— Ми виженемо панів та папежників геть аж за межі Київського; Волинського та Брацлавського воєводств. Відберемо в них Галичину з Буковиною та гірські полонини. Де житиме хоч єдиний русин — там міцно стоятиме наша віра, наша влада. Братську школу перетворимо на академію. Ми збудуємо міцні фортеці і міста, прокладемо торговельні шляхи на схід і на захід, а в Печерській оселі вчені монахи стежитимуть за рухом твоєї переможної колісниці і писатимуть літопис твоїх перемог.
— Але ж голота? Хлопство? Що воно дістане у тій боротьбі? — роздратовано нагадав Сагайдачний, щоб охолодити промовницький запал свого супутника.
— Про це не турбуйся. Декому і земельки дамо, і худоби, але бунтівників потім самі приборкаємо. Вже як була розбещена печерська братія, тепер вона й не писне. Міцна рука — підвалина ладу, — додaв кир Єлисей і виглянув з візка.
Дорога йшла весь час лісами, де-не-де переріза ними болотистими річками, притоками Дніпра і Тетерева. Рідкі селища потопали в дрімучих лісах, і, поки сани мчали їх кривими вулицями, довго бігли за ними і гавкали кудлаті собаки, і дітвора вибігала з воріт у довгих полотняних сорочечках і низько вклонялася проїжджим, зиркаючи на них цікавими і трохи наляканими оченятами. І знов поринала дорога у пущі, припорошеній пухкими снігами та інеєм.
— Оці ліси продав я на попіл, а землю заселю втікачами. Хай орють. Із збіжжя корисно горілку гнати, пояснив Плетенецький.
— Та навіщо тобі стільки попелу? — здивувався Сагайдачний.
— Вивозити за кордон! Там його треба до чорта: і полотно білити, і сукно мити, і мило варити, і на вироблення скла та фарфору. Не так, як у нас, де попіл потрібний тільки на порох. От, до речі, друже: доведеться тобі подбати про порох. Доручи цю справу мені. Та й, рудні мої тобі згодяться, і гамарні. Добре озброю я твоє військо, бо коли я вже до чого візьмуся, то закипить у мене робота, наче казан на вогні.
— Ні, кире Єлисею. Залиш. Не пара я тобі поки що, — гірко вирвалося в Сагайдачного. — Роби своє, а я... Не можу я зараз нічого діяти. Я наче непохований мрець: бачу, чую, а ворухнутися не можу.
— Хороший мрець! Кинь, гетьмане! Так, так, гетьмане, а не полковнику, бо ти мусиш знову гетьманувати. Навіть жінка ніколи б так не скорилася долі! Де твоя гордість?! Де самолюбство?! Вигнала тебе голота, так постав її навколішки, примусь чоботи собі цілувати і благати прощення. Ось як треба діяти, а не лягати у домовину живцем...
Але Сагайдачний тільки ще раз мовчки знизав плечима.
Сутеніло. Вечірні тіні лягли в замети синіми сувоями, а навколо все стояли руді стовбури сосен і вузлуваті дуби в іржавому осінньому листі, припорошені памороззю. На останній зупинці довго не було коней, потім знов їхали глухими пустинними пущами, де тільки де-не-де мигтіли зелені вогники вовчих очей.
Пізно вночі, коли перегукувалися в поснулих селах другі півні, вилетів візок на берег Тетерева. За хитким мостом розсипалися по узгір'ю білі мазанки Радомишля, але жодний вогник не блимав у вікнах під сніжними шапками стріх. Сани звернули вбік і помчали до монастирського фільварку. Там вже чекали грізного архімандрита.
На дворі і коло воріт юрмилася темна купка людей, зливаючись у місячних присмерках в чорну пляму. І коли сани з розгону влетіли у ворота, всі голови схилилися під пастирське благословення. Архімандрит, не дивлячись, махнув над ними чорним крилом рукава, не відповів на привітання і увійшов у будинок отця Паїсія, управителя маєтками Печерської оселі. За Плетенецьким дріботів сам Паїсій, худорлявий недолугий монашок. Він ледь-ледь досягає Плетенецькому до плеча. Крисячим хвостиком закручувалася у нього на потилиці мізерна кіска, комір засмальцьованої ряси припорошився лупою; на кінці гострого носа висіла буйна прозора крапля. Паїсій або забігав наперед і запобігливо зазирав архімандритові у вічі, або відвертався і затуляв рот долонею, щоб кир Єлисей не почув горілчаного духу, погано замаскованого часником.
Плетенецький ввійшов у простору кімнату з темними стінами рубленого дуба і низько насунутою стелею. На сволоку було грубо вирізьблене виноградне листя, хрести і якісь написи. На покуті блищав справжній іконостас з темними візантійськими образами, лампадами і жмутками сухого ромену та іншого зілля. Вздовж стін стояли тапчани та скрині з домотканими килимами, в грубці весело звивалися і стрибали жовтогарячі змійки вогню.
Плетенецький швидко озирнувся, поклав на себе звичний хрест і уривчасто спитав Паїсія:
— Ну, що ти тут накоїв?
— Лихо, отче. Осатаніло поспільство. Забуло страх божий і людський. Ми тут з отцем Аполінарієм трохи помацали призвідців... Так вони, кляті, замки позбивали і випустили їх на волю.
