорний день, але так само кохає Осман свою єдину султану, і все рідше і рідше залишає сераль, і частіш кличе до нього візирів, муфті Есаада, старого вихователя свого ходжу Омер а та інших вельмож. Для годиться Гюль-Хуррем кутається у прозорий серпанок бруського газу і мовчки слухає їх доповіді, але всі розуміють, що не юнак Осман, а ця жінка тримає в своїх міцних руках державні справи і переплутані нитки політики.
(Продовження на наступній сторінці)