— Навіщо мені панночка? — почула я від однієї.
З панночки ніколи не буде гарної наймички, — сказала друга.
Те чули й інші люди, що ходили по точку. Наймички дуже раділи з того, що я, їхня конкурентка, не можу знайти собі праці. Дедалі вони стали навіть вороже ставитись до мене. Одна з них, не така вже гнівна, як шип, порадила мені піти з базару.
— Йди звідсіля. По тобі видно, що ти вмієш робити щось цікавіше, ніж прати або прибирати кімнати та мити підлоги.
Послухавши її, я повільно пішла геть, не знаючи сама, куди. Ще два дні лишилось мені жити на дачі Михальської, за певною умовою з тими людьми, які мали оселитися там. Переді мною постало вже грізно питания не тільки про роботу, а й про притулок. "Куди переїхати з дачі Михальських? До кого звернутися за порадою?" — питала я сама себе і не знаходила відповіді.
Ноги самі пішли в бік дачі, де, поруч неї, була знайома мені крамничка, моя остання надія. Побачивши мене, крамарка усміхнулась і зробила мені знак почекати. Коли покупець вийшов, вона радісно повідомила, що знайшла, нарешті, хорошу роботу для мене.
Будеш гарно вдягатися, — казала крамарка, — жити у повному достатку, в хороших комнатах і зможеш навіть сама мати для себе наймичку.
Я, звичайно, дуже здивувалась і навіть занепокоїлась. Щось не гаразд було з тою хорошою посадою. Тяжка підозра раптом з'явилась у мене. Підозра та цілком виправдалась.
Виявилось, що ота крамарка не задовольнялась лише своїми торговельними справами. Вона знайомила легковажних дівчат та жінок з багатіями-розпусниками і використовувала цю нового виду "комерцію" для своєї власної користі. Почувши від неї, що я маю стати коханкою якогось негідника, я прожогом вибігла з крамниці, не тямлячи себе від образи. Як я добігла до своєї дачі, як відчинила хвіртку і опинилась у садку — не пам'ятаю. Я була у відчаї "Невже опріч безчестя нема для мене іншої дороги?" — питала я сама себе, коли спинилась біля паркана, що відділяв наш садок від яру та поля. "Невже усіх молодих дівчат, які не мають опіки старших над собою, чекає отака доля, яка оце спіткала мене? Хіба нема для нас, одиночок, іншого виходу, як життя в розпусті?"
"Є вихід — раптом надумалась я.— Піду і кинусь у Дніпро. Тільки так я покладу край знущанням наді мною!"
Думка про Дніпро примусила мене більш уважно подивитися на той краєвид, що широко малювався перед моїми заплаканими очима. Багато підвід їхало саме з Києва широким битим шляхом, який десь губився в далечині. Селянство роз’їздилось по своїх домівках. "А де моя домівка? — подумалось мені. — Нема в мене дому, нема ні рідних, ні друзів", — промовила я вголос. "Ой сама я, одна, як билиночка в полі", — пригадала я слова пісні, і рясні сльози знову покотилися з очей. Не витираючи їх, я тихенько заспівала з глибоким смутком:
Та нема гірш нікому,
Як тій сиротині.
Та ніхто не пригорне
При лихій годині.
Нові люди – нове життя
Велику, чудодійну силу має в собі пісня. Вона й засмутить, вона й заспокоїть, підбадьорить нещасливу людину. Тому, може, так багато прекрасних пісень склав і співав наш знедолений український народ. Співаючи ще з дитинства знайому мені пісню, я вже не шукала очима дороги до Дніпра. Я забула про те, що збиралась іти й шукати смерті в його хвилях.
За першою журливою піснею полинула друга, третя, та все голосніше й голосніше. Я не помітила, як почала співати на повний голос, спершись на стовпчик паркана.
— Це ви так гарно стваєте? — почула я раптом ласкавий чоловічий голос недалеко від себе.
Пісня моя відразу урвалась, і я збентежено подивилась у бік огорожі сусідньої дачі, саме тієї, де жив учитель музики. В тій огорожі бракувало теж декілька дощок і в одному місці, де порожнеча була трохи ширша, стояв чоловік середнього віку, без капелюха на голові, одягнений в українську, дуже гарно вишиту сорочку. Видно, що він почував себе у тому садку, як вдома.
Мені відразу сподобались і його приємний голос і дуже серйозний, відвертий погляд. Чужа, незнайома людина, а чимсь невловимим у виразі обличчя з першого погляду викликала до себе симпатію і довір'я.
Але подивившись на незнайомого, я раптом злякалась: "Він же чув, як я тут голосно плакала, мало що не голосила!— промайнуло в моїй думці. — Ой, як соромно!" Я почервоніла і не сміла вже вдруге подивитись на нього.
