Якось так сталося, що після того як сім'я Тобілевичів оселилась у Єлисаветі, туди почали з'їжджатися всі родичі батька й матері з Бобринця, із Саксагані та з інших міст і осідатися на стале життя: сім'ї дядька Степана, дядька Гаврила, дядька Миколи, материні брати й племінники з Саксагані. Дуже часто Тобілевичів відвідувала двоюрідна сестра Івана Карповича Мотря — проста селянка, яка вважала їх за дуже багату рідню. З цією жінкою Іван Карпович мав багато мороки, — її завжди доводилось визволяти з якоїсь біди, все життя її переслідувала якась зла недоля: то хата згоріла, то злодії обібрали комору, то пошесть на худобу, то сильний неврожай, то діти тяжко хворіли. Всі лиха сільського життя спадали їй на голову, і вона завжди потребувала грошей, та ще й не малих. Іван Карпович і його мати ділилися з нею останнім, бо їм жалко її було, а батько на це гнівався. Він казав, що ця сестра, разом з її чоловіком, прогулює ті гроші, які одержує від Івана.
Треба сказати, що з родичами клопоту було дуже багато: треба було їм допомагати, виводити в люди, розшукувати відповідні місця роботи і терпіти немало сорому й досади, коли їх проганяли за лінощі, недбалість або непідготованість до діла.
З-поміж багатьох родичів Іван Карпович з великою пошаною згадував тільки про рідного брата матері, якого він дуже любив і поважав за чесність і благородство. Він багато років служив у якогось великого пана за кухаря. Цей пан дуже цінував його куховарські здібності та його спокійний, лагідний, тверезий характер. Він ніколи не відпускав його від себе й тому дядько не мав змоги часто відвідувати сестру та її дітей. От хто чудово співав! Мабуть, отой чудовий голос, яким розважала себе артистична душа кухаря, не допустив його ані розпитися, ані зійти з прямого шляху.
Треба ще згадати про жінку дядька Гаврила Михалину Купріянівну. З нею у сім'ї Тобілевичів були дуже приязні стосунки. Вона своєю живою, веселою й привітною вдачею всіх вабила до себе. Разом з нею приходила дочка дядька додому вранці, прогулявши цілу ніч, то в нього не було вже настрою до куховарської чи якоїсь іншої роботи. Тоді доводилось самому панові секретареві показувати своє куховарське вміння й готувати обід для всіх членів родини, а п'яний кухар спав, як убитий.
Якось так сталося, що після того як сім'я Тобілевичів оселилась у Єлисаветі, туди почали з'їжджатися всі родичі батька н матері з Бобринця, із Саксагані та з інших міст і осідатися на стале життя: сім'ї дядька Степана, дядька Гаврила, дядька Миколи, материні брати й племінники з Саксагані. Дуже часто Тобілевичів відвідувала двоюрідна сестра Івана Карповича Мотря — проста селянка, яка вважала їх за дуже багату рідню. З цією жінкою Іван Карпович мав багато мороки,— її завжди доводилось визволяти з якоїсь біди, все життя її переслідувала якась зла недоля: то хата згоріла, то злодії обібрали комору, то пошесть на худобу, то сильний неврожай, то діти тяжко хворіли. Всі лиха сільського життя спадали їй на голову, і вона завжди потребувала грошей, та ще й не малих. Іван Карпович і його мати ділилися з нею останнім, бо їм жалко її було, а батько на це гнівався. Він казав, що ця сестра, разом з її чоловіком, прогулює ті гроші, які одержує від Івана.
Треба сказати, що з родичами клопоту було дуже багато: треба було їм допомагати, виводити в люди, розшукувати відповідні місця роботи і терпіти немало сорому й досади, коли їх проганяли за лінощі, недбалість або непідготованість до діла.
З-поміж багатьох родичів Іван Карпович з великою пошаною згадував тільки про рідного брата матері, якого він дуже любив і поважав за чесність і благородство. Він багато років служив у якогось великого пана за кухаря. Цей пан дуже цінував його куховарські здібності та його спокійний, лагідний, тверезий характер. Він ніколи не відпускав його від себе й тому дядько не мав змоги часто відвідувати сестру та її дітей. От хто чудово співав! Мабуть, отой чудовий голос, яким розважала себе артистична душа кухаря, не допустив його ані розпитися, ані зійти з прямого шляху.
