Горленко слухав, зціпивши зуби, і скажена лють заклекотіла в грудях. Падлюка! Павук єхидний! Отже наприкінці третього року і палі не залишиться від Хутірців. І що тоді робити без хлопа, найкоштовнішої худобинки, без якої ані поля не виорати, ані врожаю не зібрати?! Чим тоді жити? Де подітися?!
І, не дослухавши старої бабусі, Горленко знов підострожив коня і помчав до Вінниці, до земського суду, вписати протестацію проти Доліви-Ясенського.
Поминки наближались до кінця. Доїдали останні млинці, спорожнювали останні чарки і хрипкими голосами співали "Вічну пам'ять". Томашиха плакала спітніла, п’яна і осоловіла від горілки і незвично ситої їжі. Домаха поралася біля печі, коли раптом розчинилися двері і захекане дівча років дев'яти по-дитячому лунко гукнуло:
— Бабусю! Бабусю! Юрка впіймали лісники! До пана повели! На фільварок!
Томашиха спинила на дівчинці очманілі очі, а дівчинка перестрибнула на порозі з ніжки на ніжку і кликала, вказуючи кудись у далечінь:
— Ондечки повели!
Домаха перша зрозуміла, в чому річ, і схопилася за голову, а старий сусіда труснув Томашиху.
— Чуєте, тітко?! До пана повели! На, суд!
І раптом наче вогнем прохопило стару. Вона звелася на ноги, оглянула гостей повними жаху очима і кинулася у сонячний блиск дверей. Очіпок впав з голови. Розкуйовдилося сиве волосся. А вона мчала, наче поранена вовчиця за мисливцем, що забрав її вовченят. Вона колись чула, що за смухатого звіра, забитого у панському лісі, не милують мисливців, і тваринний жах гнав її на фільварок врятувати свою дитину.
Доліва-Ясенський сидів на ганку в глибокому кріслі, загорнувши хутрянкою ноги. Проти нього стояв Юрко з зв'язаними на спині руками, а біля ніг його, на східці, лежав мушкет, кинджал і чорнобура красуня лисиця. Пухнатий хвіст її купався у маленькій калюжі, а навколо юрмилися схвильовані посполиті, перемовлялися пошепки і похитували головами.
Лісник розповів, як була справа, підняв лисицю, показав її Доліві-Ясенському і знов поклав нa східець. Мовчали. Доліва жував губами, постукував нігтями по тавлинці і щурячими очима обмацував незнайомого парубка.
— Hу, кажи, хлопче, якого ти пана та звідки ти втік, та де розбійникував? — прорипів він нарешті і тремтячою рукою став забивати у ніздрю понюх табаки.
Юрко мовчав. Не тому, що злякався, а тому, що надто люта ненависть перехопила йому подих. Глянув на людей, на Доліву, і тільки жовна заходили на його щоках.
— Чого мовчиш? Чи то язик проковтнув з переляку? Ну, нічого: от накинуть тобі зашморг на шию — враз висолопиш його.
Доліва говорив тихо, повільно, з усмішкою, рипів зловтішно і однотонно, наче стара іржава віконниця. Коли раптом, розштовхуючи челядь і селян, кинулась до ганку, простоволоса Томашиха з розхристаними грудьми.
— Ой паночку, помилуйте! Ой, не губіть мого сина!!! Я ж оце тільки поховала свого Томаша! Один він у мене на світі залишився!
Доліва багатозначно підвів брови.
— Он як? Бунтарське насіння! У батька пішов, розбишако? Іди, іди геть, стара відьмо! Накрий голову! Людей посоромся! А ви, — підніс він голос, — візьміть цього харцизяку і злодія і скарайте його на горло он тут на воротах.
Юрба охнула і відсахнулася від ганку, наче вдарило її вихором. Примовкла; остовпіла, не йняла віри власним ушам. Тільки Юрко не рухався, і болісна всмішка кривила його губи.
А Доліва рипів в'їдливо і зловтішно:
— Бачиш, скільки збіглося подивитися на виставу?
І раптом не витримав, вигукнув люто і хрипко:
— Та що ти дурня удаєш?! За забиту лисицю належить за законом скарати тебе на горло! Шибениця! Зашморг! Розумієш? От я і засуджую тебе на шибеницю своїм панським судом. А тепер молись перед смертю, бидло нещасне, благай в пана бога милосердя, якщо він взагалі зглянеться на тебе — єретика і схизматика.
Томашиха скам'яніла, слухала пана і не розуміла його, але останнє Долівине слово наче ,збудило її. Вона схопилася за голову і несамовито кинулася до сина.
— Не дам! Томаша вже забив! Його теж забити задумав? Не дам, упирю!
І, вискнувши, схопила Юрків кинджал.
— Не дам! Не підступай! Заріжу!
Юрба здригнулася, загула, розгублена і обурена, злякана і запалена люттю і ненавистю.
Доліва стиснув губи і підвівся з місця.
— Замкніть її до льодовні! А його — на ворота! Лукашу! Стасику! Мерщій! — грізно стукнув він кийком об ганок.
Миршавий, злісний дідок тримав їх, кремезних, здорових, у своїх старезних тремтячих руках, гіпнотизував своєю владою.
