Микола Віталійович узяв мене під руку і провів стежечкою між квітниками до химерно вирізьбленої веранди. Посередині веранди стояв широкий і довгий стіл, овальної форми. За ним сиділо чимало людей, здебільшого жінок та дівчат різного віку. Всі вони працювали. Жінки щось вишивали, а дівчата плели вінки із штучних квітів, які лежали перед ними великими купками, поруч з різнокольоровими стрічками, що ними прикрашалися вже готові, сплетені вінки.
Край столу, ближче до освітленої сонцем частини веранди, сидів теж середнього віку чоловік з надзвичайно довгими вусами, з темним назад зачісаним волоссям. Чоло його було високе й чисте, очі великі, розумні, з дуже теплим, як я побачила трошки пізніше, поглядом. Він щось читав уголос, а решта присутніх уважно слухала.
Микола Віталійович, ще не вступивши зовсім на веранду, голосно звернувся до нього:
Михайле Петровичу, ось тобі ще одна співачка для хору. Рекомендую, — живий збірник українських народних пісень. Має чудесний голос! Знайомтесь.
З такими словами він підвів мене до М. П. Старицького.
Дуже приємно з вами познайомитись, — промовив той, напіввстаючи зі свого стільця, і потиснув мені руку.
— Знайомтесь, — сказав він, широким жестом руки показуючи на жіноцтво, що сиділо за столом. — Моя дружина Софія Віталіївна, — промовив він, зробивши рух головою в бік досить огрядної жінки, яка сиділа недалеко від нього. Гладенько зачісані і закручені ззаду коси трохи старили жінку, хоч обличчя в неї було ще зовсім молоде. Веселі вогники в очах робили її ще молодшою. Не встигла я їй вклонитись, як вона жваво вийшла з-за столу й підійшла до мене, як до своєї давньої знайомої.
— От і добре, що ви прийшли. Нам просто невистачає рук. З самого ранку сидимо за оцією роботою, а їй кінця й краю нема,— заговорила вона, шукаючи очима місце, де б було можна посадити мене за столом.
— Мамо,— звернулась до неї найстарша з дівчат, Маруся, яка сиділа з сестрами аж на другому кінці стола, — нехай дівчина сяде тут, поруч з нами. Ми їй покажемо, що треба робити.
— Дівчина?.. — вимовила Софія Віталіївна. — Адже ж у цієї дівчини повинно бути ім я. Як вас звуть, до речі? — спитала вона мене.
— Зося, — відповіла я.
— Зося Дитківська, — додав голосно Микола Віталійович, який вже сидів поруч із Старицьким.
Отак сталось моє перше знайомство з усіма членами обох родин Лисенків і Старицьких.
Я не зчулась, як перезнайомилася з усіма, а працюючи, забула, що я з ними вперше побачилась. Так просто й сердечно вони поставились до мене.
Познайомившись з цими людьми, я могла щиро дякувати мою долю, яка до того часу була дуже немилостива, а іноді й сувора до мене. Вона відчинила мені широко двері у нове життя, повне культурних інтересів та зустрічей Двері ті можна було з повним правом назвати "Золотою Брамою" мого життя.
Не можу обминути у своїх спогадах тих веселощів, з якими все жіноцтво обох родин відсвяткувало моє переселення до них на дачу. Софія Віталіївна вишикувала всіх дівчат, зі мною на чолі, а сама сіла за рояль і гучним маршем вирядила всіх нас через веранду у садок, звідки ми мусили уже під власний спів урочисто піти по мої речі на порожню дачу і повернутися так само в належному порядку до їхнього дому. Вона знову привітала нас звуками того самого бравурного маршу. Ольга Антонівна, застеливши моє ліжко в кімнаті дівчат білою пікейною ковдрою, вже поралась біля столу, готуючи для нас урочисте чаювання з солодкими тістечками.
Нам було тоді дуже весело. Софія Віталіївна, балакуча й жартівлива, весь час смішила нас своїми жартами. Навіть Ольга Антонівна, серйозна і стримана, теж раділа й сміялася разом з нами. Вона, весь час дуже уважна й привітна до мене, старалась, щоб я не забувала про фрукти та тістечка, які вона кожного разу ставила передо мною, коли хто-небудь з дівчат забирав їх ближче до себе. Чим більше я придивлялась до неї й знайомилася з нею, тим більше вона подобалась мені. Художня натура, благородна, закохана в музику людина, вона була саме такою дружиною, на мій погляд, якої треба було для геніального композитора Лисенка.
Любов до рідного краю та до музики навіки поєднала цих двох людей між собою. Тоді ж від письменниці Олени Пчілки (в житті Ольги Петрівни Косач), матері нашого, ще тоді в майбутньому, генія українського письменства Лесі Українки, я довідалась про те, як і де познайомився Микола Віталійович з Ольгою Антонівною Липською. О. П. Косач не могла не приїхати до Лисенків — Старицьких у той час, коли вони працювали над створенням першої української трупи, бо жодна визначна подія в їхньому домі не обходилась без її участі. Ольга Петрівна майже з ранку до вечора просиджувала в домі Лисенка й Старицького, допомагаючи жіноцтву готувати костюми та головні убори для вистав.