Треба ще згадати про жінку дядька Гаврила Михалину Купріянівну. З нею у сім'ї Тобілевичів були дуже приязні стосунки. Вона своєю живою, веселою й привітною вдачею всіх вабила до себе. Разом з нею приходила дочка дядька Степана Ганна Тобілевич, чудова драматична артистка і незвичайної душі дівчина. І Михалина і Ганна вносили ясний, веселий настрій весни й поезії в досить уже буденну, останнім часом, атмосферу життєвих турбот і клопотів з дітьми, няньками й мамками, чому не видно було ні кінця, ні краю. Часом життя боляче давало себе відчути і дошкуляло безліччю всяких потреб і обов'язків, для яких п'ятсот карбованців заробітку на рік не могло вистачити. На спокійне, ясне чоло Івана Тобілевича почали набігати тіні... Він почував себе не раз таким утомленим, що мріяв лише про відпочинок, а тут, як навмисне, життя накидало щоразу нові й нові турботи, особливо відтоді, коли тяжко занедужала старша, улюблена його дочка Галя. З невідомих причин у неї раптом почав рости горб на спині. Вона зовсім окривіла на ногу і перестала ходити. Надія Карлівна в той час знову була в поважнім стані і ось-ось мала лягти до ліжка, а тут, не гаючи часу, за порадою лікарів, треба було везти на лиман Галю. Таким чином, Іванові Карповичу довелося покинути хвору жінку на опіку людей, а самому везти дочку лікуватись. З ним тоді поїхала його мати, Євдокія Зінов'ївна, щоб допомогти доглядати хвору дівчинку. Галі було шість років. Приїхавши до Одеси, вони оселилися у землянці над лиманом і розподілили між собою родинні обов'язки: Іван носив відрами болото на купель для Галі, купав її сам і стежив за температурою, а стара мати варила обід і прибирала в хатині. Пізніше Іван Карпович казав, що, носячи оті відра за півверсти від лиману, та ще по страшенній спеці, він так стомлювався, що і їсти не міг, а тут ще треба було воду носити, дрова рубати, бо невистачало коштів найняти когось на допомогу.
На лимані Іван Карпович познайомився і заприязнився з місцевими рибалками. Закінчивши всі свої домашні справи, він ішов і допомагав їм ловити рибу, закидати й витягати сітку, а вони за це щоразу давали йому стільки риби, що й донести її іноді бувало трудно. Рибалки дуже охоче водили компанію з Іваном Тобілевичем і приязно частували його і горілкою, і доброю юшкою, яку вони уміли варити в казанку на березі. Такої смачної юшки Іванові Карповичу ніколи не доводилося більше їсти. А рибалки дуже дивувалися з нього: з вигляду неначе пан, а так не по-панськи просто і не гордо з ними розмовляє і поводиться. Отак пробули на лимані ціле літо. На деякий час Галі стало краще. Але раділи з цього приводу не довго. Швидко знову почалось те саме лихо, яке тяглося кілька років, завдаючи горя всій родині.
Хто жив у ті часи в Єлисаветі, той знає, як погано бувало залишатися в його кам'яних, душних, повних куряви вулицях улітку. Степові околиці міста у спеку не могли нічим звеселити очей. Мався тільки один невеличкий лісок з бересту за містом, що приємною зеленою плямою виділявся на спалених сонцем польових просторах. Весь міський люд їздив у той ліс на відпочинок. У дні свят там збирались і всі знайомі Івана Карповича — чиновники та артисти. Вже ранньою весною розпочиналися ці "маївки". Брали з собою їжу: величезний мішок тарані, кілька мішків редьки й цибулі. Все це клали на віз, разом з повними мішками хліба. Як раділи люди серед отих свіжих дерев, вкритих зеленим листям, далеко від міських задушливих вулиць, від канцелярських столів, судових трибун, лікарень, шкільних кафедр і пюпітрів! А коли увечері верталися додому, то міське оточення здавалось усім гіршим від тюрми.
У той час, а було це саме в 1876 році, після заборони всяких прилюдних виступів українською мовою, життя в місті не давало ніякого морального задоволення. Кожен обмежувався лише родинними інтересами та обов'язками по службі. Всі громадські справи завмерли, а театр аматорів, який любили не тільки актори, а й глядачі, теж мусив припинити своє існування. Чим же люди могли розважити себе в той час застою? Тільки серед природи кожний неначе оживав. А Іван Тобілевич, обраний за старшого кухаря, варив кашу для всього товариства. Вкинувши в казан цибулі, пшона, баранячу ногу та з пару курей, він підкладав дрова до вогнища й з поважним виглядом стежив за рухом пшона і води, що клекотали в казані. Вертаючись смерком до міста, усі приносили з собою бадьорий, веселий настрій.
Це так бувало влітку, а зимою гулянки продовжувались у залах громадського клубу. Ніхто не хотів сидіти вдома, всім кортіло до клубу. Чиновники нехтували найважливішими справами, відкладали їх на "потім" і мали на думці лише одне — погуляти. Гуляли, неначе яке важливе діло робили. Надаремно жінки вдома чекали на своїх чоловіків, надаремно діти виглядали своїх батьків! А було це незадовго перед турецькою війною. Іван Тобі левич занедбав тоді всі свої службові справи, по декілька днів не ходив до канцелярії, нашвидку, за одну годину справляючи всі діла.
— Принесу додому, — казав він, — отакий оберемок паперів, засяду на цілу ніч, перечитаю, попідписую, дам доручення помічникові, щоб дав ділам "законний хід", і знову вільний на цілий тиждень! Так уже мені було набридло вічно товкти воду в ступі — одне й те саме щодня. В мою душу почали, з деякого часу, закрадатись розчарування і зневір'я до своїх та до громадських сил. Почала мучити мене втома фізична і моральна. Я бачив, що всі заходи товариства, щоб полегшити життя бідного люду, були як крапля в морі, порівнюючи з безмежним океаном всякого лиха і темряви.
(Продовження на наступній сторінці)