Юрба знову примовкла, відсахнулася. Лісник схопив Томашиху і видирав з її цупких рук Юрків кинджал. А Юрко наче прокинувся, струснув з себе остовпіння, збіг на га нок і ткнув чоботом Доліву під черево. Доліва впав, скорчившись від болю, а Юрко наче виріс на цілу голову і з несамовитою люттю владно крикнув юрбі:
— Чого дивитесь? Мало він у вас крові висмоктав? Батька мого загнав у домовину! Вам те ж буде! Ану, на ворота його!
Стасик десь зник, лісник випустив Томашиху і стрибнув на Юрка. Стара підхопила кинутий кинджал і з усієї сили ткнула лісникові у спину, а юрба, наче падіння Доліви розбило чарівний гіпноз його влади, заревла і кинулась до ганку.
Все змішалося. Хтось вже розв'язував Юркові руки. Хтось бив лісника мушкетним прикладом, поки десятки рук тягли Доліву до воріт і з поквапливою радістю виносили з клуні драбину.
На допомогу Доліві мчав Лукаш і пан Боніфаціуш. На них накинулося кільканадцять чоловік і, сопучи, мовчки і діловито били їх чим попало.
А ланцюгові собаки, вгадавши загальний настрій, вчепилися у хутрянку Доліви-Ясенського і з гарчанням і гавканням несамовито дерли її на шматки.
На воротах вже сидів верхи машталір і прив'язував до них туго зсуканий мотуз, а двоє ковалів тягли орендаря до драбини.
Зашморг був жорсткий і все чіплявся за гудзики і комір каптана.
— Розстебни комір!
— Дери його надвоє — кричали знизу.
Всі говорили разом. Прокльони, лайка, глухі удари по вже мертвому Боніфаціушу і вереск дітей — усе зливалася у несамовитий галас.
Доліва ледве очуняв від болю і раптом пронизливо завищав. Він учепився за коваля. Очі його вистрибували з орбіт, безладні благальні вигуки злітали з вуст, по щоках покотилися сльози.
— Вали драбину!
— Стрибай сюди! — волали знизу.
— Стій! Стій! — гукнув коваль, відчувши, що драбина падає, і разом з нею важко гупнув на землю.
Доліва повис у повітрі. І враз ущухло все. З забобонним жахом дивилися посполиті на скараного, наче боялися, що він обірветься і помститься жахливою помстою.
Старі жінки хрестилися, плювали і шепотілиз акляття, а Томашиха несамовито ридала на синових грудях і все повторювала крізь сльози:
— Не дам!.. Не дам!..
ЗА БУЛАВУ І КОРОНУ
Дні минали швидко і непомітно, як придорожні дуби, коли баскі коні мчать лісною просікою рівною легкою риссю. Сагайдачний їх не помічав. Він відпочив і заспокоївся, в гостинній оселі, і тепер безсилий розпач і пригніченість перших днів здавалися йому чимсь ганебним і не гідним козака.
Захоплено пірнув у складне і різноманітне київське життя. Міська і околишня шляхта, братство і міська рада навперебій запрошували його. По-перше, кожен бажав вшанувати колишнього гетьмана і шаною притамувати йому біль від поразки, але незабаром всі зрозуміли, що присутність Петра Конашевича конче потрібна і корисна в кожній важливій справі суспільного життя. І Петро Конашевич нікому не відмовляв у пораді і допомозі. Все тут цікавило його. Він одвідував філософські і релігійні диспути, а іноді і сам кидав у кипінь палких дискусій влучний доказ або в'їдливу стрілу в город прибічників унії та католицтва. Часто підказував дидасколам теми для гострих памфлетів, а в гуртку вчених, що збирався у Галшки Гулевичівни, по-діловому обмірковував, що треба якнайшвидше перекласти або написати і надрукувати, про що провіщати парафіяльному духівництву, чого добиватися на соймику і на Вальному соймі.
Одвідував Сагайдачний і братство і брав жваву участь у братських сходках. Навіть на братських канунах, за чаркою доброго меду, знаходив він про що говорити з цеховими майстрами, з крамарями і лавниками, з підміською шляхтою. Не забував він і свого старого приятеля Хому Причепу, і той, поговоривши з Петром Конашевичем, захоплено чухав потилицю і приказував:
— Оце так голова!.. Ще не бачив такої і ніколи більш не побачу...
Радився він і з купцями про збільшення торгівлі з Угорщиною, Молдавією і Московщиною, не забував і братську школу і не шкодував грошей на пишні шкільні вистави, щоб потьмарити театральні вправи єзуїтського колегіуму, а перед кожними рочками влучно підказував шляхті, які протестації вписувати до земських книг і як добиватися на суді свого шляхетського права. І не одна сварка поміж киянами закінчувалася повним примиренням тому, що Сагайдачний вчасно втручався в неї і доводив, що не варт гризтися проміж себе, бо це тільки вода на млин їх спільних ворогів. І вдячні люди просто дивувалися і губилися, бачачи його невтомну й кипучу енергію, а кир Єлисей ховав у зіницях веселу всмішку і думав:
"О, тепер він знов став собою, а тоді примчав до мене скривдженою бабою...".
(Продовження на наступній сторінці)