Вона розповіла мені якось при нагоді, що Микола Віталійович побачив Ольгу Антонівну вперше на концерті у м. Чернігові. Там Лисенко виступав, а вона йому акомпанувала. Вони справили один на одного дуже сильне враження. Швидко після тієї зустрічі Ольга Антонівна приїхала до Києва удосконалювати свої й без того бездоганні знання музики. Микола Віталійович радо запропонував їй свої послуги. Лекції музики кінчилися тим, що вони побралися.
Глибока взаємна дружба й пошана одне до одного зміцнила їхнє кохання. Ні в одному подружжі, ні раніше, ні пізніше, я не бачила таких глибоко щирих, повних взаємного довір'я й пошани стосунків між чоловіком та дружиною. Вона була його другою жінкою. Від першої у Лисенка залишилися діти. До тих дітей Ольга Антонівна ставилась, як справжня рідна мати. Для них вона була і другом, і прекрасною вихователькою. І не тільки вдома Ольга Антонівна була вірною помічницею Миколи Віталійовича, а й у різних справах громадського значення, які організовував Лисенко. А він же невтомно був зайнятий тими справами і на них витрачав і сили свої, й енергію, і дорогий час. Можна лише дивуватися, як він знаходив ще час і для роботи композитора, організатора прилюдних концертів та для викладання музики дітям. Останнє вже для заробітку. Адже ж йому треба було дбати і про шматок хліба. Ольга Антонівна мала великий вплив і на творчу роботу композитора.
З того моменту, коли я переступила поріг дачі Лисенків, які однією спільною родиною проживали там зі своїми родичами Старицькими, я відразу опинилась у зовсім новому, не знайомому мені світі. Інші розмови й на інші зовсім теми почула я в їхньому домі. Музика й театр, письменство й письменники, громадські обов'язки кожної людини — ось що цікавило їх. Переконання їхні й погляди були дуже не схожі на ті погляди й переконання, які я спостерігала, живучи по наймах, у людей панської верстви.
За ініціативою Ольги Антонівни та завдяки ретельній підтримці Михайла Петровича, в їхньому домі усталилася звичка читати гуртом яку-небудь цікаву книжку. Хтось один з присутніх читав уголос, а всі інші слухали, виконуючи яку-небудь ручну роботу: чи шитво, чи вишивання, чи змальовування, чи щось інше. Після того як книжку було прочитано, а іноді і під час читання, між присутніми починались дискусії. Обговорювались окремі, найцікавіші моменти в книжці, характери героїв і навіть мова автора твору.
Мене тоді надзвичайно цікавило ще одне питання, а саме: мова в родині Лисенків — Старицьких. Живучи у поміщиків по селах, я звикла до того, що пани говорили мішаною мовою, ні російською, ні українською. Звичайно, всі вони силкувались говорити російською мовою, але домішували до неї багато слів і навіть цілих виразів з мови простих селян, з мови, яку пани називали "мужичою". Російські слова вимовляли з наголосами української мови і, навпаки, вживали українські слова, наголошуючи їх так, як наголошуються слова російської мови. Виходила якась мовна мішанина. А в домі Лисенків — Старицьких мова звучала в устах кожного, як музика. Всі вони завжди говорили добірною українською мовою, а коли їм траплялося вживати російську, то й вона звучала мелодійно. Михайло Петрович дуже часто хвалив звучність російської мови та багатство її висловів, в доказ чого любив декламувати вірші Пушкіна, Лєрмонтова та інших класиків російської поезії. Мова, за його словами, не могла йти попереду загальної культури народу. "Нові поняття, — казав він, — викликають пекучу потребу в нових словах". Працюючи над своїми п'єсами та віршами, Старицький іноді утворював нові слова, яких не було в народній мозі. Це викликало у декого невдоволення. Одного вечора я чула такі закиди Михайлові Петровичу, коли він прочитав групі гостей свій переклад з польської. Я пам'ятаю, що під час тієї суперечки всі мої симпатії були на боці Старицького Адже він працював над мовою свого народу, хотів збагатити її. Так, певно, робили всі видатні письменники інших народів, бажаючи поставити свою мову на вищий щабель культурного розвитку.
На Лук'янівці, на дачі Лисенків — Старицьких, я мала щастя бути близьким свідком їхнього громадського й родинного життя. Михайло Петрович Старицький був людиною високої культури. Він був великий естет із самої своєї природи і в усьому шукав краси: чи то в благородних вчинках людей, чи в різних виявах їхніх душевних емоцій, чи у зовнішньому вигляді, чи, наприклад, у якій-небудь мізансцені. Чуючи або читаючи про чиюсь виняткову мужність, чесність, правдивість, Михайло Петрович не міг не відгукнутись на те своїм серцем і тоді у нього на очах блищали сльози зворушення. Він сам любив прекрасне і намагався прищепити цю любов усім своїм близьким.
(Продовження на наступній сторінці)