— У вас чудесний голос. Сильний і приємний разом з тим, — продовжував говорити той чоловік. — А пісні ваші на диво прехороші. Багато з них — зовсім нові для мене. Де ви їх навчилися? — питав він, спершись рукою на верхню перечку в паркані.
— На селі, — відповіла я, не дивлячись на нього.
— На селі? Так ви з села? Невже? — здивувався він. Слово по слову, і я розповіла йому, сама не розуміючи, як і чому, все про себе. Він слухав мене уважно, з глибоким співчуттям на обличчі і в очах. Час від часу він підбадьорював мене до щирої розповіді одним лише словом: "Невже?", — яке він умів вимовляти на різні інтонації. Іноді воно звучало в нього як ласкаве здивування, а іноді — як подив гніву, а то й обурення. Особливо грізним воно було, коли я розказувала тремтячим голосом про всі ті образи, яких зазнала, шукаючи роботи по канцеляріях. Оте його, як я пересвідчилась пізніше, звичне слово: "Невже?" — звучало тоді, повне обурення і грози, неначе він був готовий тут же покарати всіх негідників, які насмілились глузувати з чесної дівчини, що шукала собі роботи, а не легкого хліба.
Кінчаючи свою розповідь, я у відчаї вимовила:
— От вам і вся моя пригода. Для мене тепер лишився один тільки шлях: з мосту та в воду!
При тих словах я знову не втрималась від сліз і знову голосно заридала.
— Чого це? Чого ви? — злякався мій новий знайомий. Я відразу вгадала, хто був отой ласкавий та серйозний невідомий, який так сердечно поставився до мене з самого початку нашого знайомства. "Певно, це і є отой учитель музики, що так гарно грає", — подумала я. Може тому я так щиро і відверто говорила з ним, бо раніше не раз чула його музику. А з природи я була стримана й недовірлива.
— Не плачте, заспокойтесь, — потішав він мене.— Від сьогоднішнього дня життя ваше піде зовсім іншою стежкою. Я познайомлю вас з людьми, які стануть вам за рідних, за найкращих друзів. Ручуся вам!
— Ви мені не вірите? Невже? — запитав невідомий, побачивши в моєму погляді непевність, хоч я вже більше не плакала, а слухала його уважно.
— Ходіть зі мною, — запропонував він мені.— В мене є для вас дуже цікава робота. Запевняю вас! Ви будете співати в хорі, в театральному хорі. Розумієте?
— У якому хорі? В якому театрі? — здивувалась я і мимоволі наблизилась до нього.
— Ходімо зараз зі мною, — заговорив він швидко, взявши мене за руку й допомагаючи перебратись через поламаний паркан.
Поки ми йшли з ним удвох, перше через малесенький лісок, з самих лише білих берізок, потім вузенькою стежкою, а дедалі вже досить широченькою алеєю, він докладно розповів мені: хто він, з ким живе і що робить. Не дійшовши ще до їхньої дачі, я вже знала, що звуть його Микола Віталійович Лисенко, що він одружений, що жінку його звуть Ольгою Антонівною, що вона чудесна, чула людина, така як і сестра його Софія Віталіївна, яка живе разом з чоловіком своїм, письменником Михайлом Петровичем Старицьким, та з трьома дочками — Марусею, Людмилою і наймолодшою Оксаною — на цій самій дачі. Я довідалася ще й про те, що Маруся Старицька може бути моєю товаришкою, бо їй вже пішов вісімнадцятий рік, і що сестри її дуже веселі й сердечні дівчата, з якими мені, напевно, буде весело й приємно.
М. В. Лисенко встиг розказати мені дорогою про наміри його родича й найближчого приятеля Старицького утворити зразкову українську трупу, навдивовижу усім глядачам, що люблять театр:
— Михайло Петрович клопочеться оце саме справами театру. Ми, його рідні, допомагаємо, — говорив Лисенко і вів далі: "Я трохи розуміюся на музиці та на співах і тому працюю з музикантами і співаками. Розумієте, Старицький задумав прекрасне діло: він вирішив організувати при своїй трупі власний оркестр та хор. Чудесно! Правда?" — додав він із захопленням.
Очевидно, ідея організації власного хору та оркестру надзвичайно подобалась йому.
Ви будете співати в хорі, то й самі побачите, як багато я вже встиг зробити з моїми співаками! — промовив він таким тоном, неначе моя участь у хорі була вже остаточно вирішена.
Промовив і тут же злякався, щоб я часом не зрозуміла його слів, як похвальбу:
— Глядіть, не подумайте тільки, що я хвалюся своєю роботою, або що я чудодій. Справа з хором ще далека до повного успіху. Нам з вами доведеться дуже багато попрацювати, та ще ой як багато! — закінчив він, бо ми вже підходили до їхньої дачі.
Великий дерев'яний будинок, оббитий вирізьбленими й пофарбованими дошками, дуже чепурно виділявся на тлі зеленого листя дерев, які стояли, неначе на варті, мало не навколо нього.
(Продовження на наступній сторінці)