Плетенецький як ввійшов, так і стояв у шубі і каптурі, мало не торкаючись сволока головою. Ніздрі його тремтіли. Чорні очі палали на білому обличчі.
— Як-то "помацали"? Кого? Хто? Нічого не розумію! Кажи до пуття! — урвав він.
Монашок ніяково зиркав на Сагайдачного і не знав, чи можна все говорити при цьому незнайомому чи то старшині, чи то шляхтичі.
— На Богослова вирядив я поспільство в підводи з села Новоселків та з Окунців возити дрова і клепку на поташну буду і сюди, на папірню. Вони не вийшли на роботу. Тоді я викликав отця Аполінарія з Сорокошицького фільварку напутити нерозумних і дав йому про всяк випадок двадцять чоловік з доброю зброєю... Та хлопи, наче ватага біснуватих свиней, не захотіли слухати його умовлянь. Отець Аполінарій довго мучився з ними то отецькою ласкою, то суворістю і мало не прийняв вінця мученицького, бо вони побили його нещадно і звільнили призвідця Ничипора, а потім підпалили скирти пшениці і нову гуральню, поперепивалися там до безпам'яті і, охоплені п'яною люттю, порубали на тріски підводи, хомути і кінські ряди.
— Знаю! — знов урвав його архімандрит. — Чув! Твій посланець доповів. Ну, але ж потім, згодом? Чи то мало тобі братії і послушних хлопів, щоб докучати мені кожною дрібницею?!
— Та ми ж... Та хіба ж можна в такій справі без пастирського благословення?! — розгубився Паїсій і витер прозору краплю на кінці носа. — Думали ми їх оточити і, захопивши, покарати. Та вони ж, грішники окаянні, геть усі порозбігалися. Послав я навздогін. Сімох впіймали, а всі інші — наче у морі потопли. Взяли ми їх на муки, і тоді вони виказали, що виписчики порадили їм пустити димом монастирську рудню і буду з папірнею, і на панщину не ходити, і чиншу з данинами не сплачувати, і братію побити, бо все одно незабаром вийде нова влада і новий закон.
— А що! Бачиш?! Чуєш? Що я тобі казав? — ніби зрадівши, звернувся Плетенецький до Сагайдачного, потім знов накинувся на Паїсія: — Чого ж ти дивився? Як допустив? Бо ж така одна паршива вівця всю отару нам зіпсує. Чи ти спав, чи то на яйцях квочкою сидів?! І ти не кращий, — гостро звернувся він до другого монаха, що мовчки стояв біля одвірка.
Той погладив широку, сивувато-руду бороду, на рожевому ситому обличчі й хрипко забасив:
— Не наважилися будь-що діяти без пастирського благословення.
— Руки вмили? Наче Пілат? Похвально! — люто розреготався Плетенецький. — Де ж вони тепер, ваші бунтівники?
— Сидять у церковному льоху. Тільки двоє преставилися після допиту з муками, а один сам собі віку вкоротив: повісився на поясі без каяття.
Плетенецький пройшовся по кімнаті, тикнув патерицею у вогонь, потім обернувся до збентеженого і наляканого Паїсія.
— Приведи бунтівників! Я сам їх допитаю, а братія хай іде відпочивати. За годину вдарять до утрені.
Посполиті вже чекали на допит. Ледь-ледь переступаючи через високий поріг коротко скутими ногами, ввійшов високий, чорноокий парубок, за ним — двоє білявих, присадкуватих і щуплих селян з землисто-сірими обличчями, а за ними — весь подзьобаний віспою дідок.
— Хто такі? Як звуть? — ступив до них Плетенецький.
Парубки мовчали. Отець Паїсій боком підсунувся до архімандрита і зашепотів, бризкаючи слиною і затуляючи долонею рот:
— Дозволь, отче архімандрите, пояснити. Оці двоє — хлопи з села Новоселки. Вони давно були аки вовки у шкурі овечій: самі бунтували, ще й інших підбурювали. А оцей, низенький, був собі хлоп як хлоп, поки не наслухався лукавих словес. А оцей чорнявий — бог зна що це за людина. Не з тутешніх він. А зве себе козаком.
— Ти хто такий? — вдруге спитав Плетенецький смуглявого парубка.
Парубок зиркнув на Плетенецького. Недобрий вогник спалахнув у нього в очах і сховався під віями, коли, раптом погляд його зустрівся з поглядом Сагайдачного. Нова іскра майнула у нього в очах, і під молодими чорними усами блиснули білі зуби Тимкові.
— Хто такий? Запорозький козак, — відповів він майже весело.
— Реєстровий?
Тимко знизав плечима.
— На якого біса нам той старшинський реєстр! Свій незабаром напишемо, справжній. І до нього впишуть і мене, і кожного, хто не лизав чобіт нашим дукам, — кинув він завзято, безтурботно тріпнув чуприною і з презирством ковзнув по Сагайдачному.
Той міцно стиснув зуби, і тільки жовна заходили у нього на щоках.
— Чого до нас завітав? Звідки родом? — карбував архімандрит з насолодою кота, що грається з мишею.
І знов блимнули зуби Тимкові:
— Прийшов подивитися, як святі отці стрижуть отару свою і разом з вовною шкуру здирають. А козакові ніде не можуть відмовити у лежах та приставствах, — це навіть наша старшина казала на комісії, адже ж ви не пани, а "свої, православні".
(Продовження на наступній сторінці)